Темна матерія

— Не будемо навіть думати про це.
Я хапаю ключі й гаманець із керамічної тарілки біля мікрохвилівки й рушаю в бар. Мій погляд падає на люстру-гіперкуб над обіднім столом. Даніела подарувала її мені на десяту річницю нашого весілля. Найкращий подарунок на світі.
Я доходжу до вхідних дверей, і Даніела кричить:
— Повертайся з морозивом!
— М’ятне з шоколадною стружкою! — додає Чарлі.
  
Я здіймаю руку, піднімаю великий палець.
Не озираюся.
Не кажу до побачення.
І ця мить прослизає непомітно.
Кінець всьому, що я знаю, кінець всьому, що люблю.
Я живу на Логан-сквер ось уже впродовж двадцяти років, і ніколи вона не буває такою красивою, як у перший тиждень жовтня. Мені завжди пригадується рядок із Ф. Скотта Фітцджеральда: «Прийдуть прохолодні осінні дні, і життя завирує знову».
Вечір прохолодний, небо чисте, тож навіть видно жменьку зірок. У барах, напханих розчарованими вболівальниками «Чикаго кубс», галасливіше, ніж звичайно.
Я зупиняюся на тротуарі у світлі занадто яскравої вивіски, яка блимає написом «Віллидж Теп», і вдивляюся крізь відчинені двері вглиб звичайнісінького бару, котрий можна знайти на кожному розі будь-якої пристойної околиці Чикаго. Це найближчий шинок од мого дому — всього лишень за кілька кварталів.
Я проходжу крізь сяйво блакитної неонової вивіски у вітрині й ступаю в дверний отвір.
Метт, бармен і власник, киває мені, коли я заходжу досередини, проштовхуючись крізь натовп навколо Раяна Голдера.
— Щойно розповідав про тебе Даніелі, — кажу Раяну.
Він усміхається, занадто випещений і вичепурений як на того, хто заробляє читанням лекцій, — стрункий, засмаглий, у чорній водолазці, з доглянутим заростом на обличчі.
— Чорт забирай, я такий радий тебе бачити! Я зворушений, що ти прийшов. Люба? — він торкається оголеного плеча молодої жінки, яка сидить на стільці поряд із ним. — Ти не проти, якщо мій дорогий старий друг украде на хвилинку твого стільця?
Жінка слухняно звільняє своє місце, і я видираюсь на барний стілець поруч із Раяном.
Він підкликає бармена.
— А пригости-но нас парочкою найдорожчих напоїв у барі.
— Раяне, це не обов’язково.
Він хапає мене за руку.
— Сьогодні ми п’ємо найкраще.
— У мене є віскі «Макаллан» двадцятип’ятирічної витримки, — каже Метт.
— Подвійний. За мій рахунок.
Коли бармен відходить, Раян б’є мене по руці. Сильно. З першого погляду й не скажеш, що він учений. На старших курсах він грав у лакрос, і ще й досі має міцну статуру — широкоплечий, зграбно й легко рухається, наче справжній атлет.
— Як там Чарлі й прекрасна Даніела?
— У них все чудово.
— Шкода, що ти не привів її із собою. Я не бачив її з минулого Різдва.
— Вона передає тобі вітання.
— У тебе чудова дружина, але це зовсім не новина.
— Ти не збираєшся осісти десь найближчим часом?
— Навряд. Мене влаштовує парубоцьке життя і його численні принади. А ти так само в Лейкемонтському коледжі?
— Так.
— Пристойний заклад. Фізика для старших курсів, еге ж?
— Точно.
— Отже ти викладаєш...
— Квантову механіку — переважно вступний курс. Нічого аж такого сексуального.
Метт приносить нам напої, Раян бере їх у нього, один ставить переді мною.
— То це вечірка... — кажу я.
— Це просто імпровізація кількох моїх аспірантів. Їм ото за щастя підпоїти мене, а потім під шумок назбирати теплу компанію.
— Успішний рік для тебе. А я й досі пам’ятаю, як ти мало не завалив диференційні рівняння.
— А ти рятував мій зад. І не раз.
На якусь мить крізь самовпевненість і глянець мені привидівся недалекий парубок-веселун, випускник, з яким я півтора року ділив якусь гидотну квартиру.
Я питаю:
— Ця Павійська премія була за твої дослідження у...
— Визначення префронтальної кори головного мозку як генератора свідомості.
— Точно. Я читав твою статтю про це.
— І як тобі?
— Блискуче.
Він щиро радіє компліменту.
