Темна матерія

Він оглядає мене.
— То що, краще?
Я киваю.
Тут стоїть ліжко й тумбочка, на якій акуратним стосиком складений чистий одяг. Стіни оббиті чимось м’яким. Ніде не видно гострих країв. Я сковзаю до краю каталки, а Лейтон притримує мене за лікоть, допомагаючи встати.
У мене ватяні ноги, я ледве стою.
Він підводить мене до ліжка.
— Я залишу тебе, щоб ти одягнувся, і повернусь, як принесуть результати твоїх аналізів. Це не надовго. Все гаразд, я можу залишити тебе на хвилину?
  
Нарешті в мене прорізується голос:
— Я не розумію, що відбувається. Я не знаю, де я...
— Дезорієнтація мине. Я за цим простежу. Ми тебе витягнемо.
Він котить каталку до дверей, але на порозі зупиняється, дивиться на мене крізь віконце в скафандрі.
— Я справді радий тебе знову бачити, брате. Нагадує Центр управління польотами, коли повернувся «Аполлон-13». Ми всі дуже пишаємося тобою.
Двері за ним зачиняються.
Три ригелі клацають у замку, наче три постріли.
Я встаю з ліжка і, ледве переставляючи ноги, підходжу до тумбочки.
Я ще дуже слабкий, тож кілька хвилин натягую добротні просторі штани без ременя і льняну сорочку.
Просто над дверима за мною спостерігає відеокамера.
Я повертаюся до ліжка, сиджу сам-один у цій стерильній тихій кімнаті, і намагаюся зібрати докупи свої останні реальні спогади. При цьому в мене таке враження, ніби я тону за три метри від берега. Онде на березі лежать мої спогади, я їх бачу, я майже торкаюся їх рукою, але мої легені наповнюються водою. Мені важко тримати голову на поверхні. Що більше я силкуюся зібрати ці уривки, то більше енергії витрачаю, сильніше борсаюся, більше панікую.
Усе, що я назбирав, сидячи в цій білій, оббитій м’яким кімнаті, це:
Телоніус Монк.
Аромат червоного вина.
Я стою на кухні, ріжу цибулю півкільцями.
Підліток малює.
Чекай-но.
Не просто підліток.
Мій підліток.
Мій син.
Не просто кухня.
Моя кухня.
Мій дім.
Це був сімейний вечір. Ми разом готували вечерю. Я бачу, як Даніела усміхається. Я чую її голос і джазову мелодію. Відчуваю запах цибулі, кислувато-солодкий аромат вина в подиху Даніели. Бачу блиск у її очах. Як безпечно й затишно на нашій кухні цього сімейного вечора.
Але я не залишився. З якоїсь причини я пішов. Чому?
Ось воно, іще трохи, і я згадаю...
Ригелі відсуваються, знов наче постріл — і двері до палати відчиняються. Лейтон змінив скафандр на класичний лабораторний халат, він стоїть у дверях і всміхається, наче насилу стримується і наперед смакує новину. Тепер я бачу, що він десь мого віку, привабливий, з виглядом «зірки школи», з помірним легким заростом на обличчі.
— Гарні новини, — каже він. — Усе чисто.
— Чисто від чого?
— Від радіаційного зараження, біологічної загрози, інфекційних хвороб. Остаточні результати сканування твоєї крові будуть готові вранці, але карантин тобі не потрібен. Ага. Ось що в мене є для тебе.
Він дає мені пакет зіп-лок зі зв’язкою ключів і затискачем для банкнотів.
«Джейсон Дессен», недбало написано чорним маркером на шматку клейкої стрічки, приліпленої до пластику.
— То що? Всі чекають на тебе.
Я кладу в кишеню те, що, вочевидь, є моїми особистими речами, і прямую за Лейтоном через операційну.
У коридорі з півдесятка робітників здирають поліетилен зі стін.
Побачивши мене, всі починають аплодувати.
Якась жінка вигукує:
— Ти супер, Дессен!
Ми йдемо й скляні двері розчиняються навстіж.
До мене повертаються сила й рівновага.
Ми виходимо на сходи, піднімаємося, наші кроки дзвінко лунають на металевих східцях.
— У тебе там все гаразд? — питає Лейтон.
— Так. А куди ми йдемо?
— На дебрифінг [5].
— Але ж я навіть...
— Краще залиш свої думки для бесіди. Ти ж знаєш — протокол і всяке таке.
