Вигнанець і перевертень
Ковалевський прокашлявся, виступив наперед.
— Думаю, мосьпані, мені дозволять говорити від загального імені, — знову прокашлявся. — Ми знаємо одне одного, ви не знаєте жодного з нас. Ми не часто буваємо в спільних компаніях. Ніхто нікому не родич, не сват, не брат. Хоча всі — люди одного кола, жоден не готовий відповідати за поведінку когось із присутніх. Але ми цінуємо ваші зусилля згуртувати достойних громадян Харкова довкола однієї мети — допомоги нужденним. Те, чому ми були свідками, не має повторитися. Візьму на себе сміливість запропонувати вам, Серафимо Марківно, створити наглядову раду вашого благодійного фонду. Чи щось подібне. Не претендую бути там, бо, признаюся, без того справ по горло. Проте така форма дозволить вам збирати в себе чи десь інде більш перевірених, як сказав би шановний пан Лавров — осудних, осіб. Це зробить неможливим подібні ескапади. І зовсім не виключає пана Григоренка з переліку жертводавців. Вам, точніше — знедоленим, потрібні його внески, а не він сам.
— Мудро, — вставив Авакумов. — Пані та панове, до сказаного додати нічого не маю. Сергію Павловичу, браво, ніхто б не пояснив краще.
— Візьму до уваги, — стримано відповіла Серафима. — Поговорю з чоловіком. Не забувайте, панове, я розпорядниця фонду — та без його доброї волі й фонду не буде. Щойно ця добра воля похитнулася.
— Вам удасться все зміцнити, — запевнив Ковалевський.
— Гаразд, прошу повернутися за стіл. — Тон господині став більш світським. — Зараз будуть солодкі пиріжки й кава. Ну, і морозиво, як обіцяла.
— Із задоволенням. — Мухортов узявся за спинку свого стільця. — Але давайте вже розставимо всі крапки в тій розмові.
— Вам ще щось не ясно? — здивувався Авакумов.
— Паскудний Григоренко збив з думки й пантелику. А мені, наприклад, досі цікаво, що хотів донести Семен Миколайович.
— Я? — стрепенувся Лавров, який досі не отямився від словесного ляпаса.
— Ви, — ствердив Мухортов. — Звісно, за скандалом затерлося. Нагадаю, як було. Серафима Марківна назвала ту історію з перевертнем та її трагічними для Завадських наслідками проявами колективного психозу. Апелювала до вас, аби ви це підтвердили. Ви не просто погодилися — натякнули: що далі, то буде більше. Я попросив пояснити, розвинути думку. Григоренко не дав, повернув розмову в інший бік. Тим не менше ваш прогноз мене не те щоб налякав… Насторожив швидше.
— Мене теж, — підняв руку Ковалевський.
— Не приховаю — і мене, — долучився Авакумов.
— Чому ви постійно мовчите, Платоне Яковичу? — поцікавилася Наталя Дмитрівна.
— Здається, я все ж таки дещо сказав сьогодні. — Чечель легко вклонився у бік Мухортової.
— Хіба вам не цікаво, що мав на увазі лікар, котрий має справу з людською психікою? — включилася Олена Луківна.
— Панове, панове, даруйте, — нарешті Лавров увійшов у розмову. — Ви надаєте моїм словам надто великого значення.
— Для вас вони важать не менше. — Мухортов був категоричним. — Інакше б ви не почали говорити. Якби щось таке почули від Григоренка, я б махнув рукою. Тому ляпнути — як масні губи витерти. Коли ж лікар згадує про такі речі — зовсім інший інтерес. Чи ви просто так, аби розмову підтримати?
Нарешті Лавров опанував себе.
— Зовсім ні, пані та панове, на жаль — зовсім ні. Не знаю, чи помічаєте, чи відчуваєте настрої довкола. Страху в людей стає чимдалі більше. Не окремих страхів, особистих. Усі бояться — за дітей, рідних, близьких. Але зараз — тотальний страх. Люди відчувають щось… Що далі від великих міст, то гостріші відчуття. Знаєте… ну… — Він замовк, добираючи слова.— …Знаєте, як звірі відчувають наближення землетрусу. Труситиме не тепер, проте все живе раптом поводиться інакше. Зростає загальна злість, агресія, ніхто вже не годен спокійно стояти поруч із іншим. Передчуття великого лиха. Не те горе, коли спалахує сарай, горить хата, дитина враз помирає від чортзна-звідки взятої хвороби. Досліди лиш починаються, подібні глобальні симптоми ще не описані в трактатах. У нас — так точно. Проте не певен, що їх скоро вдасться описати. Я не заскладно висловлююсь?
