Відьма

— Вона підійшла впритул до мене! — кричав Метт. — Раніше вона ніколи цього не робила! — Він ще стояв поряд зі стільцем, що лежав на підлозі, й тримав рушника на поясі, щоб той не звалився.
Тайлер почав сміятися. «Мабуть, від емоційної розради», — подумав Стів.
— Може, це вона спалахнула до тебе пристрастю?
— Яка гидота! Ти що, знущаєшся з мене? Вона ж старезна!
Джоселін теж зареготала. Вона з’їла ложку локшини, але не помітила, що перед тим вилила на неї забагато гострого соусу. З її очей покотилися сльози.
— Вибач, любий, ми хотіли тебе трохи розворушити, та натомість, здається, ти розворушив її. Дивно, що вона підійшла до тебе. Вона цього ніколи не робила.
— Як довго вона тут стояла? — роздратовано запитав Метт.
— Увесь час, — засміявся Тайлер.
— Вона ж побачила мене голим!
Тайлер подивився на нього з сумішшю глибокого здивування й огиди, що межувала із симпатією, яку можуть відчувати лише старші брати до своїх тупоголових молодших братів і сестер.
— Дурню, вона ж не бачить, — сказав він, протер об’єктив камери й подивився на сліпу жінку за кольоровим склом.
— Сідай, Метте, — сказав Стів із напруженим обличчям, — вечеря холоне.
Метт неохоче підкорився.
— А ти, Тайлере, зараз же зітри оці кадри.
— Та годі тобі! Я ж не можу оце взяти й вирізати…
— Зараз же, і я дивитимусь, як ти це робиш. Ти знаєш правила.
— Ми, що, у Північній Кореї?
— Не змушуй мене повторювати ще раз.
— Але ж там був такий охрінезний матеріал, — пробурмотів Тайлер, щоправда, без особливої надії. Він розумів, що наразі сперечатись із батьком не варто. І він таки знав правила. Неохоче повернув екран так, щоб Стів його бачив, обрав відеофайл, натиснув «ВИДАЛИТИ», потім «ОК».
— Молодець.
— Тайлере, повідом про неї в додаток, будь ласка, — попросила Джоселін. — Я хотіла зробити це раніше, але ж ти знаєш: я тим пристроям не можу дати ради.
Стів повільно, зробивши коло, пройшов по коридору до вітальні. Жінка не зрушила з місця. Вона стояла навпроти скляних дверей, її обличчя було притиснуте до скла, ніби хтось, моторошно пожартувавши, поставив її тут, ніби який торшер чи кімнатну рослину. Її брудне пряме волосся нерухомо звисало з-під хустки. Якщо вона і знала, що в кімнаті є хтось іще, то ніяк на це не реагувала. Стів підійшов ближче, намагаючись не зупиняти погляд на цій жінці й стежачи за нею лише краєм ока. Краще було не дивитися на неї аж так зблизька. Проте він чув її запах — сморід тління, бруду, хвороб і худоби на вулицях. Вона злегка похитувалась, так що ковані залізні кайдани, які щільно приковували її руки до висохлого тіла, сумовито брязкали об лакований одвірок.
«О сімнадцятій двадцять чотири камери востаннє зафіксували її за магазином «Маркет енд Делі», — долинав до Стіва приглушений голос Тайлера з сусідньої кімнати. Водночас він чув, що жінка щось говорить пошепки. Стів знав, що той, хто хотів залишитися живим, не повинен був дослуховуватися до її шепоту, отже, зосередився на голосі сина та на музиці Джонні Кеша. «Четверо людей повідомили, що бачили її, але далі жодних новин. Щось про вуличний орган. Тату… з тобою все гаразд?»
Серце Стіва калатало, однак він опустився на коліна поблизу жінки з зашитими очима й підняв рушник для посуду. Потім випростався. Ліктем випадково зачепив ланцюг, і жінка повернула до нього спотворене обличчя. Стів накинув рушника їй на голову й незграбно втік до їдальні. Його чолом струменів піт. Несамовитий, стривожений гавкіт Флетчера долинав із подвір’я.
— Рушник — то гарна ідея, — сказав він Джоселін.
Родинна вечеря тривала. Весь цей час жінка з зашитими очима нерухомо стояла за вітражним склом.
Ніби підслуховувала.
По закінченні вечері Тайлер завантажив посудомийку, а Стів витер зі столу.
— Покажи мені повідомлення, яке ти їм відіслав.
 
