Темна матерія

Цікаво, вони спільники?
Об’єдналися, щоб убивати кожного зустрічного Джейсона?
Я мчу між будинками, сніг заліпляє мені обличчя, легені горять.
Звертаю на тротуар наступної вулиці, оглядаюсь і бачу, як по провулку до мене наближаються дві тіні.
Я пробиваюся крізь заметіль.
Ані душі.
Вулиці порожні.
Десь неподалік чується вибух шуму — оплески, схвальні вигуки.
Біжу туди, проштовхуюсь через обідрані дерев’яні двері в якусь забігайлівку із стоячими місцями. Усі позадирали голови й витріщаються на ряд плоских екранів над баром, де в смертельному двобої четвертого кварталу зійшлися «Чикаго Булз» і гостьова команда.
  
Пролізаю в середину натовпу, щоб він накрив мене з головою.
Тут ніде сісти, ледве можна встояти, та я нарешті протоптую собі крихітну місцину під мішенню для дартс, аби лиш поставити ноги.
Усі вшнипились у гру, а я очима впиваюсь у двері.
Захисник «Чикаго Булз» робить результативний триочковий кидок, і вся зала зривається ревищем непідробного щастя, незнайомці дають одне одному «п’ять» і душать один одного в обіймах.
Двері бару різко відчиняються.
Я бачу себе, який стоїть на порозі, весь у снігу.
Він заходить всередину.
На секунду я гублю його з поля зору, а коли натовп ворушиться, знову бачу.
Що пережила ця версія Джейсона Дессена? Які світи він бачив? Через яке пекло він пробивався, щоб повернутися назад у Чикаго?
Він сканує натовп.
Позаду нього мені видно снігову завірюху надворі.
У нього жорстокі й холодні очі. Цікаво, чи сказав би він те ж саме про мене?
Коли його погляд наближається до мого сховку в кінці зали, я присідаю під мішенню для дротиків і ховаюсь за лісом ніг.
Я вичікую цілу хвилину.
Коли натовп знову заходиться від радощів, я поволі підводжуся.
Тепер двері в бар зачинені.
Мій двійник пішов.
«Чикаго Булз» виграють.
Народ тут іще якийсь час товчеться, щасливий і п’яний.
Десь аж за годину стає трохи вільніше, й оскільки йти мені нікуди, я видираюсь на табурет і замовляю світле пиво, після чого мій баланс падає нижче 10 доларів.
Я вмираю з голоду, але тут не подають їжу, тому я виїдаю кілька мисочок зі снеками, запиваючи їх пивом.
Якийсь чоловік напідпитку намагається втягти мене в розмову про післясезонні перспективи «Чикаго Булз», але я незворушно втуплююсь у свій кухоль з пивом, аж поки він, вилаявшись на мою адресу, не починає чіплятися до двох жінок, які стоять позаду нас.
Він крикливий і агресивний.
Підходить охоронець і виштовхує його надвір.
Натовп рідшає.
Я сиджу в барі, намагаючись не звертати уваги на шум, і всі мої роздуми закінчуються одним висновком: я мушу якось витягти Даніелу й Чарлі з нашого особняка на Елеанор-стріт, 44. Поки вони залишаються дома, зберігається загроза того, що ці Джейсони таки утнуть якусь божевільну гидоту.
Але як?
Джейсон-2, мабуть, зараз із ними.
Уже середина ночі.
Тинятися біля будинку занадто ризиковано.
Треба, щоб Даніела вийшла з дому й прийшла до мене.
Але щойно в мене з’являється якась ідея, в ту ж мить вона з’являється і в інших Джейсонів, або вже з’явилася, або скоро з’явиться.
У мене ніяких перспектив для виграшу.
Двері в бар відчиняються і я озираюся.
Ще одна моя версія — рюкзак, бушлат, черевики — заходить всередину, і коли наші очі зустрічаються, він не може стримати здивування й миролюбно піднімає обидві руки.
От і добре. Може, він тут не мене шукає.
Якщо по Логан-сквер вештається стільки Джейсонів, як я думаю, то цей, швидше за все, заскочив сюди погрітися, шукаючи притулку і безпеки. Так само, як і я.
Він підходить до барної стійки, залазить на вільний табурет біля мене. Його голі руки трусяться від холоду.
А, може, від страху.
Підходить барменша й зачудовано дивиться на нас обох, наче їй кортить спитати, але вона тільки питає нового прибульця:
— Що вам налити?
