Відьма

  
Розділ 17
 
Пізніше того ж дня Стів запропонував забрати коней і поставити їх назад до стайні, але обличчя Джоселін захмарилося від цієї пропозиції.
— Не знаю, Стіве. Щось мені це не подобається, надто близько до струмка, до лісу й до всього іншого… Звідки нам знати, чи то безпечно?
Вона виглянула надвір крізь нове вікно. В їдальні усе ще витав важкий запах свіжої фарби від підфарбованої віконної рами, але аромат із печі від вегетаріанського кіша, який готувала Джоселін, поступово його поглинав.
Стів знизав плечима.
— Ми ж залишилися тут, хіба ні? І з нами нічого не сталося.
— Так, але на людей то діє по-іншому, — сказав Метт, ніби все було настільки просто. Він поклав ручку на зошит із домашньою роботою. — Тату, я не хочу, щоб Нуала теж повісилася на дереві.
— Вода у струмку вже два дні в нормі, — відповів Стів. — Ніщо не змінилося порівняно з тим, як було раніше, і ніщо не свідчить про те, що існує якась загроза коням.
— Допоки певна особа не забуде зачинити дверей до стайні, — зауважив Метт. Він сам не очікував такого від себе, але слово не горобець: обличчя Джоселін перетворилося на маску образи і суму.
Для Стіва слова сина теж стали несподіванкою.
— Що це ще за тон, чорт забирай! — вигукнув він.
— А хіба то не правда? Бабуся своїми руками не користується, а Флетчер, знаєш, сам свій вольєр не відчиняв.
— Ми не знаємо, як Флетчер звідти вибрався Але, якщо твоя мама каже, що вона засунула засов, ти не маєш права ставити її слова під сумнів. Я хочу, щоб ти попросив у неї вибачення.
— Я не збираюсь перепрошувати за щось, що…
— Проси вибачення!
Метт швиргонув книжку на підлогу і вистрибнув з-за столу.
— Гаразд, вибачте! Вибачте, що ви не можете сприйняти того, коли хтось вряди-годи говорить вам правду!
— Метте!
Але він вже побіг нагору і грюкнув дверима спальні. Стів злякався. Він поглянув на Джоселін у блідих променях надвечірнього сонця, але вона опустила очі.
— Чудово, нічого сказати, — зітхнула вона.
— Ти могла б сама сказати щось на свій захист, — огризнувся Стів з більшим роздратуванням, ніж мав намір показати. Він розумів, що цей ірраціональний вибух гніву був для Метта лише засобом якось впоратися з горем, проте все ж розгнівався. Батько не знав, як йому ставитись до різких змін Меттового настрою, а особливо коли той був відверто колючим. Джоселін це вдавалося краще.
Була одна річ, яка захищала їхній шлюб від випробувань, що супроводжували життя у Блек-Спрінзі, — то був природний розподіл ролей, який вони встановили у сім’ї й від якого відступали лише зрідка. Завдяки йому в середовищі, де сум’яття було аж надто нормальним явищем, підтримувалися порядок і спокій. А коли йшлося про емоції, розсудливість була чималою перевагою. Одним із аспектів цього розподілу ролей було те, що про Метта піклувалася Джоселін, а Стів відповідав за Тайлера. На практиці цей розподіл не був таким уже чорно-білим, звісно, але обоє батьків, а точніше, усі четверо знали, що він таки діє.
— Я мала на увазі не лише Метта, — зауважила Джоселін. — Це впливає на них обох. Тайлер уже кілька днів із кімнати не виходить. Цей стан просто так для них не минеться, Стіве. — Вона сердито показала кудись за вікно, де щезало денне світло. — Там, назовні, є щось. Воно вбило нашого собаку, і ми з тим нічого не можемо вдіяти.
— Якщо чесно, мені реакція Метта здається на сто відсотків природним проявом скорботи. Грубим і нерозсудливим, але нормальним. Його горе шукає виходу, а він із тим не бореться. Йому хочеться звинувачувати інших. Переконаний, він повернеться і попросить пробачення.
— Справа не в цьому. Ти спрощуєш ситуацію. Флетчера поховали. Гаразд. Ми купуємо новий стіл, ми усе тут чудово фарбуємо, поводимося, ніби нічого того ніколи й не було. Але ж воно було, і сліди його ти бачиш якраз перед собою.
І вона показала на темну плитку, де вкарбувалися сліди від копит Паладіна. Стів подивився на неї і стиха зітхнув, намагаючись залагодити ситуацію.
 
