Темна матерія

— Мені теж страшно. Але я саме намагаюся знайти якесь рішення.
— Як?
— Ну, для початку треба точно визначити, скільки «коридорного» часу дає нам цей препарат. Аж до хвилини.
— І наскільки ти хочеш завести таймер?
— Якщо, як ти кажеш, у нас є близько години, тоді наш дедлайн — дев’яносто хвилин на твоєму годиннику. Тобто, тридцять хвилин, поки подіє препарат, плюс шістдесят хвилин самої його дії.
  
— Я важу менше за тебе. А що, як він діятиме на мене довше?
— Це не має значення. Як тільки препарат перестає діяти на когось із нас, ця людина декогерує квантовий стан і цим самим руйнує коридор. Про всяк випадок давай починати відчиняти двері на відмітці вісімдесят п’ять хвилин.
— А що ми хочемо знайти?
— Світ, який не з’їсть нас живцем.
Вона зупиняється і дивиться на мене.
— Я знаю, що насправді ти не будував цей куб, але, схоже, ти трохи розбираєшся в тому, як це все працює.
— Послухай, все це настільки за гранню того, що я міг би...
— Тобто, це означає: «Ні, не маю жодного уявлення»?
— Про що ти питаєш мене, Амандо?
— Ми заблукали?
— Ми збираємо інформацію. Ми працюємо над вирішенням проблеми.
— Але проблема в тому, що ми заблукали. Так?
— Ми проводимо дослідження.
— Боже мій!
— Що таке?
— Я не хочу решту свого життя тинятися цим безкінечним тунелем.
— Я цього не допущу.
— Яким чином?
— Ще не знаю.
— Але ти працюєш над цим?
— Так. Я працюю над цим.
— І ми не заблукали.
Ми заблукали, та ще й як. Буквально бродимо в порожнечі між світами.
— Ми не заблукали.
— Добре, — вона всміхається. — Тоді я поки що не буду втрачати глузд.
Якийсь час ми йдемо мовчки.
Металеві стіни гладкі й безликі, нічим не відрізняються одна від одної. Ще... Ще... Ще...
Аманда питає:
— Як ти думаєш, до яких світів ми реально маємо доступ?
— Та ось якраз ламаю собі цим голову. Припустімо, що мультивсесвіт почався із єдиної події — Великого Вибуху. Це відправна точка, основа стовбура найвеличезнішого, найрозлогішого дерева, яке можна собі уявити. Ось розгортається час, і матерія починає організовуватися в зірки й планети в яких завгодно поєднаннях, і в нашого дерева виростають гілки, а з тих гілок виростають ще гілки, і так далі, і так далі, аж поки через чотирнадцять мільярдів років десь у майбутньому моє народження не випустило новий пагін. І з цього моменту кожен вибір, який я зробив чи не зробив, дії інших людей, які вплинули на мене, усе це спричинило нові розгалуження, появу безкінечного числа Джейсонів Дессенів, що живуть у паралельних світах, причому якісь із них дуже схожі на той, який я називаю «домом», а якісь просто запаморочливо інші.
Усе, що може статися, станеться. Усе. Тобто, десь у цьому коридорі існує версія тебе й мене, які так і не дісталися до куба, коли ти намагалася допомогти мені втекти. І тепер нас десь мордують, або вже вбили.
— Дякую за моральну підтримку.
— Могло бути й гірше. Я не думаю, що ми маємо доступ до всього обширу мультивсесвіту. Тобто, якщо існує світ, де сонце вже перегоріло, як тоді, коли на Землі з’явилися прокаріоти — первісні форми життя, то я не думаю, що якісь із цих дверей відчиняться в такий світ.
— Отже, ми можемо зазирати тільки в ті світи...
— Ризикну припустити, що в ті світи, які перебувають поруч з нашими. Світи, які розділилися в якійсь точці в недалекому минулому, і десь існують неподалік од наших. Там, де ми існуємо, чи існували в якійсь точці. Я не знаю, як далеко назад вони розгалужуються, але підозрюю, що працює якась форма вибірковості. Це просто моя робоча гіпотеза.
— Але ми все ще говоримо про безкінечну кількість світів, правда?
— Так, авжеж.
Я беру її зап’ястя і натискаю кнопку підсвітки на її годиннику.
Крихітний квадратик зеленого світла показує...
84:50.
84:51.
