Темна матерія

Хоч я й не розгалужувався на альтернативні реальності в тому коридорі, але я ж таки побував у кожному світі, куди ступала моя нога. А це означає, що в тих світах попелу, льоду й чуми від мене повідділялися мої інші версії.
Завдяки безкінечності коридору я не зустрічався з цими своїми версіями, але ж одного я таки бачив — того Джейсона з обідраною спиною.
Швидше за все, більшість із тих Джейсонів загинули, або безповоротно розбрелися десь по інших світах, але деякі, такі, як я, зробили правильний вибір. Або ж їм пощастило. Вони йшли іншими, ніж я, шляхами, відчиняли інші двері, в інші світи, та зрештою таки зуміли повернутися в це Чикаго.
  
І всі ми хочемо одного й того ж — отримати назад своє життя.
Господи.
Наше життя.
Нашу сім’ю.
А що, як більшість цих Джейсонів такі ж самі, як я? Пристойні чоловіки, які хочуть повернути те, що в них забрали. І якщо це так і є, то чому я маю більше право на Даніелу і на Чарлі, ніж вони?
Це не просто гра в шахи. Це гра в шахи проти самого себе.
Я не хочу про це так думати, але нічого не можу вдіяти. Інші Джейсони хочуть те, що для мене найдорожче у світі — мою сім’ю. І це робить їх моїми ворогами. Мене мучить питання, як повернути своє життя. Чи мушу я вбити якусь свою версію, якщо тільки таким чином зможу прожити з Даніелою решту життя? А інші мої версії теж мусять?
Я уявляю, як вони сидять у своїх самотніх готельних номерах, або тиняються засніженими вулицями, або видивляються на мій будинок і сушать собі голову такими ж думками.
І ставлять собі ті ж самі питання.
Намагаються спрогнозувати наступні кроки своїх двійників.
Поділитися тут не вийде. Це суперництво, гра з нульовою сумою, де переможцем буде лише один з нас.
Якщо хтось із нас полізе напролом, якщо все вийде з-під контролю, а Даніела або Чарлі будуть поранені, або загинуть, тоді не виграє ніхто. Ось чому я бачив таку мирну картину, заглядаючи у вікна свого будинку кілька годин тому.
Ніхто не знає, який крок зробити, тож ніхто не вступає в гру проти Джейсона-2. Це класична пастка, чиста теорія ігор.
Жахливий повтор «дилеми в’язня»: чи можна перехитрити самого себе?
Я в небезпеці.
Моя сім’я в небезпеці.
Але що ж мені робити?
Якщо будь-який мій крок, про котрий я тільки подумаю, обов’язково буде передбачений, а то й зроблений, перш ніж я пальцем ворухну, то яка з того користь?
Я ніби вискакую з власної шкіри.
Найгірші дні в кубі — коли вулканічний попіл сипався мені на голову, коли я мало до смерті не замерз, коли я зустрів Даніелу в такому світі, де вона ніколи імені мого не вимовляла — і ті не зрівняються з ураганом, який вирує всередині мене.
Ніколи ще я не почувався так далеко від дому.
Дзвонить телефон, повертаючи мене до реальності.
Я підходжу до столу, знімаю слухавку на третій дзвінок.
— Алло?
Мовчання, ледь чутне дихання.
Кладу слухавку.
Підходжу до вікна.
Розсуваю штори.
Чотирма поверхами нижче — порожня вулиця, сніг так само валить валом.
Знову дзвонить телефон, але тільки раз.
Що за чорт.
Я всідаюся на ліжко, але ці дзвінки не йдуть мені з голови.
А раптом це якась моя версія хоче переконатися, що я у своєму номері?
По-перше, яким чином він знайшов би мене в цьому готелі?
Відповідь зринає швидко, і вона жахає.
У цей момент, мабуть, цілий натовп моїх версій на Логан-сквер робить те ж саме, що й він — обдзвонює всі найближчі мотелі й готелі в пошуках інших Джейсонів. І це не удача, що він знайшов мене. Це — статистична ймовірність. Навіть жменька Джейсонів, зробивши з десяток дзвінків кожен, запросто накриє всі готелі в межах кількох кілометрів од мого дому.
Невже той портьє видав йому номер моєї кімнати?
Він міг це зробити й ненавмисно. Того мужика внизу, який слухає трансляцію гри «Чикаго Булз» і запихається китайською їжею, могли просто обдурити.
