Темна матерія

— Не знаю.
Я вкотре хочу спитати, що йому треба від мене, але не можу зібрати слів докупи.
Мої очі заплющуються, я намагаюсь опиратися цьому, та марно.
Він знімає рукавичку й торкається мого обличчя голою рукою.
Стримано.
Обережно.
Він каже:
— Послухай мене. Ти злякаєшся, але впораєшся. У тебе буде все, чого ніколи не було. Мені шкода, що я так налякав тебе сьогодні, але я мусив привести тебе сюди. Мені дуже шкода, Джейсоне. Я роблю це для нас обох.
  
Я вичавлюю:
— Хто ви?
Замість відповіді він лізе в кишеню, витягає ще один шприц і маленьку скляну ампулу, наповнену прозорою рідиною, яка в місячному світлі виблискує, наче ртуть. Він знімає кришку з голки й набирає в шприц вміст ампули.
Мої повіки поволі опускаються, але я бачу, як він задирає рукав на лівій руці й робить собі укол.
Потім він кидає ампулу й шприц на бетонну підлогу між нами, і останнє, що я бачу, перш ніж мої очі зовсім заплющуються, це скляна ампула, яка котиться до мого обличчя.
Я шепочу:
— Що тепер?
І він говорить:
— Якщо я скажу, ти не повіриш.
  
