Темна матерія

— Амандо, бігом!
Вона наздоганяє мене, і я відчиняю двері.
Тьма-тьмуща.
Ані звуку, ані запаху. Абсолютна порожнеча.
Я грюкаю дверима.
Намагаюся не панікувати, але мені доведеться відчиняти інші двері, щоб ухопитися хоч за якийсь шанс знайти місце перепочити й оговтатися.
Я відчиняю наступні двері.
За три метри, в бур’янах, перед хистким парканом із дротяної сітки, стоїть вовк і дивиться на мене великими жовтими очима. Гарчить, нахиливши голову.
  
Коли він рушає до мене, я швидко зачиняю двері.
Аманда хапає мене за руку.
Ми йдемо далі.
Треба ще й ще відчиняти двері, але мене проймає жах. Я вже боюсь, що ми не знайдемо світ, де можна почуватися безпечно.
Я кліпаю, і ми знову опиняємося в окремому кубі.
На одного з нас препарат перестав діяти.
Цього разу вона відчиняє двері.
В куб наносить снігу.
Лютий холод обпікає обличчя.
Через завісу заметілі я помічаю силуети дерев, а оддалік — будинки.
— Що скажеш? — питаю.
— Скажу, що я більше жодної чортової секунди не хочу сидіти в цій коробці.
Аманда ступає в сніг і по коліна провалюється в м’який пух.
Вона відразу починає тремтіти.
Я відчуваю, що препарат вивітрився з мене, і цього разу відчуття таке, ніби мені в ліве око вдарили льодорубом.
Біль нестерпний, але миттєвий.
Я виходжу з куба слідом за Амандою, і ми йдемо кудись майже навмання.
Пробивши перший шар пухкого снігу, відчуваю, що провалююсь далі — з кожним кроком ноги дедалі глибше вгрузають у кірку старого, злежаного снігу.
Я наздоганяю Аманду.
Ми просуваємося через поле в бік околиці, яка, здається, поволі розчиняється перед моїми очима.
Джинси й толстовка трохи захищають мене від холоду, а от Аманді, в її червоній спідниці, чорному светрі й балетках, явно непереливки.
Більшу частину свого життя я прожив на Середньому Заході, але не думав, що буває так холодно. Вуха й вилиці в мене майже відмерзли, я ледве ворушу пальцями рук.
Сильний вітер дме нам прямо в обличчя і коли сніг починає валити сильніше, весь світ навколо нагадує снігову кулю, яку хтось добряче потрусив.
Ми продираємося крізь сніг, намагаючись рухатися якомога швидше, але дедалі глибше провалюємося і, не маючи жодного орієнтиру, вже майже борсаємося на місці.
Щоки в Аманди синіють.
Вона страшенно тремтить.
Волосся в неї побіліло від снігу.
— Треба вертатися, — кажу я, клацаючи зубами.
Вітер уже не виє, він оглушливо реве.
Аманда розгублено дивиться на мене, потім киває.
Я озираюся, але куб зник.
Мене кольнув страх.
Сніг несе збоку, і будинки, що мріли десь удалині, щезли.
Куди не глянь, усюди одноманіття.
Аманда все киває головою вгору-вниз, а я стискаю кулаки, щоб кров прилила до пальців, та все дарма. Моя нитяна обручка вкрилася льодом.
Туманіє голова.
Тіпає від холоду.
Ми вчинили дурницю.
Це не просто холод. Це холод хтозна-скільки-нижче-нуля.
Смертельний холод.
Я не уявляю, як далеко ми відійшли від куба.
Хоча, яка вже тепер різниця, якщо ми практично сліпі.
Цей холод прикінчить нас за якихось кілька хвилин.
Ідемо далі. В Амандиних очах з’являється відсутній вираз. Боюся, що це шок.
Вона стоїть голими ногами в снігу.
— Боляче, — каже вона.
Я нахиляюсь, беру її на руки й занурююсь у шторм, міцно притискаючи її тіло. Аманду б’ють дрижаки.
Ми стоїмо у вирі вітру, снігу й убивчого холоду, і нічого не міняється. Якби я не дивився на свої ноги, то від усієї цієї веремії в мене б уже запаморочилася голова.
Я розумію, що нам кінець.
Але я йду далі.
Крок за кроком, тепер моє обличчя горить від холоду, руки болять під вагою Аманди, ніг майже не чую, бо в черевики набилося повно снігу.
Минають хвилини, сніг валить сильніше, зуби цокотять.
Аманда щось бурмоче в маренні.
У мене більше немає сил.
Немає сил іти.
Немає сил тримати її.