А як би я його обдурив? Якби це не я шукав сам себе, то ім’я, під яким я зареєструвався, мабуть, захистило б мене. Але ж усі оці мої версії чудово знають ім’я батька моєї матері. Тут я лопухнувся. Якщо моєю першою думкою було використати це ім’я, то й для іншого Джейсона ця думка також була першою. Отож, припустимо, що я знав ім’я, під яким я міг зареєструватися. Що б я робив далі?
Портьє просто так не назвав би номер моєї кімнати.
Я б удав, що мені відомо, що я тут зупинився.
Я б подзвонив у готель і попросив би з’єднати мене з номером Джесса МакКре.
Почувши мій голос на тому кінці дроту, я б зрозумів, що я тут, і відразу почепив би слухавку.
Потім, секунд через тридцять я б знову подзвонив портьє: «Вибачте, що я знову вас турбую, але я телефонував секунду тому і мене випадково роз’єднали. Чи не могли б ви мене з’єднати з... О чорт, який же то був номер кімнати?»
І якби мені пощастило, і портьє виявився б роззявкуватим ідіотом, то саме тут він би й вибовкнув номер моєї кімнати, перш ніж знову мене з’єднати.
Отже, перший дзвінок — щоб переконатися, що відповідаю саме я.
І другий дзвінок — коли той, хто дзвонив, почепив слухавку зразу після того, як довідався номер моєї кімнати.
Я встаю з ліжка.
Думка абсурдна, але я не можу її ігнорувати.
Невже я зараз іду сюди, щоб убити мене?
Я всуваю руки в рукави мого вовняного бушлата й прямую до дверей.
У мене голова йде обертом від страху, що я збожеволів, навіть якщо я й перехитрив сам себе. Може, я намагаюся знайти якесь надзвичайне пояснення для прозаїчної події — телефон двічі подзвонив у моєму номері.
Можливо.
Але після того чату мене вже нічим не здивуєш.
А раптом усе так і є, а я не хочу дослухатися до своєї інтуїції?
Тікати.
Негайно.
Я обережно відчиняю двері.
Виходжу в коридор.
Тут порожньо.
Тихо, тільки ледве чутне гудіння флуоресцентних ламп угорі.
Сходами чи ліфтом?
У дальньому кінці коридору дзенькає ліфт.
Я чую, як двері ліфта починають розсуватися, а потім із кабіни ліфта виходить чоловік у мокрій куртці.
Якусь мить я не можу ворухнутися.
Не можу відірвати очей.
Це я іду до мене.
Наші очі зустрічаються.
Він не усміхається.
На його обличчі немає емоцій, лише холодна зосередженість.
Він піднімає пістолет, а я раптово кидаюсь бігти в протилежний бік, мчу коридором до дверей аж у самому кінці, й молюся, щоб вони були не замкнені.
Я стрімголов влітаю під світний знак «ВИХІД», озираюсь, вискакуючи на сходи.
Мій двійник біжить за мною.
Униз сходами. Моя рука ковзає по перилах, допомагаючи втримати рівновагу. В голові гупає лиш одна думка: Не впади, не впади, не впади.
Добігаючи до площадки третього поверху, я чую, як угорі з бахканням відчиняються двері й відлуння його кроків заповнює весь прогін.
Біжу далі.
Ось уже другий поверх.
Тепер перший, де одні двері з віконцем посередині ведуть у вестибюль, а другі, без віконця, — ще кудись.
Я вибираю ще кудись і кидаюсь туди...
У стіну промерзлого, забитого снігом повітря.
Спотикаючись, збігаю кількома сходинками й потрапляю у кількасантиметрову ковдру свіжого снігу, ковзаючись на підмерзлому тротуарі.
Не встигаю відновити рівновагу, як із тіні між двома контейнерами для сміття вискакує якась постать.
На ньому такий само бушлат, як у мене.
Його волосся припорошене снігом.
Це я.
Лезо в його руці зблискує, відбиваючи світло вуличного ліхтаря, він підходить і наставляє ножа мені в живіт — ножа, який входить у стандартний рятувальний комплект рюкзака «Лабораторій швидкості».
Я насилу встигаю відхилитися, хапаю його за руку й щосили штовхаю на сходи, що ведуть у готель.
Він гепається на сходи саме тоді, як над нами розчахаються двері. Перед тим, як я даю дьору, мені в пам’ять врізається неймовірна картина: одна моя версія вискакує на ґанок із пістолетом, а ще одна — намагається підвестися зі сходів і гарячково обмацує навколо себе у пошуках ножа, який зник у снігу.