Розділ другий
 
Я відчуваю, як хтось сіпає мене за щиколотки.
Руки ковзають мені під плечі, і якась жінка каже:
— Як же його витягти з цієї коробки?
Чоловік відповідає:
— Гадки не маю. Дивись-но, він приходить до тями.
Я розплющую очі, але бачу тільки якийсь змазаний рух і світло.
Чоловік гиркає:
— Виймаймо вже його звідси, чорт забирай.
Я намагаюся щось сказати, але з мого рота вилазить якась словесна каша.
Жінка говорить:
— Докторе Дессен? Ви мене чуєте? Ми зараз перекладемо вас на каталку.
Я дивлюсь у бік своїх ніг, і постать чоловіка набуває чіткіших обрисів. Він дивиться на мене крізь віконце алюмінованого захисного костюма з автономним дихальним апаратом.
Він переводить погляд на жінку десь позад мене й командує:
— Раз, два, три.
Вони перекладають мене на каталку і застібають фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.
— Це тільки для вашої безпеки, докторе Дессен.
Я бачу, як наді мною, десь на висоті 12-15 метрів, мелькає стеля.
Господи, де це я? В якомусь ангарі?
У пам’яті спалахує спогад — укол голки в шию. Мені щось укололи. Це якась божевільна галюцинація.
Тріщить рація:
— Евакуаційна група, доповідайте. Прийом.
Жінка відповідає, в голосі бринить хвилювання:
— Дессен у нас. Ми в дорозі. Прийом.
Я чую, як повискують на ходу колеса.
— Вас зрозумів. Оцінка початкового стану? Прийом.
Вона простягає руку в рукавичці, вмикає якийсь вимірювальний прилад, приліплений до моєї лівої руки.
— Частота пульсу: сто п’ятнадцять. Кров’яний тиск: сто сорок на дев’яносто два. Температура: тридцять шість і дев’ять. Кисень: дев’яносто п’ять відсотків. Гамма: вісімдесят сім сотих. Час прибуття: тридцять секунд. Кінець зв’язку.
Я здригаюся від якогось гудіння.
Ми в’їжджаємо в товсті броньовані двері, які повільно відчиняються.
Боже мій!
Спокійно. Тобі це сниться.
Колеса попискують частіше, нетерплячіше.
Ми в коридорі, стіни затягнені поліетиленом, у мене мружаться очі від навали світла, яке ллється з люмінесцентних ламп над головою.
Двері за нами зачиняються з грюкотом і зловісним клацанням, ніби ворота фортеці.
Мене вкочують в операційну залу до величної фігури у скафандрі, яка стоїть у морі світла, що лине з хірургічних світильників.
Він усміхається до мене крізь маску-віконце і говорить, наче ми з ним знайомі:
— Із поверненням, Джейсоне. Вітаю. Ти зробив це.
Повернення?
Мені видно тільки його очі, але нікого зі знайомих вони мені не нагадують.
— Ти відчуваєш біль де-небудь? — питає він.
Я хитаю головою.
— Ти знаєш, звідки в тебе ці порізи й синяки на обличчі?
Хитаю головою.
— Ти знаєш, хто ти?
Киваю.
— Ти знаєш, де ти?
Хитаю головою.
— Ти впізнаєш мене?
Хитаю головою.
— Я — Лейтон Вене, генеральний директор і лікар. Ми колеги й друзі. — Він тримає пару ножиць. — Треба звільнити тебе від цього одягу.
Він знімає вимірювальний пристрій і зрізає з мене джинси й труси, кидаючи їх у металевий лоток. Коли він ріже на мені сорочку, я втуплююся в лампи й намагаюсь не панікувати.
Але я голий і прив’язаний до каталки.
Ні, нагадую я собі, це галюцинація, що я голий і прив’язаний до каталки. Бо нічого цього не може бути.
Лейтон піднімає піднос із моїми черевиками й одягом і передає комусь за моєю головою, не в полі мого зору.
— Усе перевірити.
Із зали хтось швидко виходить.
Відчуваю пощипування від ізопропилового спирту за мить до того, як Лейтон витер ділянку шкіри на моїй руці.
Він зав’язує джгут над моїм ліктем.
— Візьмемо трохи крові, — каже він і бере з лотка з інструментами товсту голку для підшкірних ін’єкцій.
Він вправний. Я навіть не відчув уколу.
По завершенні Лейтон котить каталку аж у протилежний куток операційної до скляних дверей, на стіні біля яких вмонтовано сенсорний екран.
— І хотів би я тобі сказати, що зараз буде весело, — каже він. — Якщо ти й справді настільки збитий з пантелику, що не пам’ятаєш, що зараз буде, то, може, воно й на краще.
Я хочу спитати, що відбувається, та язик і досі не слухається. Пальці Лейтона бігають по сенсорному екрану. Скляні двері відчиняються і він заштовхує мене в камеру, де саме стільки місця, щоб помістилася каталка.
— Дев’яносто секунд, — каже він. — Усе буде добре. Від цієї штуки ще ніхто не помирав.
Чується шипіння повітря і скляні двері зачиняються.
Утоплені в стелю світильники випускають холодне синє світло.
Я витягаю шию.
Стіни зусібіч помережані мудрованою системою отворів.
Зі стелі розпилюється дрібний переохолоджений туман і вкриває всього мене, з голови до ніг.
Тіло напружується, холодні краплі на шкірі замерзають і перетворюються на крижані бісеринки.
Я тремчу, а стіни камери починають гудіти.
Із отворів з наростаючим шипінням виривається біла пара.
Спочатку стрімкий потік.
Потім розбризкування.
Зустрічні струмені врізаються один в один над каталкою, наповнюючи камеру густим туманом, який приглушує верхнє світло. Там, де туман торкається моєї шкіри, замерзлі бісеринки неминуче вибухають.
Вентилятори починають працювати на видув.
За п’ять секунд газ викачується з камери, а в ній залишається специфічний запах неначе в повітрі літнього дня перед бурею — суха гроза й озон.
У результаті реакції цього газу з переохолодженою рідиною на моїй шкірі утворюється пекуча піна, яка шмалить не згірше за кислотну ванну.
Я гарчу, сіпаюсь у своїх оковах і думаю, скільки ж це ще триватиме. Я ледве витримую цей біль, і вже підступає вирішальний момент: або це припиниться, або воно мене вб’є.
Думки «вистрелюють» зі швидкістю світла.
Невже наркотик здатен на таке? Створювати галюцинації і викликати біль із такою жахливою правдоподібністю?
Надто відчутно, надто реально.
А раптом це відбувається насправді?
Може, це якісь штучки ЦРУ? І я піддослідний в якійсь «чорній» клініці, де мене мордують різними експериментами? То саме ці люди й викрали мене?
Чудова, тепла вода ринула зі стелі, немов із пожежного шланга, змиваючи пекучу піну.
Коли вода перестає текти, з отворів виривається підігріте повітря, обдуваючи мою шкіру наче гарячий вітер у пустелі.
Біль минає.
Я зовсім оговтався.
Двері позаду мене відчиняються і каталку викочують.
Лейтон дивиться на мене.
— Непогано, так?
Він завозить мене в сусідню палату й розстібає фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.
Рукою в рукавичці він ривком допомагає мені сісти на каталці, у мене паморочиться в голові й кімната встигає зробити кілька обертів, перш ніж все навколо стає на свої місця.