— Те саме, що в нього.
Ми дивимось, як вона наливає з-під крана півлітра пива і приносить скляний кухоль, по боках якого стікає піна.
Джейсон піднімає свій кухоль.
Я піднімаю свій.
Ми дивимось один на одного.
На правій половині його обличчя — свіжий шрам, наче хтось полоснув його ножем.
Нитка на його підмізинному пальці така ж, як і в мене.
Ми п’ємо.
— Коли ти повернувся?..
— Коли ти повернувся?..
Мимоволі всміхаємося.
Я кажу:
— Сьогодні після обіду. А ти?
— Учора.
— Щось мені підказує, що нам буде важкувато...
— ...не закінчувати речення один за одного?
— Ти знаєш, про що я зараз думаю?
— Я не можу читати твоїх думок.
Дивно — я розмовляю сам із собою, але його голос звучить не так, як мені здавалося, мусив би звучати мій голос.
Я кажу:
— Цікаво, наскільки далеко ми з тобою розгалузились. Ти бачив світ, де навкруги сипався попіл?
— Так. А потім лід. Я насилу втік звідти.
— А як Аманда? — питаю.
— Ми загубили одне одного під час бурі.
Я відчуваю гострий біль втрати, наче всередині в мене щось вибухає.
— А в моєму варіанті ми залишилися разом. Сховалися в будинку.
— У тому, що був занесений по самі вікна спальні?
— Еге ж.
— Я теж знайшов той будинок. Із мертвою сім’єю всередині.
— То куди ж тоді?..
— То куди ж тоді?..
— Давай ти, — каже він.
Він сьорбає своє пиво, а я питаю:
— Куди ти пішов після крижаного світу?
— Я вийшов із куба в підвалі якогось хлопця. Він злякався. У нього був пістолет. Він зв’язав мене. Мабуть, убив би, але взяв одну з ампул і вирішив сам подивитися на той коридор.
— Отож, він пішов і не повернувся.
— Точно.
— А потім?
На секунду його погляд стає відстороненим.
Він робить ще один великий ковток пива.
— Потім я бачив погані світи. Справді погані. Темні світи. Жахливі місця. А як було в тебе?
Я розповідаю йому свою історію, і хоч виговоритися — це добре, все ж якось дивно вивалювати все це на нього.
Місяць тому ми з цим чоловіком були однією людиною. Тобто, на дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих у нас була спільна історія.
Ми казали одне й те ж. Робили однаковий вибір. Відчували одні й ті ж страхи.
Одну й ту ж любов.
І коли він купує нам ще по пиву, я не можу відвести від нього погляд.
Я сиджу поряд із собою.
У ньому є щось таке, в реальність чого неможливо повірити.
Може тому, що я спостерігаю з неймовірної точки зору — дивлюся на себе, перебуваючи поза межами себе.
У нього вигляд сильної людини, і водночас — втомленої, знесиленої і переляканої.
Наче розмовляєш із другом, який про тебе все знає, але крім того, між вами ще існує якась нестерпна близькість. За винятком останнього місяця, між нами немає ніяких таємниць. Він знає про все погане, що я зробив. Кожну мою думку. Усі мої слабкості. Мої таємні страхи.
— Ми називаємо його Джейсон-2, — кажу я, — тобто це означає, що ми вважаємо себе Джейсоном-1. Оригіналом. Але ж ми не можемо обидва бути Джейсоном-1. А ще ж існують інші, які теж думають, що вони оригінал.
— Ніхто з нас не оригінал.
— Ні. Ми частинки цілого.
— Грані, — каже він. — Деякі сходяться дуже близько, майже стаючи однією й тією ж людиною, наче оце ти і я. А між іншими — цілі світи.
Я кажу:
— Це змушує подивитися на себе по-іншому, правда ж?
— Спонукає задуматися, хто ж тоді ідеальний Джейсон? І чи існує він?
— Усе, що можна зробити — це прожити свою найкращу версію, так?
— Щойно хотів сказати.
Барменша оголошує про закриття.
— Мало хто може цим похвалитися, — кажу я.
— Чим? Тим, що випив пиво сам із собою?
— Еге ж.
Він допиває своє пиво.
Я — своє.
Зісковзуючи зі свого табурета, він каже:
— Я піду перший.
— А куди ти вирушаєш?
Він вагається.
— На північ.
— Я не збираюся переслідувати тебе. Можу я сподіватися на те ж саме?