Яйцепос. Книга 1

– Знову тебе занесло в пафос і моралізаторство, – буркнула Авторові його Ліва мозкова півкуля. 
– Так, – погоджується Автор, – мене дійсно інколи заносить. 
Багато хто з демагогів, аби додати переконливості і солідності своїм патяканням про щось, пришпандорюють до них якусь цитату з писань того чи іншого дуже давнього і авторитетного мудреця. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, закінчуючи свій монолог про хоробрість, теж ушкварює цей трюк – пристібає цитату:
  
Стародавній китайський мислитель Лао-Цзи у своїй книзі «Дао де Цзин» в сімдесят третьому висловлюванні написав: «Хоробрий, що рветься у бій, гине. Хоробрий, що не рветься у бій, житиме. Ці дві речі означають: одна користь, інша шкоду. Хто знає причини того, що небо ненавидить войовничих? Пояснити це важко і бездоганно мудрому».
А якийсь невідомий сміливець бовкнув: «Я не з тих, хто боягузливо рветься в баталію, я з тих, хто відважно знаходиться в тилу».
Але повернемося до Остапів.
Спілкування Остапів із Річардом Левове Копито й Лицарем Пивної Кружки – колегами по Напівкруглому Столу, котрих вони там, в одинадцятому секторі, ніяк не очікували побачити, – відкрило Окрошколюбу й Електричці, що, по-перше, страховиська, скоріше всього, були не реальними, а якоюсь маною, галюцинацією, навіюванням; а по-друге, що за розпоря­дженням Його Величності їм слід помінятися з Мгоцьком і Рі­чардом секторами пошуків, тобто залишити цей одинадцятий сектор королівства, перебратися до сімнадцятого і продовжу­вати пошуки яйця і шахрая там. 
(До речі, щодо обміну. Іноді люди кажуть: «Поміняв шило на мило», маючи на увазі, що обмін безглуздий та нісенітний. Напевно ті, хто таке саркастично промовляє, просто ніколи не намагалися намилитися шилом. Інакше вони повною мірою відчули б користь такого обміну. А всякий, хто намагався проштрикнути що-небудь шматком мила, назавжди засвоїв користь обміну мила на шило.) 
І ось на попутній вантажівці-скотовозі Остапи приїхали до сімнадцятого сектору; у лісовий масив Оксамитової пущі, що в тім лісі то там то сям на галявинах або просіках розташовано села, хутори тощо; в регіон, де раніш займались пошу­ками Річард Левове Копито і Лицар Пивної Кружки.
– Висадіть нас, нас біля першого-ліпшого населеного, населеного пункту, пункту, – попросив граф Остап Електричка.
– Добре, – відповів шофер.
Вантажівка зупинилася біля села з дивною назвою Марсі­анська Русь (втім, дивні назви – явище типове, як читач помі­тив, для терентопських населених пунктів; полюбляють жителі королівства щось творчо втнути, у тому числі й у даному аспекті), лицарі вийшли з кабіни, шофер підійнявся в кузов, відкрив задній борт і висунув звідти, начебто твердий прямокутний сірий довгий язик, дощатий трап, по якому Си­гізмунд із Саладином зійшли з машини на ґрунт. Остапи осі­длали коней і попрощалися з водієм, подякувавши за поїздку. Після чого вантажівка повезла єдинорогів далі, а доспіхоносці стали до опитування населення.
Протягом п'яти днів вони опитали мешканців шести маленьких, розташованих недалечко одного від одного сіл: Марсіанська Русь, Дюковине, Перерепенкове, Лукоперівка, Ги­кавка й Підкузьминське. На жаль, нічого нового з питань, що їх цікавили, вони там не дізналися.
☼ ☼ ☼
Уранці шостого дня, тобто першого листопада, коли вогке опале листя нав'язливо сунуло в ніздрі грибний аромат і крилаті стукачі норовили посипати проїжджих тирсою (так, про брехунів кажуть, що вони пудрять мізки; а дятли пудрили вершникам не мізки, а шоломи, і не пудрою, а здрібненою деревиною), лицарі перемістилися верхи з Підкузь­минського до страусової ферми, що примостилася за три кілометри від цього села, на розкидистій галявині серед діброви, котра приступилася до жолудьоспаду. 
