Відьма

— Гадаю, якщо він це знає, то стає набагато небезпечнішим, — зауважив Тайлер.
— Чому?
Тайлер знизав плечима. Він нутром це відчував, мав передсмак біди, й сам не міг пояснити, яким чином знав, що то правда. Він щоразу згадував погляд Джейдонових очей перед тим, як той несамовито штрикнув ножем «екзакто» Катарінин сосок, і дійшов висновку, що то було значно гірше, ніж безрозсудна бравада, антисоціальна поведінка чи навіть психоз.
То був триндець абсолютно вищого рівня.
Вони йшли хвилин п’ятнадцять, а потім Тайлер зупинився. Вони видерлися нагору досить крутим схилом, і десь зліва від них мали бути широкі скелясті виступи, що утворювали вершину пагорба, за ними лежало водосховище Алек Медоу і розташувався пункт спостереження. Вузький конус світла від ліхтарика яскраво освітлював непрохідне переплетіння стовбурів та упалих гілок на пагорбі, але він сягав не далі, ніж на вісім — дев’ять метрів, і поза тим нічого не було видно. Тайлер повернувся і спрямував промінь ліхтаря на шлях, яким вони піднялися, де розкидані шматочки собачої їжі зникали у моторошному тунелі з дерев. І якраз коли він заспокоював себе думкою про те, що, як і в кожній казці, щоб потрапити додому, потрібно лише не сходити зі стежки і повертатися назад власними слідами, щось ворухнулося внизу в пітьмі.
Тайлер різко припинив рух тьмяного жовтого кола і прислухався. На якусь мить йому здалося, що той звук більше не повториться. А потім знову: тріск підліска, шурхіт листя, невидимий рух якоїсь тварини. Лоуренс нахилив голову, напружено стуливши губи.
Права рука Тайлера рефлекторно полізла до спортивної сумки. Він дістав звідти відеокамеру, увімкнув її і натиснув кнопку запису. У пітьмі рідкокристалічний дисплей засвітився, ніби чорно-зелена пляма на твердій поверхні.
І знову вони почули цей звук — на стежці, трохи нижче від них. Звук наблизився. Тайлер відчув, як кров прилила йому до голови. Долоні стали липкими, і ліхтарик ледь не вислизнув із пальців, а проте рот був абсолютно сухим.
— Флетчере, — прошепотів він.
— О, Боже, стули пельку — простогнав Лоуренс.
— А хіба ти його не почув?
— Там унизу не Флетчер, то олень чи лисиця, чи довбаний єнот, та що завгодно може бути. Я хочу забратися геть із цього бісового місця.
Звук перемістився праворуч від стежки, здавалося, він віддалився схилом, але потім наблизився знову. Той звук був швидким, квапливим, і Тайлер знав, що то був не олень і не єнот; той, хто пересувався там, був гнаний мисливським інстинктом і хутким порухом лап прокладав собі дорогу крізь хрусткий підлісок. Нічне повітря, здавалося, дихало, набрякало і збиралося вибухнути. Тайлер відчув, як його ноги стали ніби гумовими. Поза будь-якими сумнівами, перед ними у мороці тупотів ногами собака.
— О, Боже, то він, — хрипким голосом проговорив Лоуренс.
— Флетчере!
Підкоряючись нестримному імпульсу, Тайлер кинувся уперед — геть зі стежки, у лісову хащу, але Лоуренс вхопив його за рукав і відтягнув назад.
— О, ні, не роби цього! Стій тут!
— Флетчере! — знову просичав Тайлер і тихо засвистів. До нього приєднався Лоуренс. На мить Тайлерові здалося, ніби він чує переривчасте дихання… а потім прийшла упевненість у тому, що то сталося не в його уяві, що то справді було там, у лісі. І знову це щось поворушилося. Не було сумнівів, що Флетчер був у межах чутності, якщо то був Флетчер, звичайно, але ж чому він поводився, ніби то не він? Він був не далі, ніж метрів за п’ятнадцять вище від них, хоча вночі звуки і долинають дивним чином. Але чому він не підходить? Він уявив собі Флетчера, який сопе у темряві, сліпого і глухого, з висолопленим язиком, нездатного знайти дорогу додому…
«Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні…»
То був голос Колтона Метерса, він пролунав у нього в голові, але жодною мірою не заспокоїв, тому що відразу ж за ним почувся інший голос, що вистрибнув ніби нізвідки, ніби сама Катаріна шепотіла у нього в мозку: «Гризи, гризи, як миша, завтра усі помруть». [8]
 
Раптом Тайлер відчув, як його мозком прокотилася хвиля, холодна, як жменя чорної криги. Ліхтарик почав неконтрольовано дрижати, і він вхопився за Лоуренса.
