Відьма

Того вечора, коли вже Джоселін пішла нагору, він сидів разом із батьком на кушетці й дивився телевізор. Несподівано Тайлер розплакався. Він ридав довго і надривно. Стів заспокоював його, міцно тримав у обіймах, повторював йому, що все гаразд. Але насправді не було все гаразд, і ніколи вже не буде все гаразд, бо то був останній раз, коли вони тримали в обіймах один одного, але ж якби вони те знали, чи зробили б щось по-іншому? І що могло бути досконалішим, ніж тісні обійми батька і сина? Джоселін, взувши капці, похапцем спустилася вниз і занепокоєно подивилася на Стіва, але чоловік кивком зробив їй знак, і вона залишила їх удвох. Та мить належала лише їм. Довго вони так сиділи, тримаючи один одного в обіймах. Тайлерові не потрібні були слова, йому без слів було краще. Батько це розумів. Тайлер любив свого батька. А батько любив його.
Якби вони потім змогли пригадати той вечір, то, мабуть, могли б пожалкувати лише про одне: що не висловили вголос свої почуття.
Тієї ночі, близько четвертої години, хтось довгим, тонким інструментом підняв догори фіксатор трохи прочиненого вікна спальні. Вікно повільно відчинилось. До спальні ринуло холодне повітря. Стиха скрипнули петлі запізнілим попередженням нічного вартового, але Тайлер міцно спав.
Бліді руки вхопилася за підвіконня, і якась постать, докладаючи великих зусиль, перехилилася через нього й опинилась у кімнаті. Вона рухалась набагато повільніше, ніж Тайлер після нічної пригоди в лісі кілька тижнів тому, але її гнав уперед потужний вольовий імпульс. Постать пригнулася до підлоги і якийсь час залишалася на місці. А потім підкралася до ліжка.
Скрипнула мостина.
Тайлер поворушився уві сні й відвернувся від звуку.
Постать не зрушила з місця.
Через деякий час вона підкралася ближче.
Тайлер лежав на животі, одна рука була піднята, ліва щока притиснута до подушки. Він спав, а тим часом людська фігура видобула з кишені штанів якийсь предмет, що освітив кімнату блідим, штучним світлом. Пальці мацали тачскрін, шукаючи якусь річ, на яку інші люди не звернули уваги.
І пальці знайшли її.
Постать піднесла айфон до Тайлерового вуха, але її рука так сильно дрижала, що довелося іншою рукою вхопити зап’ясток, щоб зупинити дрож. Постать притиснула айфон до Тайлерового вуха і натиснула кнопку відтворення.
Тайлер щось бурмотів уві сні. За якусь мить бурмотіння переросло у стогін, але він не прокинувся.
Коли файл закінчився, його запустили знову.
І знову.
І знову.
  
Частина 2
 
 
ТЕМРЯВА #СМЕРТЬ
 
   
Розділ 23
 
У багатьох казках часто ігнорують найжорстокішу частину: не ту, де йдеться про злостивість відьми, а ту, де бідний дроворуб оплакує втрату своїх дітей.
Лікар Стів Грант знав: готовність до смерті коханої людини притупляє найгостріші жала болю тим, що допомагає поступово сприйняти думку про неминучість втрати. І не лише тому, що це дає змогу людям приймати скорботу як пігулку, в малих дозах, а й тому, що готовність сприйняти найгірше пом’якшує удари долі. Звісно, то була психологічна бридня, але й тієї розкоші Стів був позбавлений. Жахіття вдарило по ньому з такою раптовою і безжальною силою, що одним ударом випалило мозок, перетворивши його на мертву зону. Чоловіка, який прокинувся вранці тієї фатальної п’ятниці чотирнадцятого числа, поголився, поїхав на роботу, а після того відвідав із Джоселін торговий центр у Ньюбурзі, більше не існувало. Інший чоловік тієї ночі влігся відпочивати на паркетних дошках поряд із Тайлеровим ліжком — ні, не в саме ліжко, бо не міг примусити себе подумки стерти з матраца обрис Тайлерової постаті.
 