Першими, кого вони там побачили, були саме афри­канські страуси в просторому загоні, обрамленому огорожею із соснових дощок. Іншою живою істотою, що потрапила в поле зору напівкруглостолових мандрівників, був огрядної статури мужик років сорока п'яти, голений, у сірому кашкеті, сірому ж стьобаному ватнику й кирзових чоботях. Він приніс в оцинкованому цебрі страусовий корм і заходився сипати його в довгу годівницю, через що до нього метнулися ці колосальні могутньоногі пташки. 
Му­жик так зосередився на страусах, що не помітив наближення лицарів. 
– Доброго ранку, ранку, шановний, шановний, – заговорив, під'їжджаючи до мужика, граф Остап Електричка. – Скажіть, будь ласка, чи відомо, відомо вам щось про місцезнаходження, місцезнаходження драконячого яйця, яйця, викраденого у вересні, вересні в Каменіані, і про цього пройдисвіта, пройдисвіта? – і граф простягнув аркуш паперу із зображенням так званого яєчного шахрая.
Мужик, здригнувшись від несподіваного незнайомого голо­су, обернувся. Побачив лицарів, і в його очах вилупився жах. Впустивши цебро і заволавши – «Аааа!» – кинувся навтьоки. 
На­стільки неадекватна реакція на, здавалося б, звичайне питан­ня приголомшила Остапів. Такого вони аж ніяк не очікували. І миттєво спалахнула підозра: а чи не замішаний він у викраден­ні, чи не є спільником шахрая; інакше чому б це йому так боятися лицарів. Навіть майнуло – а чи не сам це шахрай власною персоною; той теж за описом невисокий, огрядний, кругловидий. А страусова ферма – прекрасне місце, аби сховати викрадене яйце дракона, бо яйце дракона за величи­ною, формою й кольором схоже на страусове.
– Стій! – грізно крикнув Електричка, і лицарі на скакунах по­гналися за підозрілим.
Вони його вже майже наздогнали, коли він шмигнув у доща­тий нужник і замкнувся зсередини на гачок із товстого алю­мінієвого дроту.
– Виходь, а то гірше буде! – сказав лицар Остап Окро­школюб, намагаючись голосом виразити максимальну суворість.
– Ну чого ви до мене причепилися?! – плаксиво забурмотів той що зачинився. – Я вас не чіпаю, і ви мене не чіпайте. Зали­ште мене в спокої.
– Виходь по-хорошому, по-хорошому! – наполягав Електрич­ка, зістрибнувши з коня, як і Окрошколюб.
– Їдьте своєю дорогою, – просив той.
– Не хочеш добровільно, доведеться... 
Окрошколюб схопи­вся за іржаву ручку й рвонув двері. Дротяний гачок, не витри­мавши такого насильства, відірвався, і двері розчахнулися.
– Аааа! – знов заверещав чоловік, так голосно й емоційно, ніби його живцем розпилювали.
З ферми до нужника кинулися спантеличені вереском люди.
– Не кусайте, не кусайте мене! – волав дивак, загороджую­чись від лицарів ліктями.
– Тю, що за ідіот, – зніяковів Окрошколюб і почухав кула­ком задню поверхню шолома. 
– Може, йому теж привиділися, привиділися жахливі монстри, монстри, як і нам, там, біля Сортирославля, Сорти­рославля, – шепнув напарникові граф Електричка.
– У чому річ? – запитала захекана пані, озброєна вилами, теж у ватнику й кирзових чоботях, але без кашкету, а в строкатій хустці.
– Що тут трапилося? – підтакнув парубок років двадцяти п'я­ти, що прибіг із нею, озброєний лопатою.
Крім пані та парубка до нужника підтягнулися дівиця старшого шкільного віку й хлопчисько-підліток, на вигляд п'я­тикласник або шестикласник. Вони також були в не дуже чи­стих шатах сільських роботяг. За ними не настільки жваво чим­чикував сивий дідок із борідкою начебто заячий хвіст, років сімдесяти п'яти, у коричневому береті; що в того стариганя широка коричнева ж курточка теж була злегка забруднена, але не землею або гноєм, а різнокольоровими фарбами.
– Та от хотіли поговорити з людиною, дещо з'ясувати, а він чогось кинувся навтьоки, замкнувся й верещить, – здивовано відповів лицар Остап Окрошколюб.
  
– Ми, ми вже не перший тиждень, тиждень проводимо опитування, опитування населення, і перший раз отаке, отаке, – розвів руками граф Остап Електричка.
І всі подивилися на громадянина в нужнику, чекаючи пояснень. Принишклий дивак у цей час між піднятими ліктями розглядав приїжджих, потім опустив лікті й спокійно сказав: