Темна матерія

Це чудові миті юності.
Усе таке невагоме, бо ще не зроблений згубний вибір, не обраний шлях, а дорога, що простирається попереду, — це безкінечне море можливостей.
Мені подобається моє життя, але з плином часу перестав відчувати легкості буття. Осінні вечори, такі як цей, ще трохи нагадують про неї.
Холод трохи освіжає голову.
Непогано було б уже повернутися додому. Мабуть, варто увімкнути газовий камін. Ми ніколи не вмикаємо опалення до Геловіна, але сьогодні так не по сезону холодно, що пройшовши з милю на такому вітрі, я лишень хочу вмоститися біля каміна з келихом вина і щоби поруч були Даніела й Чарлі.
  
Вулицю перетинає метро — ель [4].
Я проходжу під іржавою металевою конструкцією залізниці.
Як на мене, саме ель уособлює місто.
Це мій улюблений відрізок дороги додому, бо тут найтемніше й найтихіше.
У цей момент...
Жоден поїзд не наближається.
Жодна фара не світить у жодному напрямку.
Не чути гамору з пабів.
Нічого, крім віддаленого шуму реактивного літака, який заходить на посадку в аеропорт О’Гара.
Стривайте...
Щось наближається — чуються звуки кроків по тротуару.
Я озираюсь.
До мене кидається тінь, відстань між нами скорочується швидше, ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається.
Перше, що я бачу — обличчя.
Крейдяне, мов у примари.
Високі вигнуті брови, ніби намальовані.
Червоні стиснуті губи — дуже тонкі, надто досконалі.
І жаскі очі — великі, смоляні — ані зіниць, ані райдужки.
Наступне, що я бачу, — це ствол пістолета за десять сантиметрів од мого носа.
Низький хрипкий голос з-поза маски гейші командує:
— Повернись.
Я вагаюсь, надто приголомшений, щоб рухатися.
Він тицяє пістолетом мені в обличчя.
Я повертаюсь.
Перш ніж я спромагаюся повідомити йому, що гаманець у передній лівій кишені, він каже:
— Я тут не по твої гроші. Рушай.
Я рушаю.
— Швидше.
Йду швидше.
— Що вам треба? — питаю.
— Не розтуляй рота.
Над головою гуркоче поїзд, ми виходимо з темряви, серце вискакує з моїх грудей. Я жадібно вдивляюсь у все, що мене зараз оточує. На протилежному боці вулиці — житловий комплекс, обнесений парканом, а по цей бік кварталу — ряд контор, які зачиняються о п’ятій.
Манікюрний салон.
Юридичне бюро.
Майстерня з ремонту побутової техніки.
Склад шин.
Цей район — місто-привид, жодної живої душі.
— Бачиш отой бездоріжник? — питає він. Попереду видніється чорний «Лінкольн Навігатор», припаркований на узбіччі. Пищить сигналізація.
— Сідай на місце водія.
— Що б ви там не задумали...
— Або валятимешся отут на тротуарі в калюжі крові.
Я відчиняю дверцята з боку водія і сковзаю за кермо.
— Мій пакет із магазину, — кажу я.
— Бери його, — він всідається позаду мене. — Заводь машину.
Я зачиняю дверцята й кладу пакет «Здорове харчування» на підлогу біля переднього сидіння. У машині так тихо, що я чую власний пульс — швидкий лункий стукіт у барабанну перетинку.
— Чого ти чекаєш? — питає він.
Я натискаю кнопку запуску двигуна.
— Увімкни навігацію.
Я вмикаю.
— Натисни на «попередні пункти призначення».
У мене ніколи не було автомобіля з вмонтованою системою GPS, і я трохи гаюся, шукаючи потрібну вкладку на сенсорному екрані.
На екрані з’являються три адреси. Одна — це моя домашня адреса. Друга — адреса університету, де я працюю.
— Ви що, стежили за мною? — запитую.
— Вибери Пуласкі-драйв.
Я вибираю «1400 вулиця Пуласкі, Чикаго, Іллінойс 60616», не маючи жодного уявлення, де це. GPS жіночим голосом інструктує мене: «По можливості розверніться і проїдьте один кілометр двадцять вісім метрів».
Перемикаю передачу і виїжджаю на темну вулицю.
Чоловік позаду мене каже:
— Пристебни пасок безпеки.
Я пристібаю, він робить те ж саме.
— Джейсоне, щоб між нами все було ясно. Якщо ти не виконуватимеш інструкції буквально, я застрелю тебе через спинку сидіння. Ти розумієш, що я тобі кажу?