Скоро, дуже скоро, мені доведеться зупинитися. Я сидітиму в снігу, тримаючи цю жінку, яку ледве знаю, і ми замерзнемо в цьому жахливому, чужому нам світі.
Я думаю про свою сім’ю.
Думаю про те, що більше їх не побачу, намагаюся усвідомити це, і мій контроль над страхом врешті щезає...
Перед нами будинок.
Точніше, другий поверх будинку, бо його перший поверх повністю занесло снігом, який уже добирається до трьох мансардних вікон.
— Амандо.
У неї заплющені очі.
— Амандо!
Вона піднімає повіки. Насилу.
— Не спи.
Я притуляю її до даху, пробираюся до середнього мансардного вікна й б’ю в скло ногою.
Повиймавши найгостріші уламки, беру Аманду за руки і втягаю її в дитячу спальню, явно спальню маленької дівчинки.
М’які іграшки.
Дерев’яний ляльковий будиночок.
Атрибути принцеси.
Барбі-ліхтарик на приліжковій тумбочці.
Затягаю Аманду подалі в кімнату, щоб до неї не діставав сніг, який валить у вікно. Потім хапаю Барбі-ліхтарик і виходжу через двері в коридор на верхньому поверсі.
Я гукаю:
— Агов?
Будинок ковтає мій голос і не відповідає.
На другому поверсі всі спальні порожні. У більшості з них немає меблів.
Увімкнувши ліхтарик, спускаюся сходами.
Батарейки майже сіли. З лампочки пробивається слабкий промінь.
Йдучи сходами, минаю вхідні двері, входжу туди, де раніше була їдальня. Упоперек віконних рам прибиті дошки, щоб скло витримало натиск снігу, якого набилося вже повні рами. Сокира притулена до решток столу, порубаного на дрова.
Заходжу у двері, які ведуть у меншу кімнату.
Тьмяний промінь падає на диван.
Пара стільців з майже повністю обдертою шкірою.
Телевізор, прикріплений над каміном, забитим попелом.
Коробка свічок.
Стосик книжок.
Спальні мішки, ковдри й подушки, розстелені на підлозі прямо перед каміном, всередині них — люди.
Чоловік.
Жінка.
Двоє хлопчиків-підлітків.
Маленька дівчинка.
Очі заплющені.
Не рухаються.
Обличчя сині й виснажені.
Фотографія в рамці: сім’я біля Лінкольн-парк консерваторії в кращі часи, лежить у жінки на грудях. Вона й досі стискає її почорнілими пальцями.
Біля каміна бачу сірникові коробки, стоси газет, купу стружок, надертих із ящика для столових приборів.
Другі двері приводять мене з вітальні на кухню. Холодильник відчинений і порожній, шафи також. Стільниці заставлені порожніми бляшанками.
Кукурудза з вершками.
Квасоля.
Чорні боби.
Помідори без шкірок у власному соку.
Супи.
Персики.
Усе те, що стоїть на задвірках шаф, і зазвичай так і псується, нікому не потрібне.
Навіть банки з приправами випорожнені — гірчиця, майонез, желе.
За переповненим сміттєвим відром бачу калюжу крові й скелет — маленький, котячий — обдертий до кісток.
Ці люди не замерзли.
Вони померли від голоду.
 _____________
Світло від каміна падає на стіни вітальні. Я лежу голий у спальному мішку, запханому в ще один мішок і накритому ковдрами.
Аманда розмерзає поряд у двох мішках.
Наш мокрий одяг сохне на цегляному каміні, а ми лежимо зовсім близько до вогню, так що я чую, як хвилі тепла напливають на моє обличчя.
Надворі не вщухає люта буря, каркас будинку скрипить під могутніми поривами вітру.
В Аманди розплющені очі.
Вона недавно прокинулась, і ми вже випили оті дві пляшки води, і тепер вони, напхані снігом, стоять біля каміна.
— Як ти думаєш, що сталося з тими, хто тут жив? — питає вона.
Правда: Я перетягнув їхні тіла в кабінет, щоб вона не бачила.
Але я кажу:
— Не знаю. Може, вони пішли туди, де тепліше?
Вона усміхається.
— Брехун. У нашому зорельоті не надто тепло.
— Ось що значить «різко розширити межі свого пізнання».
Вона робить довгий глибокий вдих, видихає.
Каже:
— Мені сорок один рік. У моєму житті не було нічого особливого, але це було моє життя. У мене була робота. Квартира. Собака. Друзі. Телешоу, які я любила дивитися. Той хлопець, Джон, якого я бачила тричі. Вино. — Вона дивиться на мене. — І я ніколи всього цього не побачу, так?