Темна матерія

І знову я повільно приймаю ліву руку з керма.
Цього разу я лізу в кишеню своїх штанів кольору хакі. Телефон на самому дні кишені, і я ледве торкаюся його вказівним і середнім пальцями, намагаючись якось затиснути його між ними.
Міліметр за міліметром тягну його, гумовий корпус чіпляється за кожну складку тканини, а тепер ще й між пальцями довго деренчить вібрація — вхідний виклик.
  
Нарешті я витягаю телефон, кладу його собі на коліно монітором догори і повертаю руку на кермо.
Навігатор поновлює інформацію про відстань до потрібного повороту, і я кидаю оком на телефон.
Пропущений виклик від «Дані» і три повідомлення:
ДАНІ 2 хв. тому:
«Обід на столі»
ДАНІ 2 хв. тому:
«Поспішай додому. Ми ВМИРАЄМО З ГОЛОДУ!»
ДАНІ і хв. тому:
«Ти заблукав? :)»
Я переводжу погляд на дорогу. Цікаво, чи світло від мого телефону видно із заднього сидіння?
Сенсорний екран гасне.
Тягнуся до телефону, натискаю кнопку ВКЛ./ВИКЛ, і проводжу пальцем по екрану. Ввожу свій чотиризначний пароль, натискаю зелену піктограму «Повідомлення». Номер Даніели на самому початку. Та щойно я намагаюся ввести повідомлення, мій викрадач починає ворушитися позаду мене.
Я знову хапаю кермо обома руками.
«Через три кілометри перемістіться праворуч на Вісімдесят сьому вулицю». 
Запускається заставка екрана, спрацьовує автоблокування, телефон гасне.
Чорт.
Опускаю руку, знову вводжу пароль, починаю набирати найважливіший текст у своєму житті, вказівним пальцем незграбно тицяю в сенсорний екран, кожне слово набираю по два-три рази, бо заважає автокоректор.
Дуло пістолета впирається мені в потилицю.
Я сіпаюсь, перескакую на швидкісну смугу.
— Що це ти робиш, Джейсоне?
Я вирівнюю кермо однією рукою, вертаючи машину на основну смугу, а другою рукою тягнуся до телефону, щоб вимкнути його після команди «Відправити».
Він різко кидається між передніми кріслами, його рука в рукавичці обвивається навколо моєї талії і вихоплює телефон.
«Через сто п’ятдесят два метри перемістіться праворуч на виїзд на Вісімдесят сьому вулицю». 
— Який у тебе пароль, Джейсоне?
Коли я не відповідаю, він каже:
— Стривай-но. Б’юсь об заклад, що знаю. Місяць і рік твого дня народження задом наперед. Ану, подивимось... три-сім-два-один. Ну ось.
У дзеркало заднього виду я бачу, як телефон освітив його маску.
Він читає текст, який не дав мені відправити:
— «1400 Пуласкі викликай 91...» Поганий хлопчик.
Я повертаю і з’їжджаю на шосе між штатами.
GPS командує: «Поверніть ліворуч на Вісімдесят сьому вулицю і їдьте на схід шість кілометрів сто метрів».
Ми прямуємо до Південного Чикаго, куди взагалі краще не потикатися.
Минаємо ряди заводських корпусів.
Будівельні майданчики житлових будинків.
Порожні парки з іржавими гойдалками й баскетбольними обручами без сіток.
Вітрини магазинів, зачинені на ніч і обнесені огорожею з укріпленими воротами.
Усе розмальоване якимись бандитськими знаками.
Він питає:
— То як ти її називаєш — Дані чи Даніела?
Мені перехоплює подих.
Всередині збурюються лють, страх і безпорадність.
— Джейсоне, я поставив тобі запитання.
— Іди к бісу.
Він прихиляється ближче, його слова обпікають вухо:
— Не варто так поводитися зі мною. Я можу завдати тобі такого болю, якого ти в житті не куштував. Такого болю, який ти собі навіть уявити не можеш. То як ти її називаєш?
Я зціплюю зуби:
— Даніела.
— І ніколи Дані? Навіть попри те, що написано в тебе в телефоні?
Мені хочеться перекинути автомобіль на високій швидкості й просто вбити нас обох. Я кажу:
— Рідко. Вона не любить це ім’я.
— Що в магазинному пакеті?
— Для чого вам знати, як я її називаю?
— Що в пакеті?
— Морозиво.
— Сімейний вечір, так?
— Так.
У дзеркало заднього виду я бачу, як він щось набирає в моєму телефоні.
— Що ви там пишете? — питаю.
Він не відповідає.
Ми вже покинули гетто, і зараз їдемо нічийною землею, яка навіть і не нагадує більше Чикаго, де міський силует — це всього лише мазок світла на далекому обрії. Будинки руйнуються, темні й неживі. Все давно покинуте.
Ми переїжджаємо річку й прямо перед нами розливається озеро Мічиган. Його чорна гладь — достойне завершення урбаністичної глушини.
Наче світ отут і закінчується.
Ну, мій — так точно.
«Поверніть праворуч і їдьте на південь по Пуласкі-драйв вісімсот чотири метри до пункту призначення». 
Він посміюється собі під ніс:
— Ага, то в тебе проблеми з дружиною, — я стискаю кермо. — А хто був той чоловік, з яким ти пив віскі сьогодні ввечері, Джейсоне? Я не розібрав з вулиці.
Тут так темно, на цьому кордоні між Чикаго й Індіаною.
Ми проїжджаємо руїни сортувальних станцій і заводів.
— Джейсоне!
— Його звуть Раян Голдер. Він був...
— Твоїм сусідом по кімнаті.
— Звідки ви це знаєте?
— Ви близькі друзі? Я щось не бачу його в твоїх контактах.
— Не дуже. Звідки ви...
— Я знаю про тебе все, Джейсоне. Можеш вважати, що твоє життя я зробив своїм фахом.
— Хто ви?
«До пункту призначення ви прибудете через сто п’ятдесят метрів». 
— Хто ви?
Він не відповідає, але мене вже цікавить не так він, як ця надзвичайно глуха місцевість.
Під фари нашого бездоріжника стрімко тече тротуар.
Порожнеча позаду.
Порожнеча попереду.
Ліворуч — озеро, праворуч — покинуті склади.
«Ви прибули до пункту призначення». 
Я зупиняю автомобіль посеред дороги.
— Вхід попереду ліворуч, — каже він.
Світло фар вихоплює з темряви шматок чотириметрової огорожі, увінчаної тіарою з іржавого колючого дроту. Ворота прочинені, а ланцюг, який колись їх замикав, зрізали, скрутили в кільце й кинули в бур’ян при дорозі.
— Обережно штовхни ворота переднім бампером.
Вищання іржавих воріт ріже вухо навіть у кабіні мало не герметично зачиненого бездоріжника. Конуси світла падають на розбиту дорогу, на порепаний і покручений безжальними чиказькими зимами тротуар.
Я вмикаю фари дальнього світла.
Потужні промені ковзають по парковці, де валяються вуличні ліхтарі, немов розсипані сірники.
Трохи далі бовваніє розкарякувата споруда.
Цегляний фасад понівеченої часом будівлі підпирають величезні цистерни, пара тридцятиметрових димарів прохромлює небо.
— Що це за місце? — питаю.
— Припаркуйся і вимкни двигун.
Я зупиняю машину, перемикаю передачу й глушу мотор.
Западає мертва тиша.
— Що це за місце? — питаю знову.
— Які в тебе плани на п’ятницю?
— Прошу?
Від різкого удару в голову збоку «смачно» прикладаюся обличчям до керма. Приголомшений, та все ж за якусь мить пролітає думка, що отак і почуваєшся, коли тобі вистрелять у голову.
Але я помиляюсь, він просто вдарив мене пістолетом.
Доторкаюся до місця удару.
На пальцях лишається липка кров.
— Завтра, — каже він. — Що в тебе заплановано на завтра?
Завтра. Якесь чужорідне поняття.
— Я... проводжу контрольну в групі ФІЗ 3316.
— Що ще?
— Це все.
— Знімай увесь свій одяг.
Я дивлюся в дзеркало заднього виду.
Навіщо я потрібен йому голий?
Він каже:
— Якщо ти хотів щось зробити, то треба було робити це, поки ти управляв машиною. Із цього моменту й надалі ти мій. А тепер роздягайся, і якщо мені доведеться повторити це знову, я пущу тобі кров. Багато крові.
Я відстібаю пасок безпеки.
Розстібаючи «блискавку» своєї сірої толстовки й витягаючи руки з рукавів, я чіпляюся за єдиний огризок надії — він і досі в масці, значить він не хоче, щоб я побачив його обличчя. Якби він збирався мене вбити, то йому було б байдуже, що я можу його впізнати.