Темна матерія

  
Блейк Крауч
 
Темна матерія
 
 
Присвячується тим, кому цікаво, як могло б виглядати їхнє життя в кінці шляху, яким вони не йшли
 
 
 
 
 
 
Що статись могло і те, що сталось, — 
 
Єдиний має кінець, постійно теперішній. 
 
Ще досі в пам’яті відлунюють кроки 
 
Проходом, яким ми не йшли, 
 
Аж до дверей, яких не відчиняли  [1] . 
 
 
 
  
Розділ перший
   
Люблю вечори четвергів.
Вони дарують відчуття випадіння з часу.
Сімейний вечір утрьох — наша традиція.
Мій син Чарлі сидить за столом, щось малює в альбомі. Йому майже п’ятнадцять. За літо хлопчина підріс на п’ять сантиметрів, і тепер зростом зрівнявся зі мною.
Я відвертаюся від цибулі, яку нарізаю півкільцями, й запитую:
— Можна глянути?
Він піднімає альбом, показує мені гірське пасмо якогось нетутешнього виду.
— Чудово. Просто так малюєш?
— Домашнє завдання на завтра.
— Ну, тоді не відволікайся, містере Остання Хвилина.
Стою на кухні, щасливий, трохи напідпитку, і не підозрюю, що сьогодні кінець оцьому всьому. Кінець усьому, що я знаю, усьому, що люблю.
Ніхто тобі не скаже, що ось-ось усе зміниться, що все піде шкереберть. І немає ніякого сигналу про небезпечне зближення, ніякого знаку, що ти стоїш на краєчку прірви. І може, саме від того трагедія стає ще трагічнішою. Не тільки від того, що стається, а й від того, як це стається: підступний удар нишком, невідь звідки, неочікувано. Й часу нема ані усвідомити все, ані приготуватися.
Світло люстри виблискує на поверхні вина в моєму келиху, від цибулі сльозяться очі. У кабінеті на старому програвачі крутиться платівка Телоніуса Монка [2]. Є в аналогового запису багатство, яке ні з чим не зрівняти — потріскування статики між доріжками. Кабінет завалений стосами рідкісного вінілу, який я все обіцяю собі розібрати найближчими днями.
Моя дружина, Даніела, сидить біля кухонного острова, в одній руці крутить майже порожній келих з вином, а в другій тримає телефон. Вона відчуває на собі мій погляд і всміхається, не відриваючись од екрана.
— Я знаю, — каже вона. — Я порушую головне правило сімейного вечора.
— Щось важливе? — питаю.
Вона зводить на мене погляд своїх темних іспанських очей.
— Нічого.
Я підходжу до неї, обережно беру телефон з її руки і кладу його на стіл.
— Не хочеш зайнятися макаронами? — питаю.
— Мені більше до вподоби дивитися, як ти куховариш.
— Справді? — потім тихіше: — Це тебе заводить, еге ж?
— Ні, просто так набагато цікавіше: пити й нічого не робити.
Її подих винно-солодкий, а усмішка — з тих, що здаються неможливими з архітектурної точки зору. Вона й досі бентежить мене.
Я допиваю свій келих.
— Відкриємо ще пляшку?
— Дурні були б, якби не відкрили.
Поки я відкорковую нову пляшку, вона знову бере телефон і показує мені екран.
— Я читала в «Чикаго меґезін» рецензію про виставку Марші Альтман.
— Позитивний?
— Практично любовний лист.
— Радий за неї.
— Мені завжди здавалось... — вона замовкає, але я знаю, до чого йдеться. П’ятнадцять років тому, до нашого знайомства, Даніела подавала великі надії у світі мистецтва в Чикаго. Вона мала власну студію в Бактауні, виставляла свої роботи в кількох галереях, підготувала свою першу персональну виставку в Нью-Йорку. Та життя диктувало своє. Я. Чарлі. Напад важкої післяпологової депресії.
Крах усіх її планів.
Тепер вона дає приватні уроки учням середніх класів.
— Не скажу, що не радію за неї. Ну, тобто, вона талановита й цілком заслуговує на все це.
Я кажу:
— Якщо тобі від цього трохи полегшає, то Раян Голдер щойно отримав премію Павійського університету.
