Темна матерія

Усе навколо нагадує якусь старовинну картину, написану олією: урочисте світло падає на ряд навічно поснулих генераторів унизу, а над ними — хитросплетіння двотаврових балок.
Тихо, як у соборі.
— Ми йдемо вниз, — каже він. — Дивись під ноги.
Ми спускаємося.
Не доходячи двох сходинок до наступної платформи, я міцно затискаю ліхтарик у правій руці й роблю різкий поворот, мітячи йому в голову...
  
...і поціляю в порожнечу. За інерцією, не зустрічаючи опору, роблю більше ніж повний оборот навколо себе.
Втрачаю рівновагу, падаю.
З усього маху гепаюсь на платформу, ліхтарик випадає з руки і щезає за краєм платформи.
Через секунду чую, як він розбивається об підлогу метрів через дванадцять.
Мій викрадач дивиться на мене зверху, з-під бездушної маски, захиливши голову, наставивши пістолет мені в обличчя.
Знімає пістолет із запобіжника, підступає до мене.
Я стогну, коли він коліном упирається мені в груди, придавлюючи мене до платформи.
Пістолет торкається моєї голови.
Він промовляє:
— Мушу визнати, я пишаюся тим, що ти спробував. Це було пафосно. Я знав про це за кілометр, та принаймні ти програв не без бою.
Я здригаюся, бо щось гостре впивається мені збоку в шию.
— Не смикайся, — попереджає він.
— Що ви мені вкололи?
Не встигає він відповісти, як щось прориває мій гематоенцефалічний бар’єр, мов здоровенна фура. Я почуваюся надзвичайно важким і невагомим водночас, світ шалено крутиться і вивертається навиворіт.
А потім так само швидко все минає.
Ще одна голка впивається мені в ногу.
Я скрикую, він викидає обидва шприци за край платформи.
— Ходімо.
— Що ви мені вкололи?
— Вставай!
Я підводжуся, чіпляючись за огорожу. На коліні кровоточить рана від падіння. Із рани на голові й досі тече кров. Мені холодно, я брудний і мокрий, зуби клацають так, наче зараз повилітають із рота.
Ми спускаємося. Хистка сталева конструкція хилитається під нашою вагою. Ступаємо вниз із останньої сходинки й прямуємо повз ряд старих генераторів.
Із підлоги зала здається ще грандіознішою.
Посередині ряду він зупиняється і світить ліхтариком на спортивну сумку, притулену до одного з генераторів.
— Новий одяг. Швидше.
— Новий одяг? Я не...
— Тобі не треба розуміти. Тобі просто треба вдягтися.
Попри весь цей жах я відчуваю проблиск надії. Невже він збирається відпустити мене? А для чого ж іще він примушує мене вдягатися? Невже в мене є шанс вижити?
— Хто ви? — питаю.
— Швидше. У тебе лишилося мало часу.
Я присів біля сумки.
— Утрися спочатку.
Зверху лежить рушник, яким я витираю грязюку з ніг, кров з коліна й обличчя. Я натягаю труси й джинси. Вони якраз мого розміру. Не знаю, що він мені вколов, тепер воно відчувається в пальцях — вони втратили спритність, і я незграбно застібаю ґудзики на картатій сорочці. Ноги легко влазять у дорогі шкіряні сліпони. Вони так само підійшли по розміру, як і джинси.
Мені більше не холодно. Здається, ніби в грудях розпечене осердя, тепло з якого випромінюється крізь мої руки й ноги.
— Куртку теж.
Я витягаю чорну шкірянку з дна сумки, встромляю руки в рукави.
— Чудово, — каже він. — Тепер присядь.
Я сповзаю по металевій станині генератора. Це масивна частина агрегату завбільшки з двигун локомотива.
Він сідає навпроти мене, помахуючи пістолетом у мій бік. Місячне світло заливає всю цю місцину, відбивається від розбитого скла високо вгорі, розсівається і падає на... Плутанину кабелів.
Шестерні.
Труби.
Важелі й шківи.
Пульти управління, засипані побитими вимірювальними інструментами й датчиками.
Техніка минулого століття.
Питаю:
— І що тепер?
— Ми чекаємо.
— Чого?
Він відмахується від мого питання.
Мене охоплює дивний спокій. Якесь недоречне відчуття умиротворення.
— Ви привели мене сюди, щоб убити? — питаю.
— Ні.
