Темна матерія

Ми вкриті попелом, тож біля дверей зупиняємося і струшуємо його з одягу й волосся.
Забираємося всередину, ляскає замок і за нами зачиняються двері.
Ми знову в простому замкненому обширі куба.
Чотири стіни.
Двері.
Ліхтар.
Рюкзак.
І дві спантеличені людські істоти.
Аманда сидить, обійнявши коліна й притиснувши їх до грудей.
— Як ти думаєш, що тут сталося? — питає вона.
  
— Супервулкан. Удар астероїда. Ядерна війна. Важко сказати.
— Ми в майбутньому?
— Ні, куб може просто під’єднати нас до інших реальностей в одній і тій самій точці в просторі й часі. Але я думаю, що деякі світи можуть здатися майбутнім, якщо вони зробили технологічні прориви, які нам і не снилися.
— А що, як вони всі знищені, як оцей?
Я кажу:
— Нам треба знову прийняти препарат. Я не впевнений, що ми в безпеці під цим хмарочосом, який розвалюється.
Аманда скидає балетки й витрушує з них попіл.
Я кажу:
— Те, що ти зробила для мене в тій лабораторії... Ти врятувала мені життя.
Вона дивиться на мене, і її нижня губа починає тремтіти.
— Я так заздрила тим першим пілотам, які зайшли в куб. Жахіття. Я не можу повірити, що це відбувається насправді.
Я розстібаю рюкзак і починаю витягати весь його вміст, щоб подивитися, що в нас є.
Я знаходжу шкіряну сумку з ампулами й наборами для ін’єкцій.
Три записники, запаяні в пластик.
Коробка ручок.
Ніж у нейлоновому футлярі.
Аптечка.
Рятувальна термоковдра.
Дощовик.
Туалетні речі.
Дві пачки готівки.
Лічильник Гейгера.
Компас.
Дві повні однолітрові пляшки з водою.
Шість армійських індивідуальних харчових пакетів.
— Ти все це спакувала? — питаю.
— Ні, я просто вхопила його на складі. Це стандартний набір. Те, що кожен бере в куб. Нам треба було ще вдягнути скафандри, але я не встигла прихопити жодного.
— Що правда, то правда. А якщо світ такий? Рівень радіації може зашкалювати, або склад атмосфери відрізнятиметься. Якщо щось не так буде з тиском — занизький, наприклад — то наша кров і всі рідини в нашому тілі закиплять.
Впадають в око пляшки з водою. Я не пив нічого вже кілька годин, ще з обіду. Пити хочеться страшенно.
Я відкриваю шкіряну сумку. Вона наче спеціально зроблена для ампул, кожна скляна пляшечка утримується в окремому мініатюрному рукаві.
Я починаю рахувати їх.
— П’ятдесят, — каже Аманда. — Ну, тепер сорок вісім. Треба було хапати два рюкзаки, але...
— Ти не збиралася йти зі мною.
— Наскільки кепські наші справи? — питає вона. — Тільки чесно.
— Не знаю. Але це наш космічний корабель. І краще нам навчитися літати на ньому.
Я починаю складати все назад у рюкзак. Аманда бере набори для ін’єкцій.
Цього разу ми ламаємо шийки ампул і п’ємо препарат. Рідина ковзає по моєму язику, вона солодкава, аж нудотна на смак.
Залишилось сорок шість ампул.
Я запускаю таймер на годиннику Аманди й питаю:
— Скільки разів можна приймати цю бурду, щоб не зашкварити собі мізки?
— Недавно ми проводили деякі дослідження.
— Затягли в лабораторію якогось бомжа з вулиці?
Вона майже усміхається.
— Ніхто не помер. Ми з’ясували, що повторне використання значно посилює неврологічне функціонування і виробляє звикання. Гарною новиною є те, що період напіврозпаду дуже короткий, і якщо ми не будемо ковтати ампули одну за одною, то все буде добре. — Вона встромляє ноги в балетки, дивиться на мене. — Ти вражений собою?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти побудував цю штуку.
— Так, але я й досі не знаю, як. Я знаю теорію. Але створення стабільного квантового стану в людей це...
— Неймовірний прорив?
Ще б пак. Волосся в мене на потилиці стає дибки, коли я усвідомлюю, що цього не може бути.
Я кажу:
— Це один шанс на мільярд, але ми маємо справу з мультивсесвітом. Із безкінечністю. Може, існує мільйон світів, таких, як твій, де я нічого цього не придумував. Але потрібен лише один, де я таки докопався до істини.
