Темна матерія

Дивлюся вниз по вулиці, бачу таксі, що наближається. Я піднімаю руку, він звертає до мене, пригальмовує і зупиняється біля бордюру. Ривком відчиняю задні двері пасажирського салону й застрибую досередини.
— Куди їдемо? — питає таксист.
Куди.
Чудове питання.
— У готель, будь ласка.
— В який саме?
— Не знаю. У будь-який у межах десяти кварталів. Що-небудь подешевше. Залишаю на ваш розсуд.
  
Він обертається і дивиться крізь віконце з плексигласу, що розділяє передні й задні сидіння.
— Ви хочете, щоб я вибрав?
— Так.
На якусь секунду мені здається, що він відмовиться. Мабуть, це дуже дивне прохання. Може, він зараз вижене мене геть. Натомість, він вмикає лічильник і ми пірнаємо назад у потік машин.
Я дивлюся крізь вікно на снігу заметіль у світлі фар, габаритних вогнів, вуличних ліхтарів, миготливих вогників.
Серце гупає в грудях, без упину мчать думки.
Мені треба заспокоїтись.
Підійти до цього логічно, раціонально.
Таксі зупиняється перед якимось миршавим готельчиком із назвою «Кінець світу».
Таксист озирається, питає:
— Такий підійде?
Я плачу за проїзд і йду до адміністратора.
По радіо передають трансляцію гри «Чикаго Булз». За стійкою сидить дебелий портьє і наминає китайську їжу з армади білих картонних коробочок.
Струшуючи сніг із плечей, реєструюсь під іменем батька моєї матері — Джесс МакКре.
Я плачу за одну ніч.
У мене лишається 14,76 долара.
Я піднімаюсь на четвертий поверх і замикаюсь у номері на замок і на ланцюжок.
Не знаю, як тут можна жити.
Ліжко, накрите гнітючим покривалом із квітчастої набивної тканини.
Стіл «Форміка».
Шафи з деревостружкових плит.
Принаймні тут тепло.
Я підходжу до штор і визираю на вулицю.
Надворі валить такий сніг, що вулиці швидко порожніють, асфальт вкривається памороззю, на якій проступають сліди від шин автомобілів, що проїжджають.
Я роздягаюсь і ховаю останню ампулу в Біблію у нижній шухляді приліжкової тумбочки.
Потім застрибую в душ.
Мені треба подумати.
Спускаюся ліфтом на перший поверх і за допомогою свого ключа-картки заходжу в бізнес-центр.
У мене є ідея.
Використовуючи безкоштовний поштовий сервіс, до якого я звик у цьому світі, в поле «Ім’я користувача» вводжу перше, що спадає на думку.
Моє ім’я, написане «поросячою латиною»: asonjayes-senday.
Не дивуюсь, що воно вже зайняте.
Пароль очевидний.
Той, яким я користуюсь майже скрізь останні років з двадцять — марка, модель і рік мого першого автомобіля: jeepwrangler89.
Намагаюсь увійти в систему.
Спрацьовує.
Я опиняюсь у новоствореному обліковому записі електронної пошти, в поштовій скриньці якого є кілька вступних листів від провайдера і один останній лист від «Джейсона», який саме й відкрився.
У темі листа написано: «Ласкаво просимо додому, справжній Джейсоне Дессен».
Я відкриваю його.
Тут є тільки гіперпосилання.
Завантажується нова сторінка і на екран виводиться попереджувальне повідомлення:
Ласкаво просимо до UberChat!
Наразі у чаті присутні три активні учасники.
Ви новий користувач?
Я натискаю «Так».
Ваше ім’я користувача: Jason9.
Мені треба створити пароль перед входом у систему. Відкривається велике вікно з усією історією розмови. Набір смайликів.
Невеличке поле, куди треба вводити відкриті повідомлення для дошки оголошень і приватні повідомлення окремим користувачам.
Я переходжу на верх розмови, яка почалася приблизно вісімнадцять годин тому. Найостанніше повідомлення відправлене сорок хвилин тому.
JasonADMIN: Я бачив деяких із вас біля будинку. Я знаю, що вас там ще більше.
Jason3: Це насправді відбувається?
Jason4: Це насправді відбувається?
Jason6: Нереально.
Jason3: І хто з вас ходив у поле?
JasonADMIN: Три дні тому.
Jason4: Два.
Jason6: Я купив у Південному Чикаго.
Jason5: У тебе є пістолет?
Jason6: Так.
JasonADMIN: Зізнавайтесь, хто думав про Канкакі?
Jason3: Зізнаюсь.
Jason4: Зізнаюсь.
Jason6: А я й справді поїхав туди сьогодні вночі й викопав яму. Усе було готове. Машина на старті. Лопата. Мотузка. Усе сплановано, краще не придумаєш. Сьогодні ввечері я пішов до того будинку піджидати, коли вийде той Джейсон, який зробив оце з нами всіма. Але потім я побачив себе за «Субурбаном».
Jason8: Чому ти все відмінив, Jason6?
Jason6: А який сенс поспішати? Якби я позбувся його, то підскочив би хтось із вас і зробив би те саме зі мною.
Jason3: Усі знайомі зі сценаріями теорії ігор?
Jason4: Так.
Jason6: Так.
Jason8: Так.
JasonADMIN: Так.
Jason3: Отож усі в курсі, що нічим добрим це не закінчиться.
Jason4: Ви всі можете повбиватися і лишити її мені.
JasonADMIN: Я відкрив цей чат і маю права адміністратора. Іще п’ять Джейсонів вештаються десь поблизу. Тож майте на увазі.
Jason3: А чому б нам не об’єднатися і не захопити весь світ? Ви можете собі уявити, що буде, якщо всі наші версії об’єднаються і дадуть перцю? (Це жарт тільки наполовину).
Jason6: Чи можу я уявити, що трапиться? Ще й як можу. Вони запхнуть нас у яку-небудь урядову лабораторію і вивчатимуть до другого пришестя.
Jason4: А хочете скажу, що всі ми думаємо? Що це з біса неправдоподібно.
Jason5: У мене теж є пістолет. Жоден з вас не боровся так, як я, щоб повернутися додому. Жоден з вас не бачив те, що бачив я.
Jason7: Ти навіть уявити собі не можеш, через що пройшли решта нас.
Jason5: Я бачив пекло. В прямому сенсі слова. Агов, Jason7, де ти там? Я вже убив двох із нас.
На екрані з’являється нове попередження:
Ви отримали приватне повідомлення від Jason7.
Я відкриваю повідомлення. У голові бухає пульс. Вона ось-ось вибухне.
Я розумію, що ця ситуація абсолютно божевільна, але чи не хочеш ти зі мною об’єднатися? Дві голови краще, ніж одна. Ми могли б скооперуватися і разом позбавитися їх усіх, а потім, коли розвіється дим, не сумніваюсь, що ми вже щось придумаємо. Часу майже нема. То що скажеш?
Що я скажу?
Та я ледве дихаю.
Я виходжу з бізнес-центру.
Увесь спітнілий, але в мене зуб на зуб не попадає.
У коридорі першого поверху порожньо й тихо.
Я забігаю в ліфт і їду на четвертий поверх.
Виходжу на бежеву килимову доріжку, швидко йду коридором і зачиняюсь у своєму номері.
Паніка наростає.
Як я міг цього не передбачити?
Тепер мені ясно, що це було неминуче.