— Вони ж кажуть, що Катаріна воскресила з мертвих свого сина, так? І тому вони її повісили. Ти віриш у це? Ти віриш, що вона може воскрешати мертвих?
— Пішов ти! — але ті слова пролунали, ніби ридання.
— А якщо вона…
— Не знаю. Але я гадаю, то не Флетчер там, друже. Якщо то справді Флетчер, чому він не підходить до нас?
— Флетчере!
— Припини!
У повітрі зненацька почувся голосний шум, і білосніжна сова блискавкою пролетіла крізь промінь ліхтаря. Хлопці скрикнули і вхопилися один за одного. Птах зойкнув і, натужно хлопаючи крилами, щез у тому напрямку, де на пункті спостереження стояла напівзруйнована дерев’яна халупа, в якій вони дітьми провели багато літніх вечорів і де можна було влаштовувати найкращі у світі пікніки; однак, якщо податися туди зараз за совою, виявиться, що та халупа зроблена не з дерева, а з тіста, з ґонтом із імбирних пряників та віконницями з білого цукру. І раптом Тайлерові стало ясно, що йому не хочеться бачити те, що там крадькома рухається у мороці, навіть якщо то дійсно Флетчер, адже якщо Флетчер мертвий, то це жахіття вмить забере твій розум.
Наступної миті вони вже бігли, і Тайлер чув, як щось бігло за ними, сміховинно легко скорочуючи відстань. Ліхтар розрізав шлях перед ними, ніби у якомусь паноптикумі зі світла й темряви. Часом Лоуренс виривався уперед, а часом — Тайлер, і тоді один із них кричав іншому: «Почекай, я не встигаю», — але жоден з них не уповільнював біг. На якусь мить Тайлерові почулося брязкання металу, і він подумав про пряжку на Флетчеровому нашийнику.
Звісно ж, доріжка з собачих гранул досить швидко закінчилася трохи нижче на схилі пагорба. Так завжди буває з подібними доріжками, призначення яких — дати малим дітям можливість вибратися з лісу. Але, як не дивно, це вгамувало паніку Тайлера, і глибоко у своєму серці він відчув потужну спорідненість з містом, де жив. Адже він чітко знав: вони зараз у чорта на рогах, за ними женеться примара з казок про відьом, але в кінці шляху був Блек-Спрінг. Наприкінці шляху завжди був Блек-Спрінг — кінцева станція на зворотному шляху із крижаного зовнішнього світу, де ніхто не знав ані їхніх імен, ані того, як вони тут живуть.
Після того його спогади почали згасати; певно, свідомість відключилася, інстинктивно намагаючись зберегти себе неушкодженою. Вони все ж добігли до кінця стежки, оскільки пам’ять його пробудилася, коли він спіткнувся, ударившись об щось пальцями ноги, і полетів сторч головою в Струмок Філософа. Крижана вода закрутилася біля його обличчя, стиснула йому щоки і промочила одяг аж до шкіри. Він широко відкрив рота, щоб закричати, але рот наповнився піском з водою. Це повернуло його до реальності, й за півсекунди потому Тайлер вже стояв на колінах, задихаючись і ляскаючи себе долонями по обличчю, струшуючи воду. Вже пізніше він зрозуміє: в ту мить він балансував на межі божевілля — самої думки про те, що він сьорбнув води з осадом із цього струмка не могла б винести жодна психічно здорова людина. Він чітко відчув у себе в голові клацання, ніби хтось розчахнув величезний залізний шлюз… а потім Лоуренс витяг його, і Тайлер ляпнувся на берег.
Вони спіткнулися об огорожу, хитаючись, потьопали на задній двір і впали на газон перед стайнею, зовсім безсилі.
А оскільки то була єдина мислима реакція на божевілля, вони почали сміятися.
— У цій частині казочки ми мали знайти цілий горщик дорогоцінного каміння й золота, і з того часу всі заживуть щасливо, — сказав Тайлер і зареготав іще дужче.
— Ось твоя камера, — сказав Лоуренс, коли вони, нарешті, замовкли. Він протягнув Тайлерові «ГоуПро» — мабуть, вона випала з його руки, коли він спіткнувся й полетів у струмок, але її врятував водонепроникний корпус. Ліхтарик, на жаль, потонув.