Яйцепос. Книга 1

– Ну, якщо це дійсно так, – додає Ліва півкуля авторського мозку, – то мені це приємно, адже я, по правді сказати, теж в хорошому смислі патріот Харкова. 
– І мені приємно, і я патріот, – підтакує півкуля Права. 
– Таким чином, – підводить риску Автор, – не будучи «батьківщиною слонів», батьківщиною Діда Мороза Харків все ж є. Якби я був харківським чиновником, відповідальним за монументи, то встановив би у цьому місті пам'ятник Дідові Морозу з вміщеною на постаменті інформацією про його харківське походження. Упевнений, що ця скульптура відразу ж стала б міською визначною пам'яткою, і як харків'яни, так і гості міста із задоволенням з нею б фотографувалися. Це вам все ж аж сам Дід Мороз, а не хухри-мухри. Втім, хоч Харків і не «батьківщина слонів», а й пам'ятник мамонтові я б в центрі міста поставив, бо далеко не кожен населений пункт, а тим більше такий великий, може похвалитися, що посеред нього відкопали мамонта (чи то пак його скелет). Та от хоча б у зоопарку поставив, адже зоопарк від місця знахідки тих мощів усього в лічених кроках. Так що такий монумент теж цілком тягнув би на звання неординарної пам'ятки. Незважаючи що пам'ятники мамонтам уже є в чотирьох країнах. Найперший із них, до речі, був установлений тисяча вісімсот сорок першого року в Україні, але не на Харківщині, а на сусідній Сумщині. У зв'язку зі знахідкою там мамонтового кістяка. Оскільки знайшов той скелет харків'янин, професор Харківського університету Іван Калиниченко, то не дивно, що покійний мамонт і опинився в Харкові, в колекції університету. А ініціатором і керівником установки першого в світі пам'ятника мамонтові був усе той же харківський професор. За вісімдесят чотири роки іншого мамонта відкопали вже безпосередньо в самому Харкові, практично в центрі міста, копаючи фундамент для будівництва Держпрому. Але йому пам'ятника, на жаль, до сих пір немає. Втім, тодішня харківська преса з приводу тієї знахідки зауважила, що це не перший, а вже третій кістяк мамонта, відкопаний на території Харкова. А тоді, треба зауважити, теріторія Харкова була значно меншою, ніж тепер. 
  
– Думку про харківський пам'ятник мамонтові вже висловив твій персонаж Бізончик Солом'яний, – згадала Ліва півкуля, – у щосі сімнадцятому «Корчма "Під Рятівною Мухою"». 
– Так, і я з ним згоден, – каже Автор.)
☼ ☼ ☼
Ось так, стискаючи час захоплюючим базіканням, вони (не Автор зі своїми мозковими півкулями, а шофер скотовоза із пасажирами у доспіхах) переміщалися до Свіжегнійопольскої області. 
Зрештою, чи то через те що в них вичерпалися факти, чи то стомившись ві­брувати голосовими зв'язками, ворочати язиками й ворушити губами, замовкли, і водій вмикнув касетного магнітофона із записами російського блатного шансону. 
Автор же скористає­ться музичною паузою, аби дещо повідомити читачеві про ге­роїв цього розділу:
Молодий лицар Остап Окрошколюб, повне ім'я якого Остап Вікторович Біленко, – двадцятидворічний кремезний хлопець, великогубий сіроокий блондин з маленьким гачкуватим, як совиний дзьоб, носом. У лицарі його було посвячено королем менше року тому – в грудні 1994-го. Їздить на коні Сигізмунді (ігреневої масті, тобто грива й хвіст – димчасті, а все решта – шо­коладного кольору), названому так на честь Сигізмунда Першо­го, короля Угорщини та Чехії, імператора Священної Ри­мської Імперії (XIV-XV століття). На гербі й щиті Окрошколю­ба – великий круглий чорний ґудзик із чотирма дірочками, у білому полі.
Зрілий граф Остап Електричка, повне ім'я якого Остап Філа­ретович Шустиков, – тридцятидев'ятирічний високий чоловік стрункої, навіть можна сказати худорлявої статури (чим нага­дує легендарного Дон Кіхота), довговолосий темно-руся­вий бородань (втім, бороду постригає коротко, так що вона схо­жа на щітку). Лицар Напівкруглого Столу із тринадцятирічним стажем (у лицарі його було посвячено в 1982 році). В році 1989-му знешкодив банду угонщиків трамваїв, що за той подвиг король присвоїв йому титул барона. А в 1993-му йому було присвоєно ти­тул графа за битву з хуліганом-велетнем. Їздить на коні Сала­дині (мишастої масті, тобто зі шкірою попелястого кольору), названому так на честь єгипетського султана Саладина (повне офіційне ім'я котрого ал-Малік ан-Насир Салах ад-Дін, а справжнє ім'я Юсуф ібн Айюб; XII століття). На гербі й щиті Електрички – білий сірник із коричневою голівкою, у червоному полі.
– Мені цікаво, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – звідки в Остапа Шустикова таке прізвисько? З Окро­школюбом усе зрозуміло: любить окрошку. Але чому – Електричка? Тим більше що у відсталій у науково-технічному аспекті Терентопії електричок немає, тільки паровози.
– Таке прізвисько приліпилося до Шустикова в юності, на­прикінці шістдесятих років, – пояснює Автор. – Тоді в Терентопське королівство з Великого Світу (конкретніше – Совєтського Сою­зу) просочився естрадний шлягер – російська пісенька «Остання електричка» (музика Давида Тухманова, слова Михайла Ножкіна), з таким приспівом:
 