Я кажу:
— Через п’ять хвилин препарат перестане діяти. Здається, саме час.
Я підходжу до наступних дверей, віддаю Аманді ліхтар і беруся за ручку.
Натискаю і відчиняю двері на три сантиметри.
Я бачу бетонну підлогу.
Шість сантиметрів.
Знайоме вікно прямо попереду.
Десять.
Аманда каже:
— Це — ангар.
— Що ти хочеш робити?
Вона проштовхується повз мене й виходить із куба.
Я йду за нею. Зверху на нас падає яскраве світло.
В ангарі тихо.
Ми зупиняємось на розі куба, виглядаємо й дивимось на броньовані двері.
Я кажу:
— Це небезпечно.
Мої слова ширяться ангаром, як шепіт у соборі.
— А куб?
З голосним гуркотом броньовані двері здригаються і починають розходитися.
Збуджені голоси просочуються в щілину.
Я кажу:
— Ходімо. Просто зараз.
Якась жінка протискається у щілину між стулками дверей.
Аманда вигукує:
— О Боже!
Броньовані двері всього за п’ятнадцять метрів од нас, і я знаю що нам треба вертатися в куб, але не можу відвести погляду.
Жінка проштовхується крізь двері в ангар, повертається і подає руку чоловіку позаду неї.
Ця жінка — Аманда.
Обличчя чоловіка таке набрякле й побите, що я б і не зрозумів, що то я, якби не достоту такий само одяг, як на мені.
Коли вони починають бігти в наш бік, я мимоволі задкую до дверей куба.
Але вони встигають пробігти всього три метри, як люди Лейтона вриваються у двері за ними.
Постріл примушує Джейсона й Аманду зупинитися.
Моя Аманда рветься до них, але я відсмикую її назад.
— Ми повинні їм допомогти, — шепоче Аманда.
— Ми не можемо.
Визираючи з-за рогу куба, ми дивимось, як наші двійники повільно повертаються обличчям до людей Лейтона.
Нам треба йти.
Я знаю це.
Частина мене кричить, щоб ми йшли.
Але я не можу відірватися.
Моя перша думка, що ми повернулися назад у часі, але звичайно ж це неможливо. В кубі не відбувається переміщення в часі. Це просто світ, в якому ми з Амандою тікали на кілька годин пізніше.
Або не втекли.
Люди Лейтона зі зброєю напоготові заходять в ангар і йдуть прямо до Джейсона й Аманди.
Лейтон заходить за ними, і я чую, як моя версія каже:
— Це не її провина. Я залякав її. Це я її примусив.
Лейтон дивиться на Аманду.
Він питає:
— Це правда? Він примусив тебе? Бо я знаю тебе більше десяти років, і ще не бачив нікого, хто б міг тебе до чого-небудь присилувати.
У Аманди переляканий і водночас зухвалий вигляд.
Вона відповідає з тремтінням у голосі:
— Я не стоятиму осторонь і не дивитимусь, як ви вбиваєте людей. З мене досить.
— О! Ну, в такому разі...
Лейтон кладе руку на міцне плече чоловіка праворуч.
Оглушливий постріл.
Сліпучий спалах зі ствола.
Аманда падає, наче хтось відімкнув від неї струм. А в Аманди поряд зі мною з уст зривається здавлений крик.
Той інший Джейсон кидається на Лейтона, а другий охоронець блискавично стріляє, і ось уже той Джейсон кричить і корчиться на підлозі ангара.
Крик моєї Аманди виказує нас.
Лейтон витріщається на нас, зовсім збитий з пантелику.
Він кричить:
— Агов!
Вони біжать до нас.
Я хапаю Аманду за руку, затягую її в куб і зачиняю Двері.
Двері клацають, з’являється коридор, але дія препарату може припинитися будь-якої миті.
Аманда тремтить, і я хочу сказати їй, що все добре, та марно. Вона щойно була свідком власного вбивства.
— То не ти там була, — кажу я їй. — Ти стоїш ось тут, біля мене. Жива й здорова. А то була не ти.
Навіть при тьмяному світлі я бачу, що вона плаче.
Сльози течуть по її брудному обличчі, наче то потекла туш для очей.
— Це частина мене, — каже вона. — Була.
Я обережно беру її за руку й повертаю так, щоб видно було годинник. До відмітки дев’яносто хвилин нам лишається сорок п’ять секунд.
Я кажу:
— Нам треба йти.
Я рушаю коридором.