— Що це?
— Міждисциплінарна нагорода, яку присуджують за досягнення в медико-біологічних та природничих науках. Цю премію Раян отримав за дослідження в неврології.
— Щось солідне?
— Мільйон доларів. Визнання. Відкриті шлюзи для грантів.
— Крутіше ТА?
— Авжеж, це справжня премія. Він запросив мене на невелику неформальну вечірку з цього приводу, але я відмовився.
— Чому?
— Бо це наш вечір.
— Треба було піти.
— Та мені й справді якось не хочеться.
Даніела підняла порожній келих.
— Отже, ти хочеш сказати, що в нас обох є непоганий привід добряче напитися сьогодні ввечері.
Я цілую її, а потім щедро наливаю із щойно відкоркованої пляшки.
— Ти міг би отримати цю премію, — каже Даніела.
— А весь світ мистецтва в цьому місті міг би належати тобі.
— Але ми зробили оце, — вона вказує на високу стелю й просторі кімнати нашого особняка. Я придбав його ще до Даніели, за гроші від спадщини. — І ось це, — додає вона, показуючи на Чарлі, який захоплено малює, чим нагадує мені саму Даніелу, занурену в малювання.
Дивно відчувати себе батьком підлітка. Одна річ виховувати маленького хлопчика, зовсім інша, коли людина на порозі дорослого життя чекає від тебе мудрої поради. Боюсь, я мало чим можу йому допомогти. Так, є батьки із чітким, ясним і впевненим поглядом на життя, які точно знають, що треба сказати своїм синам і донькам. Я не такий. Що старше я стаю, то менше тямлю. Я люблю свого сина. Він — усе для мене. Та я не можу позбутися відчуття, що підводжу його. Випихую його у жорстокий світ і не даю нічого, крім крихт своєї туманної перспективи.
Я йду до шафи біля раковини, відчиняю її і починаю там лашпотіти, шукаючи коробку фетучині.
Даніела звертається до Чарлі:
— Твій батько міг би отримати Нобелівську премію.
Я сміюся.
— Ну, це перебільшення.
— Чарлі, не слухай його. Він геній.
— Ти дуже мила, — кажу я. — І трошки п’яна.
— Це правда, і ти це знаєш. Наука багато чого втрачає, бо ти дуже любиш свою сім’ю.
Я лишень всміхаюся на це. Коли Даніела хильне зайвого, відбуваються три речі: вчувається її рідний акцент, вона стає агресивно доброю і вдається до гіпербол.
— Якось уночі твій батько сказав мені — і я ніколи цього не забуду — що чиста наука з’їдає життя. Він сказав... — Раптом я здивовано зауважив, що емоції взяли над нею гору. Її погляд затуманився, вона похитала головою, як робила завжди, збираючись заплакати. В останню мить вона опановує себе, пересилює. — Він сказав: «Даніело, на смертному одрі я б хотів згадувати тебе, а не холодну, стерильну лабораторію».
Я дивлюся на Чарлі, помічаю, як його очі округлюються.
Мабуть, він збентежений виявом батьківської мелодрами.
Я втуплююся в шафу, чекаю, поки зникне грудка в горлі.
Відтак хапаю макарони й зачиняю дверцята.
Даніела п’є вино.
Чарлі малює.
Момент минає.
— І де ця Раянова вечірка?
— У «Віллидж Теп».
— Так це ж твій бар, Джейсоне.
— То й що?
Вона підходить, бере в мене коробку макаронів.
— Піди випий зі своїм старим приятелем по коледжу. Скажи, що ти пишаєшся ним. Із високо піднятою головою. Передай йому мої вітання.
— Я не передаватиму йому вітань од тебе.
— Чому?
— Бо він на тебе запав.
— Припини.
— Вже давно. Ще коли ми були сусідами по кімнаті. Пам’ятаєш оту останню різдвяну вечірку? Він усе намагався виманити тебе постояти з ним під омелою.
Вона лише сміється і каже:
— Поки ти повернешся, вечеря вже буде на столі.
— Тобто я мушу повернутися через...
— Сорок п’ять хвилин.
— І що б я без тебе робив?
Вона цілує мене.