 
Опять от меня сбежала
 
Последняя электричка,
 
И я по шпалам, опять по шпалам
 
Иду домой по привычке.
 
 
– Ну, ясно: Шустиков постійно наспівував цю пісеньку, і за те друзяки прозвали його Електричкою, – метикує півкуля Ліва.
– Молодчинка, – оцінює кмітливість своєї Лівої мозкової пів­кулі Автор.
Автор нагадує, що Остапам для пошуків викраденого драконячого яйця й так званого яєчного шахрая, тобто організатора крадіжки того яйця, за жеребом дістався одинадцятий сектор королівства. Там вони сумлінно опитували жителів сіл, поки не зустріли, під'їжджаю­чи до селища Сортирославля, велику зграю фантастично жах­ливих і лютих чудовиськ, досі небачених, від яких змушені були кинутися навтьоки, і сховатися в старому млині, де три дні були заблоковані злісними монстрами, які раптом зни­кли при прибутті туди Лицаря Пивної Кружки та Річарда Ле­вове Копито.
Не треба Остапам дорікати, мовляв, справжні лицарі повин­ні з небезпечними чудовиськами битися, а не тікати й боягузли­во ховатися. Остапи не боягузи. Просто кількість цих чу­довиськ, їхня кровожерна лють і величина гострих зубів та пазурів свідчили, що лицарі відразу загинуть на місці без усіля­кої користі, не встигнувши розпочати битву, навіть, не встигнувши змахнути мечами. Тому втеча була найрозумнішим у даній ситуації вчинком. 
У безглуздій і марній загибелі немає героїзму. Якщо людина гине, рятуючи інших – так, це героїзм, це подвиг; а гинути свідомо ні за цапову душу – дурість. Божевільним, а не героєм, назвуть суб'єкта, котрий заради хвастощів – мовляв, подивіться, який я хоробрий – вистрибне на колію перед швид­ким потягом і, звичайно, буде миттєво умертвлений рухом багатотонного металу. 
Письменник Максим Горький у своїй знаменитій «Пісні про Сокола» написав: «Безумству хоробрих співаємо ми пісню!» Але по правді сказати, найчастіше без­умство хоробрих закінчується не піснею, а маршем. Похорон­ним. Або погребальним плачем. Або тишею. Або карканням бенкетуючих воронів чи звуками інших падложерів. Хоробрість – якість корисна й славна. Але БЕЗУМНА хоробрість – шлях до дурного самогубства. Безумності в чому б то не було, зокрема у хоробрості, в міру можливості бажано уникати. Розумна хоробрість переважніше безумної. 
  
Якщо вже тобі надало народитися – ага, отаке втнути, – то будь ласкавий – живи. Мільярди мілья­рдів людських сперматозоїдів і яйцеклітин загинули, так і не ставши людьми, а ти, так би мовити, із зиготи вибився в люди, тож не ухи­ляйся від життя. Безглуздий добровільний відхід із життя – це зрада тих, кому ти дорогий; а також тих мільярдів одноклітин­них кандидатів у люди, яким, на відміну від тебе, так і не довелося народитися; а також Вищої Сили, завдяки ко­трій виникло життя. Завжди пам'ятай: якщо ти з'явився на світ, то це означає, що ти потрібен Вищій Силі, потрібен Всесвіту, потрі­бен Людству! Потрібен, потрібен, навіть коли тобі здає­ться, що ти не потрібен нікому. Потрібен, пам'ятай про це, і не від­мовляйся від життя, тим більше якщо ця відмова нікого не рятує.