Два прольоти вгору й він відчиняє скляні двері завтовшки з три сантиметри. Ми заходимо в інший коридор, де з одного боку — вікна від підлоги до стелі. Вони виходять на ангар, навколо якого цей коридор і обертається — всього чотири поверхи — нагадуючи атріум.
Я підходжу до вікон, щоб краще роздивитись, однак натомість Лейтон заводить мене в другі двері ліворуч і ми опиняємося в кімнаті з приглушеним світлом, де за столом стоїть жінка в чорному брючному костюмі, ніби чекаючи мого приходу.
— Привіт, Джейсоне, — каже вона.
— Привіт.
Її очі на мить перехоплюють мій погляд, коли Лейтон чіпляє вимірювальний прилад мені на ліву руку.
— Ти ж не проти, правда? — питає він. — Мені буде спокійніше, якщо я контролюватиму твої найважливіші життєві показники. Скоро тобі вже нічого не загрожуватиме.
Лейтон легенько торкається моїх лопаток, спонукаючи мене йти далі вглиб кімнати.
Я чую, як позаду зачиняються двері.
Жінці років сорок. Коротке чорне волосся підкреслює дивовижні очі, добрі й водночас проникливі.
Світло м’яке й комфортне, наче в кінотеатрі перед початком фільму.
У кімнаті два дерев’яні стільці з прямими спинками, на маленькому столику — ноутбук, карафка з водою, дві склянки, сталевий глек і кухоль, з якого піднімається пара й наповнює всю кімнату пахощами доброї кави.
Стіни й стеля зроблені з димчастого скла.
— Джейсоне, прошу, сідайте, і ми можемо починати.
Я вагаюся п’ять довгих секунд, роздумуючи, чи не вийти з кімнати, але щось мені підказує, що це буде погана, а може й катастрофічна ідея.
Тож я сідаю на стілець, беру карафку і наливаю собі склянку води.
— Якщо ви голодні, то зараз принесуть їжу.
— Ні, дякую.
Вона всідається напроти мене, поправляє окуляри на переніссі й щось друкує на ноутбуці.
— Зараз...— вона дивиться на свій наручний годинник, — 00:07 ранку, другого жовтня. Я — Аманда Лукас, ідентифікаційний номер співробітника дев’ять-п’ять-шість-сім, і сьогодні ввечері зі мною... — вона робить мені знак рукою.
— Гм, Джейсон Дессен.
— Дякую, Джейсоне. Для довідки та для протоколу: приблизно о 22:59 першого жовтня технік Чад Ходж, під час звичайного обходу внутрішніх приміщень, виявив непритомного доктора Дессена, який лежав на підлозі в ангарі. Була викликана евакуаційна бригада, і доктора Дессена помістили в карантин о 23:24. Після знезараження й первісної лабораторної очистки, яку провів доктор Лейтон Вене, доктора Дессена припровадили до конференц-зали на підрівні два, де й починається наша перша бесіда дебрифінгу.
Тепер вона дивиться на мене з усмішкою.
— Джейсоне, ми надзвичайно раді вашому поверненню. Вже пізно, але майже вся команда примчала сюди з міста. Ви, мабуть, здогадуєтеся, що всі зараз спостерігають за склом.
Навколо нас зриваються аплодисменти й вітання, кілька людей вигукують моє ім’я.
Світла вистачає настільки, щоб бачити, що робиться за склом. Засклену кабінку оточують театральні сидіння. П’ятнадцять чи двадцять чоловік стоять, більшість усміхається, деякі навіть витирають очі, наче я повернувся з якоїсь героїчної місії.
Я помічаю, що двоє з них озброєні, видно, як виблискують під світлом ручки їхніх пістолетів.
Ці чоловіки не усміхаються і не аплодують.
Аманда штовхає назад свій стілець, підхоплюється і плескає в долоні разом з усіма.
Здається, вона також глибоко зворушена.
А в мене в голові б’ється лише одна думка: «Та що в біса зі мною сталося?»
Коли аплодисменти вщухають, Аманда знову сідає.
Вона каже:
— Вибачте нам таку пристрасть, але досі повернулися лише ви.
Я не маю жодного уявлення, про що вона говорить. Якась частина мене хоче так і сказати, а інша частина підозрює, що, мабуть, не варто.
Світло знову тьмяніє.
Я вхопився за склянку з водою, мов за рятівний круг.
— Чи знаєте ви, як довго були відсутні? — питає вона.
Де це я був відсутній?
— Ні.
— Чотирнадцять місяців.