Темна матерія

Господи.
— Це для вас шок, Джейсоне?
— Можна й так сказати.
— Що ж, ми всі сидимо, як на голках, палаємо від нетерпіння, аж підстрибуємо. Ми чекаємо вже більше року, щоб спитати: що ви бачили? де були? як вам вдалося повернутись? Розкажіть нам усе, і, будь ласка, почніть із самого початку.
Я відпиваю ковток води, чіпляючись за останній чіткий спомин, як потопаючий за соломину, — я йду з дому в сімейний вечір.
  
А потім...
Я йду тротуаром крізь холодну осінню ніч. З усіх барів долинає трансляція гри «Чикаго кубс».
Куди?
Куди я йшов?
— Не поспішайте, Джейсоне. Ми вас не підганяємо.
Раян Голдер.
Ось із ким я мав зустрітися.
Я прийшов у бар «Віллидж Теп» і там випив — дві порції найкращого шотландського віскі, якщо вже зовсім точно — із моїм колишнім сусідом по кімнаті в коледжі, Раяном Голдером.
Невже він якось причетний до цього?
Я знову себе запитую: невже все це реально відбувається?
Я піднімаю склянку води. На вигляд вона абсолютно реальна, на ній навіть утворюється конденсат і на пальцях відчувається прохолодна волога.
Я дивлюся в очі Аманди.
Я уважно дивлюся на стіни.
Вони не розчиняються в повітрі.
Якщо це якась подорож, навіяна наркотиками, то це щось зовсім новеньке. Ні візуальних, ні слухових спотворень. Ніякої ейфорії. Річ не в тім, що це місце нереальне. Просто мене тут не повинно бути. Щось не так із моєю присутністю тут. Я навіть до пуття не розумію, що це означає, просто я це точно знаю.
Ні, це не галюцинація. Це щось зовсім інше.
— Спробуймо по-іншому, — пропонує Аманда. — Що останнє ви запам’ятали перед тим, як прокинулись в ангарі?
— Це був бар.
— Що ви там робили?
— Зустрічався зі старим другом.
— А де був цей бар?
— На Логан-сквер.
— Тобто, ви все ще перебували в Чикаго.
— Так.
— Гаразд, а ви можете описати?..
Її голос повисає в тиші.
Я бачу ель.
Темно.
Тихо.
Занадто тихо для Чикаго.
Хтось наближається.
Хтось, хто хоче завдати мені болю.
Моє серце починає калатати.
Руки пітніють.
Я ставлю склянку на стіл.
— Джейсоне, Лейтон каже, що ваші життєві показники підвищуються.
Я знову чую її голос, але між нами океан.
Чи це якийсь фокус?
Мене з кимось переплутали?
Ні, не питай її про це. Не вимовляй цих слів. Стань тим, ким вони тебе вважають. Ці люди холодні, спокійні, а двоє навіть озброєні. Скажи їм усе, що вони хочуть почути від тебе. Бо якщо вони зрозуміють, що ти не той, за кого вони тебе вважають, то що тоді?
А тоді ти можеш більше ніколи не вийти з цієї кімнати.
В голові починає пульсувати. Я торкаюсь черепа й намацую набряк. Він зовсім свіжий, я здригаюсь.
— Джейсоне?
Мене вдарили?
На мене хтось напав? А якщо мене сюди принесли? А що, як ці люди, хоч які привітні, у змові з тим, хто це зробив зі мною?
Я торкаюся голови збоку й намацую ще одну рану.
— Джейсоне.
Я бачу маску гейші.
Я голий і безпорадний.
— Джейсоне.
Лише кілька годин тому я був удома, готував вечерю.
Я не той чоловік, за якого вони мене вважають. А що буде, коли вони це з’ясують?
— Лейтоне, чи не могли б ви підійти до нас?
Кепські справи.
Мені більше не можна залишатися в цій кімнаті.
Мені треба триматися подалі від цих людей.
Мені треба подумати.
— Амандо, — я повертаю себе до теперішнього моменту, намагаюсь викинути всі ці питання й страхи з голови, та це однаково що підсипати прорвану греблю. Це треба припиняти. Це нікуди не годиться. — Мені ніяково признаватися, — кажу я. — Я зовсім знесилений, та й, по правді, від процедури знезараження радості мало.
— Ви хочете зробити невелику перерву?
— Ви не будете заперечувати? Мені треба трохи провітрити голову. — Я вказую на ноутбук. — Та й на цій штуці хотілося б мати хоч трохи розумний вигляд.
