Вигнанець і перевертень

— Без того ясно — троє проти одного, — зітхнув лікар. — Бог із вами, хай несуть коньяк…
Гра затягнула, засідали майже до півночі.
Картярський столик управитель перемістив на прохання гостей до дзеркальної зали, примостив біля вікна, поруч із ялинкою. Штори розсунуті, за вікном уже розігралася справжня снігова буря. Вітражі ззовні заліпило білим, сніжинки час від часу сипалися на землю, їхнє місце миттю займали нові.
Мело надворі.
Хрумкав дровами вогонь у каміні.
Затишок.
Нарешті карти зібрали — не так набридло, як накачалися коньяком майже по вінця. Лавров, найслабший з усіх, тримався мужньо, більше пригублював. Спершу настирний Ковалевський тиснув, аби лікар частувався на рівних із іншими, та скоро махнув рукою — почасти через Мухортова, відставний полковник заступився. Сам же Федір Федорович виявився найміцнішим і, коли чоловіки підводилися, взяв на себе клопіт притримувати Лаврова, хоч той з властивою п’яним упертістю вивільнявся й бажав іти сам.
У себе в бібліотеці Платон влігся не одразу. Постояв перед вікном, подивився на хугу, повільно роздягнувся. Коли вже мостився на канапі, зізнався сам собі: розуміє Люсі попри все.
Зібрання виявилося прогнозовано нудним.
І так само передбачувано хтось не витримав першим.
Скрасити нудьгу дозволяв найпростіший із вигаданих людством спосіб — більшість чоловіків до нього вдалися.
З цими думками Чечель нарешті поринув у глибокий сон.
Розбудили крики.
Спершу Платон подумав — далі спить. Іще й перекинувся на інший бік. Гармидер не вщухав, до гучних чоловічих голосів додалися дзвінкі жіночі нотки.
Чечель сів, труснув головою.
Поворушив пальцями босих ніг.
За мить постукали, гучно.
— Платоне Яковичу, вас треба! — гаркнув Ковалевський.
— Зараз!
Випите напередодні ще не відпускало. Врятував глек холодної води, управитель з досвідом, заздалегідь подбав. За ніч встигла нагрітися до кімнатної температури. Нічого, піде. Чечель жадібно вихилив заледве не половину, видихнув, хлюпнув трохи на обличчя.
— Платоне Яковичу! — тепер чувся бас Мухортова.
— Та йду вже!
Натягнув штани, сорочку, закріпив шлейки, пхнув ноги в черевики, швидко зашнурував. Схопив замість звичного піджака фрачний, зрозумів помилку, махом перевдягнувся. Нарешті відчинив двері.
Ковалевський і Мухортов ввалилися всередину, немов підпирали з того боку.
— Що таке? — видихнув Платон.
— Григоренко! — пролунало в унісон, наче домовилися говорити хором.
— Ну?
— Мертвий! Григоренко мертвий! — крикнув Серж.
— Як?
— Загризли! — вигукнув Мухортов.
— Хто? — Платон відмовлявся розуміти.
— Вовки! Вовки, чорт забирай!
  
Розділ 13. Пошматований 
 
Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів. 31 грудня 1913 року 
Мерця знайшов конюх Покорний.
Біля нього вже натоптали. Але Чечель і не сподівався знайти сліди лиходія. Їх не могло лишитися, сніг притрусив навіть тіло й кров довкола. Валив усю ніч, ущухнув аж під ранок. Коли Платон вийшов на ґанок, закутавшись у кожушок, перше, що побачив, — білі, подекуди до половини людського зросту снігові пагорби. Тож правду кажуть, коли згадують про розпанахані небеса. Природа — чи хто там нею керує — висипала за ніч запас, якого могло стати на всю зиму.
Конюх тупцяв кроків за десять від мерця, вартуючи. Чечель озирнувся, побачив Мухортова, що сунув за ним. Тим часом на ґанок вибіг Ковалевський, зі своїм «зауером» напереваги. У кого збирався стріляти, Платон поняття не мав. Але енергію Сержа краще спрямувати, тож Чечель крикнув:
— Не йдіть далі! Стійте там! — Кинув погляд на полковника. — Ви теж!
— А що робити?
Питання прозвучало так просто й наївно, що за інших обставин Платон не стримав би посмішки. Зараз же двоє дорослих войовничих чоловіків нагадували розгублених, та попри це — запальних підлітків, котрі перейнялися критичністю моменту, мали намір щось робити й бути корисними, проте не знали, до чого саме себе прикласти.
  