На відмітці тридцять хвилин я помічаю перші ознаки дії препарату — мерехтіння сяючої, блискучої ейфорії.
Чудове відчуття звільнення.
Хоч і не таке інтенсивне, як у кубі в «Лабораторіях швидкості».
Я дивлюсь на Аманду.
— Здається, мене чіпляє.
— Мене теж, — каже вона.
І знову ми в коридорі.
Я питаю:
— Твій годинник ще йде?
Аманда задирає рукав светра й показує циферблат годинника з тритієвою зеленою підсвіткою.
31:15.
31:16.
31:17.
— Отже, минуло трохи більше тридцяти однієї хвилини відтоді, як ми випили препарат. Ти знаєш, як довго він впливатиме на хімію нашого мозку?
— Здається, близько години.
— Давай засічемо час, щоб знати напевно.
Я повертаюся до дверей, які вели на парковку, й відчиняю їх.
Тепер переді мною ліс.
Тільки тут немає й сліду рослинності.
І сліду життя.
Просто обпалені стовбури, скільки сягає око.
Дерева немов якісь примари, їхнє довге тонке гілля неначе чорна павутина на тлі вугільно-сірого неба.
Я зачиняю двері.
Вони автоматично замикаються.
У мене паморочиться голова, коли я бачу, як куб знову віддаляється від мене, розчиняється в безкінечності.
Я відмикаю замок, відчиняю двері.
Коридор знову зникає.
Мертвий ліс усе ще тут.
Я кажу:
— Ага, отже тепер ми знаємо, що зв’язок між дверима й цими світами встановлюється тільки на час дії препарату. Ось чому ніхто з ваших пілотів так і не повернувся назад в лабораторію.
— Тобто, коли препарат починає діяти, коридор з’являється знову?
— Здається, так.
— Тоді, як же ми повернемось додому?
 _____________
Аманда починає йти.
Швидше й швидше.
Потім біжить підтюпцем.
Тепер біжить.
У темряву, яка не міняється.
В якої немає кінця.
Лаштунки мультивсесвіту.
Від цих зусиль я пітнію, і моя спрага стає просто нестерпною, але я мовчу, думаючи, що, можливо, їй це необхідно. Може, їй треба спалити якусь енергію. Переконатися, що скільки б вона не рухалась вперед, цей коридор ніколи не закінчиться.
Я думаю, що ми обоє просто намагаємось усвідомити, який це жах — безкінечність.
Нарешті вона спустошується.
Сповільнюється.
Кругом тихо, чути тільки, як наші кроки відлунюють попереду в темряві.
У мене паморочиться в голові від голоду й спраги, і я все думаю про ті два літри води в нашому рюкзаку, в мене просто руки тягнуться вхопити їх, але я знаю, що їх треба берегти.
Тепер ми йдемо по коридору розміреною ходою.
Я тримаю ліхтарик так, щоб мені було видно кожні двері кожного кубу.
Я не знаю, що саме шукаю.
Може, якесь порушення одноманітності.
Що завгодно, може, якийсь знак, аби хоч за щось зачепитися.
А в голові тим часом б’ється настирлива думка...
Що буде, коли закінчиться вода?
Коли закінчиться їжа?
Коли сядуть батарейки, які живлять цей ліхтар — наше єдине джерело світла?
Як мені знайти дорогу додому?
Цікаво, скільки часу минуло відтоді, як ми вперше ввійшли в куб ще в «Лабораторіях швидкості»?
Я втратив відчуття часу.
Я розгублений.
Виснаження навалюється на мене з такою силою, що сон здається бажанішим за воду.
Я дивлюся на Аманду. У блакитному світлі її риси холодні, але прекрасні.
У неї переляканий вигляд.
— Ти ще не голодний?
— Та не дуже.
— Мені страшенно хочеться пити, але ж нам треба берегти воду, правда?
— Так, я думаю, це не завадить.
— Я зовсім дезорієнтована, і з кожною секундою стає дедалі гірше. Я виросла в Північній Дакоті, і у нас там часто бували оті дикі хуртовини. Біла імла. Ти їдеш по рівнині, і тут здіймається такий вітер, що ти стаєш цілковито дезорієнтований. Так дме, що голова йде обертом тільки від того, що дивишся у вітрове скло. Тоді треба з’їхати на узбіччя дороги й перечекати. І коли сидиш отак у холодній машині, здається, що це вже кінець світу. Отак я почуваюся зараз.