— А мене дивує те, як Метт так накрутив себе на тему того, що ми нічого не пожертвували на святі. Пам’ятаєш, як він це в суботу видав? Мовляв, ми нічого не пожертвували, отже, то наша провина, що Флетчер помер. А я сподівався, що ми усе ж надавали Тайлерові й Меттові дещо більше аргументації, ніж оце. Бо ж він говорив так, ніби то був не Метт, а хтось чужий.
— А чого ти хотів? — скрикнула Джоселін. — Що він, у біса, знає? А, може, саме те й було причиною, може, то дійсно наша провина. Чи не хочеш ти сказати, що то неприродна реакція?
— Джоселін, — попробував спинити дружину Стів, — ти верзеш казна-що.
— І зовсім ні. Я ж не кажу, що саме так воно й було. Я лише хочу сказати, що ми не знаємо, як сталося, що Флетчер знайшов смерть на тому дереві. І ніколи не дізнаємось. Саме тому Метт наляканий, Стіве. А Тайлер… ти навіть ні разу не сів і не поговорив із ним за останніх кілька днів! Чи тебе не турбує, як він від усього віддаляється?
— Насправді я питав його про це.
— Але це не те саме, що розмова.
— Люба, він воліє зараз сам вирішувати свої проблеми. І це також абсолютно нормально для його віку.
— Нічого нормального тут немає. Стіве, місто зачакловане. І йдеться не лише про Катаріну. Йдеться про все: про звуки, які ми чуємо вночі, про струмок за нашим будинком, який три дні був повен крові, — крові, ти уявляєш це? А ще люди. І ти дійсно сподіваєшся, що це не матиме тривалих наслідків для наших дітей? Або для нас?
Він ошелешено подивився на неї.
— Джоселін, я не намагаюся вдати, ніби нічого того не сталося. Я лише намагаюся зберегти мир. Це — єдиний розумний підхід. Як ми це завжди робили.
Розлючена дружина тепер стояла прямо навпроти нього.
— Але ж усе змінилося, хіба ти не бачиш? Ми тут прожили у відносному спокої вісімнадцять років і могли це терпіти, тому що нам безпосередньо нічого не загрожувало. А тепер Флетчер мертвий, і отже, Стіве, не кажи, що небезпеки немає! Лише спробуй це сказати!
— Здається, усе повертається і стає, як зазвичай, і…
— Нічого не повертається, і не вдавай, що то не так! Це ти винний в тому, що ми…
Вона не закінчила фрази, але в цьому й не було потреби. «Ото й усе», — подумав Стів. Гаплик пришила, знайшла останній аргумент, щоб його добити, коли вже інші не подіяли, тому що байдуже, скільки часу спливло, це досі вражає його в самісіньке серце. Він знав, що хотіла сказати Джоселін. «Це ти винний у тому, що ми тут живемо, отже, ти маєш щось із тим зробити». Стів почувався так, ніби наштовхнувся на невидиму скляну панель. Невже це досі їй боліло? Як можна було довгі роки жити разом в ідеальній гармонії, щоб потім вистрибнуло отаке, наче корок із пляшки, і створило між ними зону повного відчуження? Що б там не було з тими каменями-кругляками, але ж вони переїхали до Блек-Спрінга заради кар’єри Стіва, у той час як Джоселін відмовилася від своєї. Минуло понад п’ятнадцять років з того часу, як стара образа була похована, «в ямі на задньому дворі, точнісінько як Флетчер», — підсвідомо майнула думка. Але час від часу те, що ми ховаємо, повертається… тому що поховане не завжди виявляється похованим по-справжньому.
Джоселін побачила вираз обличчя Стіва й доторкнулася до його руки, але він відсмикнув її й сам ухопив дружину за зап’ясток.
— Пам’ятай лише, — сказав він, — що саме я був проти другої дитини. Якщо тобі не подобається те, якими вони виросли, поміркуй над тим, що ти могла б позбутися половини цієї проблеми.
Звісно, то було нечесно; звісно, він не повинен був так говорити. У Джоселін затремтіли губи, вона вирвалася від нього й пішла на кухню, не кажучи ні слова. Стів залишився в їдальні, що тепер видавалася пусткою більше, ніж будь-коли до того.
«Боже, як я міг подумати, що все гаразд, — сказав він подумки. — Катаріно, що, чорт забирай, ти зробила моїй сім’ї!»