— У будинку є ще зброя? — запитав Чечель голосно.
— Чорти його знають! — розвів Мухортов руками. — Я ж тут не живу!
— Є!
Усі, зокрема й конюх, повернулися на дзвінкий голос Серафими. Господиня вийшла в домашній сукні. Стояла на ґанку між левами, закутавши голову й плечі пуховою хусткою і взувши ноги в чуні з короткими халявами. Виглядала молода жінка кумедно, зараз зовсім не нагадувала пані мільйонерку. Радше — погорілицю, яка тікала від пожежі в тому, в чому її застав вогонь.
— Вам точно не треба тут бути! — попередив Чечель.
— Не вам вирішувати, де мені бути й що робити у власному дворі! — різко відбрила Серафима. — Зброю має Едвін, таку саму, — кинула на рушницю в руках Ковалевського.
— Хіба пан Мілкус полює? — вихопилося в Платона, і він тут же зрозумів свою безтактність. — Вибачте, проте…
— Нічого. — Серафима бровою не повела. — Це дарунок на сорокаріччя. Не знаю, з якою метою подарували мисливську рушницю паралізованій нижче пояса людині. Тим не менше зброя вичищена, набоїв кілька коробок. До речі, панове, я вмію стріляти. Навчилася.
— Для чого вам? — ляпнув Мухортов.
— А вам? — парирувала вона. — Зброя є в помешканні. Значить, я мушу її освоїти. Здається, тут нема нічого дивного.
— Будьте такі добрі, дайте рушницю панові полковнику. — Платон утомився від не потрібного тут гарикання. — Федоре Федоровичу, візьміть на себе труд керувати обороною. Надіюся, Сергій Павлович не буде проти стати під ваше командування.
— Оборону?
— Насильницька смерть. — Чечель показав на мертве тіло. — Ніхто не знає, чого й звідки чекати далі. Двоє досвідчених мужчин, військовий та мисливець, стануть у пригоді. Оборона не зайва, повірте. Хоча б тому, що це заспокоїть наших дам. Чого найменше треба зараз, так це паніки. До речі… — Він знову глянув на Серафиму. — Де пані Черниш? — Він навмисне наголосив на слові пані.
— Хто це? — Подив господині був щирим.
— Я теж таких не знаю, — озвався Ковалевський.
— Супутниця пана Григоренка. Її прізвище Черниш, якщо вам цікаво.
— Зовсім не цікаво, — пирхнув Мухортов.
— Але де вона — треба знати. Бо перше питання, яке виникає, — чому тіло знайшов він, — кивок у бік мовчазного збентеженого конюха, — а не особа, яка ділить із Григоренком кімнату й ліжко. Ти торкався тіла, Тарасе?
— Так точно! — Конюх для чогось став струнко, витягнувши руки по швах. — Я вийшов коням дати. Заспав трохи, звиняйте… Мене на кухні пригостили трошки…
— На здоров’я, — перервав Чечель. — Коли це побачив?
— Та вже сіріло. Не маю годинника, та й не треба його. Ми ж по сонцю, по сонцю…
— Що сонце показало? — Платон завжди був нетерплячим, коли опитував свідка. — Година яка, приблизно?
— Перед восьмою.
Чоловіки на снігу й жінка на ґанку завмерли, слухаючи уважно й з цікавістю.
— Снігу багато було?
— Я не побачив пана одразу. Думав, просто собі горбочок намело. Ногою копнув — а там ось таке.
Мороз уже кусав щоки й руки. Платон лишив рукавиці в кімнаті, тож заховав руки в кишені. Прокашлявся, випустивши з рота клуб пари.
— Ви всі бачите — Григоренко вдягнений. Для чогось вийшов на стайню серед ночі. Ми з вами, панове, розійшлися після опівночі. Сиділи внизу і не могли б не побачити, якби він вийшов раніше. Навіть якщо хотів вислизнути непомітно, не через парадні двері, мусив пройти повз дзеркальну залу, у якій ми отаборилися з картами. Висновок простий. Не треба мати досвіду поліцейської роботи, аби зрозуміти: Григоренко залишив свою спальню глупої ночі, коли всі вже спали. Припускаю — не раніше від четвертої години.
— Чому? — спитала Серафима, щільніше закутуючись хусткою.
— З четвертої ночі і десь до шостої ранку в людини найміцніший сон, — пояснив Чечель. — Ось чому з обшуком і арештом поліція приходить найчастіше в такий час. Висмикнута з глибокого сну людина загальмована, зачумлена. У такому стані простіше заскочити зненацька, отже — здобути перевагу. Стосовно справи нинішньої: усі спали так міцно, що не почули Григоренкових маневрів.