— Якщо чесно, Джейсоне, і це без зайвої скромності, я завжди думав, що це ти писатимеш про основоположні речі.
— Справді?
Він уважно дивиться на мене поверх чорної пластикової оправи окулярів.
— Звичайно, ти розумніший за мене — усі це знають.
Я п’ю віскі і не намагаюся притлумлювати думу про те, наскільки приємно це чути.
— Просто питання: ким ти наразі більше почуваєшся — вченим-дослідником чи викладачем? — запитує він.
— Я...
— Бо себе я вважаю в першу чергу людиною, яка шукає відповіді на фундаментальні питання. І якщо люди навколо мене, — він показує на своїх студентів, яких уже нашевкався цілий натовп, — достатньо розумні, щоб увібрати знання завдяки безпосередній близькості до мене... чудово. Та мені не цікава передача знань. Важить тільки наука. Дослідження.
Я помічаю нотки роздратування, чи то гніву в його голосі, він явно до чогось веде.
Я намагаюся перевести все на жарт:
— Я засмутив тебе, Раяне? Бо ти наче вважаєш, що я тебе підвів.
— Послухай, я де тільки не викладав: у МІТ [3], Гарварді, Університеті Джона Гопкінса — найкращих навчальних закладах планети. Мені траплялися такі розумаки! Джейсоне, ти міг би перевернути світ, якби вирішив обрати цей шлях. Якби не звертав з дороги. Натомість ти викладаєш фізику майбутнім лікарям і патентним повіреним.
— Не всім же бути суперзірками, як ти, Раяне.
— Якщо тільки ти сам цього не захочеш.
Я допиваю віскі.
— Ну що ж, був радий забігти на вогник, — я злізаю з барного стільця.
— Не треба так, Джейсоне. Я ж до тебе по-доброму.
— Пишаюся тобою, хлопче. Це чесно.
— Джейсоне.
— Дякую за випивку.
Виходжу надвір, прямую тротуаром. Що далі йду від Раяна, то більше навіснію.
І навіть не знаю, на кого злюсь.
Моє обличчя палахкотить.
По спині тече піт.
Втративши пильність, ступаю на пішохідний перехід і в ту ж мить чую, як вищать гальма й шкварчить гума об асфальт. Я повертаюся на звук і ошелешено спостерігаю, як на мене летить таксі.
У вітрове скло, що наближається, дуже чітко бачу таксиста — вусаня з виряченими від жаху очима, який приготувався до зіткнення.
І тут мої долоні впираються в теплий жовтий метал капота, а таксист визирає з вікна й горлає на мене:
— Ти, придурок, ти ледве не здох! Вийми голову з дупи!
Позаду нього починають ревти клаксони.
Я відступаю на тротуар і дивлюся, як відновлюється потік машин.
Водії трьох різних автомобілів люб’язно пригальмовують, щоб я краще розчув, куди саме вони мене посилають.
Від супермаркета «Здорове харчування» пахне, як від гіпі, з якою я зустрічався ще до Даніели — настоєм свіжих продуктів, меленої кави й ефірними оліями.
Переляк після випадку з таксі трохи приглушив моє збудження, і я мляво зазираю до холодильників з морозивом, наче в якомусь тумані чи летаргічному сні.
Коли я виходжу з маркета, надворі стає ще холодніше, різкий вітер задуває з озера, віщуючи гидку зиму, яка маячить просто за рогом.
Напхавши морозивом полотняну торбину, йду додому іншою дорогою. Вона довша на шість кварталів, та програючи у швидкості, я виграю усамітнення. Розмова з Раяном, випадок із таксі — мені потрібен якийсь час, щоб повністю оговтатися.
Я минаю будівельний майданчик, зачинений на ніч, далі, через кілька кварталів, — спортивний майданчик школи, де навчається мій син. Металева дитяча гірка виблискує у світлі вуличного ліхтаря, гойдалки ворушаться од вітру.
У цих осінніх вечорах є якась енергія, яка пробуджує в мені щось первісне. Щось із далекого минулого, з мого дитинства в західній частині штату Айова. Я згадую змагання з футболу в середній школі, прожектори на стадіоні, які освітлюють гравців. Я чую запах достиглих яблук, кислий запах пива з пивних вечірок у кукурудзяних полях. Я відчуваю, як вітер дме мені в обличчя, коли їду нічною сільською дорогою у кузові пікапа. Пилюка кушпелить позаду, червона у світлі габаритних вогнів, а переді мною розстеляється увесь сувій мого життя.