— Трошки є, — погодився Мухортов.
— А мені зрозуміло, — вступив Ковалевський. — Не далі як учора балакали про подібне ось із Платоном Яковичем. Не дасть збрехати.
— Не дам, — кивнув Чечель. — Лиш нагадайте, ми багато теревенимо. Зимові вечори довгі.
— Війна, — мовив Серж. — Пишуть про неї, прогнози роблять. Навіть хочуть війни. Переможної для себе, звісно. І справедливої. Когось за щось треба покарати.
— Є такі настрої, — погодився Мухортов.
— Не подобаються мені, — завважила Ольга Лаврова.
— Не дай Бог, — перехрестилася Олена Авакумова.
— У Європі теж про війну говорять, — мовила Серафима. — Але природа страхів трошки інакша. Розплата.
— Тобто? — не зрозумів Платон.
— Двадцяте століття, у якому нам випало жити, почалося бурхливо. Надто бурхливо, — пояснила господиня. — Ніби прогрес у багатьох життєвих сферах. Насправді — порушено чимало звичних порядків. Наслідок — порушення загального порядку речей. Не мої висновки, десь читала. Люди раптом стали жити зручніше. Значить — краще. Розвиток не за законами природи. Навпаки, їх порушують. Тому велика війна сприймається розплатою за все це.
— Дурня́, — гмикнув Авакумов.
— А наглі смерті тутешніх дівчат, віра в перевертня — теж розплата за гріхи. Ось що в людських головах, — підсумував Лавров. — Така сумна аналогія, пані та панове. Хай неоране поле для дослідів. І все ж краще б такого поля не було.
— Отут цілком згодна з вами, Семене Миколайовичу, — сказала Серафима. — Дякую, ви зібрали докупи всі мої розхристані думки. На цьому пропоную таки поставити крапку. — Вона повернула на обличчя щиру, не натягнуту світську усмішку. — Прошу більше сумних тем не обговорювати. Принаймні, поки ми всі за одним столом. Мартине Панасовичу!
Аж тепер Чечель, як і решта гостей, помітив — увесь час управитель тихо стояв у дальньому кутку.
Біля вікна, поруч із ялинкою.
Хоч як старалися — врятувати зіпсований обід не вдалося.
Носок далі обносив гостей напоями. Чоловіки прикладалися, та без видимої охоти. Жінки ввічливо дочекалися кави, потім так само ввічливо послалися на втому й пізній час. Хоча годинник показував лише за чверть восьму, тягнути довше не хотілося. Дами чемно подякували Серафимі, попросили своїх чоловіків провести себе до апартаментів. Чечель і Ковалевський таких обов’язків були позбавлені, тож залишилися довше за інших. Але тут здалася господиня, подякувала не менш ґречно, нагадала — будинок і все в ньому в розпорядженні дорогих гостей. По тому пішла до себе.
Платон пристав на пропозицію Сержа пограти на більярді. Коньяк попросили перенести туди й зіграли три партії, причащаючись після кожної. Ковалевський двічі програв, вимагав реваншу, і Чечель був не проти дати його — аж тут нагодилися Мухортов і Лавров. Відставний полковник на ходу тасував колоду, затягнув чоловічу компанію грати в покер. Авакумов, як і Григоренко, більше не давав про себе знати — що цілком влаштовувало всіх, хоча Георгій Андріянович цілком міг би приєднатися. Чечель навіть хотів узяти на себе труд піти по нього — Серж відмовив, пояснивши:
— Для тонкого цінителя мистецтв ми не компанія. Лишіть людину в спокої.
— Злий ви, Сергію Павловичу, — завважив Мухортов.
— Де злий — справедливий, Федоре Федоровичу! — реготнув Ковалевський. — Ви здавайте, здавайте. Я закерую, хай іще коньяку пришлють. Або — краще їхньої тутешньої горілки.
— Я б вина випив, — обмовився Лавров. — Міцного на сьогодні досить.
— Е ні, Семене Миколайовичу, ні, дорога душа! — Серж уже був досить підпилий та розслаблений, аби дозволити собі легеньке панібратство — потріпав лікаря за плече. — Ми або всі причащаємося однаковим, або хтось не грає!
— Та для мене, мосьпане, вино — як для вас горілка, — спробував віджартуватися Лавров.
— Правила! — Ковалевський надув губи, жартома тупнув ногою. — Чи голосуємо, панове?