Мені так зручно сидіти, спираючись на стару машину. Я ніби потопаю в ній.
— Але ж ви хотіли, щоб я так думав.
— Бо не було іншого способу.
— Іншого способу для чого?
— Привести тебе сюди.
— А чому ми тут?
Він лише хитає головою, лізе лівою рукою під маску гейші й чухається.
У мене якесь дивне відчуття.
Ніби я одночасно дивлюся фільм і граю в ньому.
На плечі навалюється непереборна сонливість. Голова хилиться донизу.
— Хай подіє, — каже він.
Але я цього не хочу. Я опираюся, думаючи, як підозріло швидко він змінив пластинку. Він ніби перетворився на іншу людину, і ця різниця між тим, який він зараз, і тією жорстокістю, яку він демонстрував ще кілька хвилин тому, мусила б мене вжахнутися. Мені не можна так розслаблятися, але моєму тілу так затишно.
Я такий безтурботний, так глибоко й так далеко.
Він говорить до мене, ніби зізнається:
— Це була довга дорога. Мені не віриться, що я справді сиджу отут і дивлюсь на тебе. Розмовляю з тобою. Я знаю, що ти не розумієш, але мені так багато треба запитати в тебе.
— Про що?
— Як це: бути тобою?
— Про що ви?
Він вагається, потім питає:
— Що ти думаєш про своє місце в житті, Джейсоне?
Я відповідаю повільно, старанно добираючи слова:
— Це цікаве питання, враховуючи ніч, яку ви мені влаштували.
— Ти щасливий у своєму житті?
У контексті даного моменту, моє життя прекрасне до болю.
— У мене пречудова сім’я. Захоплююча робота. У нас затишне житло. Ніхто не хворіє.
У мене заплітається язик. Слова стають нерозбірливими.
— Але?
— Моє життя чудове, — кажу я. — Просто воно не визначне. Але був час, коли воно могло таким стати.
— Ти вбив свою амбіцію, так?
— Вона померла природнім шляхом. Від недогляду.
— А ти знаєш точно, як це сталося? Чи був якийсь момент, коли...
— Мій син. Мені було двадцять сім, і ми з Даніелою були разом кілька місяців. Вона повідомила, що завагітніла. Нам було добре разом, але це не було кохання. А може, й було. Не знаю. Ми точно не збиралися заводити сім’ю.
— Але завели.
— Якщо ти вчений, то час, коли тобі під тридцять, критичний. І якщо на цей час ти не заявив про щось видатне, то ти вибуваєш із гри.
Може, це дія наркотику, але розмовляти так приємно. Оазис нормальності після двох найбожевільніших годин у моєму житті. Я знаю, що це не так, але мені здається, що поки ми розмовляємо, нічого поганого не станеться. Наче слова мене захищають.
— У тебе були якісь значні досягнення? — питає він.
Тепер я мушу робити зусилля, щоб у мене не заплющувалися очі.
— Так.
— І що це було?
Я чую його голос десь іздаля.
— Я намагався створити квантову суперпозицію об’єкта, видимого людському оку.
— І чому ти закинув свої дослідження?
— Коли народився Чарлі, то в перший рік життя в нього були серйозні проблеми зі здоров’ям. Я мусив не вилазити з «чистої кімнати» тисячі годин. Але я просто не міг до неї добратися. Я був потрібний Даніелі. Я був потрібний своєму синові. Я втратив фінансування. Втратив імпульс. Я виявився молодим, новоявленим генієм на хвилину, і коли я спіткнувся, моє місце зайняв хтось інший.
— Ти шкодував про своє рішення залишитися з Даніелою і пов’язати власне життя з нею?
— Ні.
— Ніколи?
Я думаю про Даніелу, і мене затоплює хвиля ніжності разом із усвідомленням жаху моменту. Страх повертається, а з ним — ностальгія, яка пронизує до кісток. Зараз я потребую її так, як нікого в житті.
— Ніколи.
І ось я лежу на підлозі, моє обличчя на холодному бетоні, а від наркотику моя свідомість кудись провалюється.
Він колінкує біля мене, перевертаючи мене на спину, а я дивлюся вгору на це місячне світло, яке вливається у високі вікна цього забутого місця, на темряву, яка береться брижами від метушіння світла й кольору, на те, як біля генераторів з’являється і пропадає порожнеча.
— Я побачу її знову? — запитую.