Темрява довкола стала чорною, коли почалася остання макабрична тортура, саме та осоружна жорстокість із казки: вони не могли зняти його тіло… тому що з ним була вона.
Якесь туманне і дещо тривожне знання підказувало йому, що зараз вони мали бути разом, адже вони — сім’я, але в тому присмерковому царстві, де тепер мешкав Стів, ця думка не мала особливого сенсу. Втіха і підтримка були абстрактними ідеями. Стів поринув у глибини шоку, далекі від стану контрольованого горя, і просто не був у змозі ані надавати, ані отримувати втіху. Та й крім того, сім’ї як такої більше не існувало, вона була зруйнована. Саме зараз Джоселін сиділа у кріслі в освітленій холодним світлом приймальні Корнвольської лікарні св. Луки у Ньюбурзі, і її дитина була жива, подумав злісно Стів, а ще за нею доглядала Мері Вандермеєр, а також її батько. Поки що їй доведеться впоратися з цим самій.
В якийсь момент того вечора задзвонив телефон, і за кілька хвилин прийшов Піт із червоними очима. Стів не пам’ятав, коли точно те сталося, тому що відчуття часу йому ніби сокирою відрубали, але трунар із похоронного бюро, що мало дивно макабричну назву «Нокс і Крамер», [9] на той час уже пішов, і Стів сидів один за столом у їдальні, перед ним стояла тарілка з непочатою китайською стравою. Так, то була середина вересня, і Тайлер із Меттом сиділи навпроти нього і дражнили одне одного, сперечаючись із приводу Тайлерової відеозйомки.
— Вони змогли вичистити більшу частину правого ока Метта, — сказав Піт. — Промили йому шлунок, і він у небезпеці. Але його ліве око — то вже інша історія. Клей потрапив до роговиці й затвердів іще до того, як хлопця привезли до лікарні.
— Так, — відповів Стів. Тоді в кімнату падали косі промені пізнього літнього сонця. «Можу побитися об заклад, ти й знати не бажаєш, що я про це думаю», — говорив Метт в об’єктив Тайлера, а Тайлер відповідав: «Дійсно, не бажаю, братику, бо ти смердиш, як кінь. Краще б ти прийняв душ».
— Стіве?
Стів притлумив посмішку і зніяковіло подивився на Піта.
— Що?
— Можливість того, що ця травма — назавжди, реальна, розумієш? Йому почало витравляти роговицю. Він може осліпнути на це око назавжди.
— Так, я зрозумів, — відповів Стів. Він жодної гадки не мав про те, що там торочить Піт. В його уяві Тайлер говорив: «Перенесемо фокус уваги на рідну місцевість. Якби ти мав послати когось на смерть, о падре міо, кого б ти обрав: власну дитину чи решту жителів міста?»
Вмить усі сліди посмішки щезли з обличчя Стіва.
— Ти чув, що я щойно сказав? — і далі наполегливо допитувався Піт.
— Так, чув.
Піт вхопив його за руку. Цікаво, чому рука його сусіда здається такою м’якою і слабкою? «Якось незвично, не пасує йому», — промайнула думка.
— Стіве, ти маєш поїхати до них, — благав Піт. — Я довезу тебе до Ньюбурга. Ти їм потрібен саме зараз. Ти потрібен дружині. Я розумію, усе пішло догори дриґом, але, друже, в тебе, чорт забирай, є ще інший син, і він у лікарні бореться за життя. — Він підняв руки і зараз же їх опустив. — Сто чортів, не годиться тобі зараз сидіти тут…
Піт почав знову плакати, і Стів, байдужий до більшості з того, про що він говорив, повільно підвів голову. Його свідомість поринула у рідкісну мить «тут і зараз», і він знав, що йому слід сильніше триматися за «тут», хоча й не розумів, чому.
— Не можу, Піте, — відповів він. Його голос звучав спокійно і чемно. — Я маю залишатися тут.
Проте плечі Піта нестримно тремтіли. Стів обняв його і подумав: «Зараз я втішаю сусіда з приводу смерті мого власного сина». Іронія була до того абсурдною, що Стів закусив губу, щоб не розреготатися. Дійсно, сміх би тут був недоречним. Він відчув гострий біль, і його обличчя смикнулося. Еге ж, забув про нижню губу: набряклу, розірвану, лілового кольору. Він розшматував її собі ще до того, як його знайшли того вечора скорченим, обіпертим на поруччя сходів, з підібганими колінами, втиснутим до рота кулаком, виряченими очима, набряклим горлом, здибленим волоссям. А тепер із губи сочилася кров, вона гарно смакувала, ніби то був мідний дріт, і цей смак повертав його розум з небезпечного польоту до реальності. Якби він зараз почав реготати, то дуже скоро, ймовірно, перейшов би на крик, а потім втратив розум.