— Звичайно, — вона щось друкує. — Ми припиняємо запис.
Я підводжуся.
Вона пропонує:
— Я можу провести вас в окрему кімнату.
— У цьому немає потреби.
Я відчиняю двері й виходжу в коридор.
Лейтон Вене чекає.
— Джейсоне, я б радив тобі лягти. Твої життєві показники далекі від норми.
Я віддираю пристрій од руки й віддаю лікарю.
— Дякую за турботу, але що б мені справді не завадило, то це туалетна кабінка.
— О, звісно. Я проведу тебе.
Ми прямуємо коридором.
Штовхаючи плечем важкі скляні двері, він веде мене назад до сходів, які зараз порожні. Тихо, тільки чути, як вентиляційна система відкачує нагріте повітря в найближчий вентиляційний отвір. Я хапаюся за поручень і перехиляюся прямо в серцевину відкритого простору.
Два прольоти вниз, два вгору.
Що там Аманда казала на початку бесіди? Що ми на підрівні два? Невже все це під землею?
— Джейсоне? Ти йдеш?
Я йду за Лейтоном, видираюся нагору, попри ватяні ноги й головний біль.
У верхній частині прогону, біля армованих сталевих дверей, видніється напис «ЗЕМЛЯ».
Лейтон проводить ключем-карткою, набирає код і відчиняє двері. Перед нами на стіні вивіска: «Лабораторії швидкості».
Ліворуч — ряд ліфтів.
Праворуч — контрольно-пропускний пункт із грізним охоронцем, який стоїть між металодетектором і турнікетом, вихід якраз позаду нього.
Здається, місцева охорона стоїть переважно обличчям до входу, і налаштована більше не пускати людей увійти, ніж вийти.
Лейтон веде мене повз ліфти коридором до пари подвійних дверей у дальньому кінці, котрі він відчиняє своїм ключем-карткою.
Ми входимо, він вмикає світло, перед нашими очима з’являється добре обладнаний кабінет, стіни якого прикрашені фотографіями комерційних пасажирських авіалайнерів, військових надзвукових реактивних літаків і двигунів, котрі приводять їх у рух.
Мені впадає в око фотографія в рамці на столі — літній чоловік тримає на руках хлопчика, дуже схожого на Лейтона. Вони стоять в ангарі перед величезним турбовентиляторним двигуном, прямо по центру агрегату.
— Я подумав, що в моїй ванні тобі буде зручніше, — Лейтон вказує на двері в дальньому кутку. — Я буду тут, — каже він, сідаючи на край столу й витягаючи телефон з кишені. — Гукай, якщо тобі щось буде треба.
Ванна холодна й стерильна.
Тут є туалет, пісуар, душова кабіна й маленьке віконце посередині задньої стінки.
Я зайшов у туалет.
У мене перехопило подих, я ледве дихаю.
Вони чекали мого повернення чотирнадцять місяців. Навряд чи вони випустять мене з цієї будівлі. Не сьогодні. Може, вони мене недовго триматимуть з огляду на те, що я не той чоловік, за якого вони мене вважають.
Хіба що це якесь химерне випробування або гра.
Голос Лейтона пробивається крізь двері:
— У тебе там усе гаразд?
— Так.
— Не знаю, що ти там побачив, усередині тієї штуки, але я хочу, щоб ти знав — я завжди поряд, брате. — Якщо щось не так, то ти кажи мені, я допоможу.
Я підводжуся.
Він веде далі:
— Я дивився на тебе із глядацької зали, мушу сказати, що ти явно не в собі.
Якщо мені доведеться знову йти з ним через вестибюль, чи вдасться мені відірватися і прорватися через охорону? Я уявив того здоровенного охоронця біля металодетектора. Мабуть, що ні.
— З точки зору фізичного стану, все, я думаю, буде гаразд, а от твій психічний стан мене дуже турбує.
Щоб дістатися вікна, мені доводиться стати на обідок порцелянового пісуара. Скло виявляється заблокованим рукоятками з обох боків.
Вікно всього десь шістдесят на шістдесят сантиметрів, і я сумніваюся, що пролізу в нього.
Голос Лейтона відлунюється у ванній, та коли я сповзаю на раковину, його слова чіткішають.
—...найгірше, що ти можеш вчинити, це намагатися впоратися із цим самотужки. Будьмо чесними. Ти з тих хлопців, які вважають, що самі здатні подолати будь-що.
Я підходжу до дверей.
Тут є защіпка.
Тремтячими пальцями я повертаю циліндр замка.