— Так.
Я їду через свій район і не знаю, чи побачу його колись знов.
Червоне світло. Зупиняюсь перед баром на розі. Через тоноване пасажирське вікно мені видно, що двері й досі розчахнуті навстіж. Я бачу Метта і крізь натовп — Раяна, який тепер розвернувся спиною до бару, спершись ліктями на зачовгане дерево, — щось розповідає своїм аспірантам. Можливо, розважає їх жахливою повчальною історією про невдалий кар’єрний злет свого колишнього сусіда по кімнаті.
Я вирішую зателефонувати йому. Дати йому зрозуміти, що я в біді. Що мені потрібна...
— Зелене світло, Джейсоне.
Я проскочую перехрестя. GPS навігатор спрямовує нас через Логан-сквер на автостраду Кеннеді, де байдужий жіночий голос каже: «Через тридцять метрів поверніть праворуч і проїдьте тридцять два кілометри».
Транспортний потік у південному напрямку не надто інтенсивний, тому я можу встановити на спідометрі швидкість 70 км і так тримати. У мене пітніють руки на кермі зі шкіряною оббивкою, з голови ніяк не йде думка: невже я помру сьогодні вночі?
Мені спадає на думку, що як станеться диво і я виживу, то до скону пам’ятатиму нове одкровення: ми полишаємо це життя так само, як і прийшли в нього — геть самотні, позбавлені всього. Мені страшно, бо не допоможуть ані Даніела, ані Чарлі, у мить, коли я понад усе потребую їхньої допомоги. Вони навіть не здогадуються, що я зараз переживаю.
Федеральна автомагістраль обрамляє західну частину ділового центру міста. На фоні ночі Вілліс-Тауер і цілий виводок менших хмарочосів випромінюють спокійне тепло.
Крізь судоми паніки й страху мій розум усе ж силкується розгадати загадку того, що відбувається.
Моя адреса в пам’яті GPS. Значить, зустріч ця не випадкова. Цей чоловік слідкував за мною. Він знає мене. Отже, я вчинив щось таке, що призвело до такого результату.
Але що?
Я не багатий.
Моє життя не варте нічого, воно має цінність тільки для мене й для моїх близьких.
Мене ніколи не арештовували, я ніколи не скоював злочину.
Ніколи не спав із чужою дружиною.
Ну, я посилав людей «далеко» в дорожніх заторах, але це ж Чикаго.
Вперше і востаннє я розмахував кулаками у шостому класі, коли дав у ніс своєму однокласнику, бо той вилив мені на спину молоко.
Я нікого нічим не образив аж так, щоб це закінчилося цією поїздкою на «Лінкольн Навігатор» із приставленим до потилиці пістолетом.
Я — фізик-ядерник і професор у невеликому коледжі.
До студентів, навіть до найгірших, я ставлюся тільки з повагою. Ті, хто не склали в мене екзамени, провалилися лише з власної провини, і вже ж ніхто з них мене не звинуватить, що я зруйнував їхнє життя. Я із шкіри пнуся, щоб витягти їх за вуха.
Обрій у боковому дзеркалі дрібніє, тане, відсувається все далі й далі, наче знайомий і затишний шматочок берегової лінії.
Я насмілююся:
— Може, я чимось завинив перед вами в минулому? Чи перед кимось, на кого ви працюєте? Я просто не розумію, що вам може бути потрібно від...
— Що більше розмовляєш, то гірше тобі буде.
Чи не вперше я вловлюю щось знайоме в його голосі. Я не можу, хоч убий, згадати, коли чи де, але ми вже зустрічалися. Я знаю напевне.
Я відчуваю, як вібрує мій телефон, приймаючи повідомлення.
Потім ще одне.
І ще одне.
Він забув забрати в мене телефон.
Дивлюся на час: 21:05.
Я вийшов з дому трохи більше години тому. Це точно Даніела, цікавиться, де я. Я запізнююсь вже на п’ятнадцять хвилин, а я ж бо ніколи не запізнююсь.
Я дивлюся в дзеркало заднього виду, але дуже темно й видно тільки смужку примарної маски. Я наважуюсь на експеримент. Я приймаю ліву руку з керма, кладу її собі на коліно й рахую до десяти.
Він мовчить.
Я знову беруся лівою рукою за кермо.
Комп’ютерний голос порушує тишу: «Через шість кілометрів дев’ятсот метрів перемістіться праворуч на Вісімдесят сьому вулицю».