На екрані айфона, що його тримав Тайлер, був відкритий журнал месенджера «ВІДЬМАпп». Останній запис у ньому був таким:
 
 
Середа 09.19.12, 19.03, 16 хв. тому ТайлерГрант@др$ 41.22890 N, 73.61831 W #К @ вітальня, Діп-Голлоу-роуд 188 божемій здається їй подобається мій братусик
 
 
Того вечора Стів і Джоселін лежали у вітальні на дивані замість звичного місця на кушетці на протилежному боці кімнати й дивилися «Пізнє шоу» на каналі CBS. Метт вже був у ліжку, а Тайлер працював нагорі на своєму ноутбуку. Бліді відблиски від телеекрана миготіли на металевих кайданах на тілі сліпої жінки, принаймні, там, де не було іржі. Під рушником було ледь помітно, як смикалася мертва плоть біля вільного краєчка губів. Як натягувалися криві чорні шви, що щільно стягували її рот, окрім одного в куточку, який стирчав назовні, ніби зігнутий шматок дроту. Джоселін позіхнула і зручніше вмостилася поряд зі Стівом. Він подумав, що дружина невдовзі засне.
Коли вони за півгодини пішли нагору, сліпа жінка ще стояла, ніби нічна потвора, що воскресла в пітьмі.
  
Розділ 2
 
Роберт Грім у розпачі дивився на екран. Вантажники витягали з фургона запаковані у пластик і брезент меблі й несли їх до будинку на вулиці Аппер-Резервуар-роуд, виконуючи вказівки стервозної мажорки без клепки в голові. Це було зображення з камери D19-063 на ділянці покійної пані Барфвелл, але, щоб це зрозуміти, йому не був потрібний номер. Картинка займала більшу частину західної стіни у центрі управління Відьмоконтролю, так само як і більшу частину його тривожного нічного сну. Він заплющив очі й, напруживши силу волі, викликав в уяві нову, піднесену картинку. Роберт Грім побачив колючий дріт.
«Систему апартеїду недооцінено», — подумав Грім. Він аж ніяк не був прихильником расової сегрегації у Південній Африці чи жорстких правил пурди, [3] що відділяють жінок від чоловіків у Саудівській Аравії. Але частина його єства, революційна і водночас загрозливо альтруїстична, поділяла світ на людей із Блек-Спрінга та людей з-за меж Блек-Спрінга. І бажано, щоб між ними було вдосталь міцного колючого дроту. Якщо можна, з напругою трохи менше, ніж десять тисяч вольт. Голова ради Колтон Метерс засуджував такі погляди і, відповідно до вимог Пойнту, закликав до контрольованої інтеграції. Адже без нових людей Блек-Спрінг або вимре, або перетвориться на громаду виродженців, на тлі якої Емішвіль у Пенсильванії здаватиметься Меккою для хіпі. Проте експансіонізм Колтона Метерса не йшов у порівняння з достобіса довгою, майже трьохсотрічною політикою приховування, яка полегшувала усім життя. В уяві Роберта Гріма его Метерса малювалося у вигляді велетенської, роздутої голови. Він її ненавидів.
Грім зітхнув і проїхав у кріслі на коліщатах уздовж столу. Він хотів поглянути на таблиці, статистику та результати вимірювань на екрані Воррена Кастільо, який пив каву та читав «Волл-стріт Джорнал», закинувши ноги на стіл.
— Невротична поведінка, — сказав Воррен, не підводячи очей.
Грім стиснув руки аж до судоми. Знову поглянув на фургон.
Минулого місяця усе ще було чудово. Ріелтор узяв із собою цю пару багатіїв, щоб показати їм будинок, а Грім підготувався до операції аж до останньої дрібниці. Він назвав її «Операцією Барфвелл» на честь попередньої літньої мешканки цього будинку. Операція складалась із тимчасового паркану просто за ділянкою, повної піску вантажівки, кількох бетонних плит, величезної таблички від підрядника, на якій було написано: НІЧНИЙ КЛУБ І БАЗАР ПОПОЛОПЕН, ВІДКРИТТЯ У СЕРЕДИНІ 2015 РОКУ, а також прихованих концертних динаміків із сабвуферами. Останні відтворювали звуки з розділу «Нью-ейдж і медитація» на Айтьюнсі, що нагадували звуки палебійної установки. Як тільки у камерах спостереження з’явилася машина ріелтора, що наближалася до міста дорогою номер 293, Грім подав сигнал увімкнути саундтрек. І дійсно, того бахкання важко було не почути. До нього додався грюкіт перфоратора, яким кахляр Буч Геллер довбав бетонні плити. Все це разом справляло враження будівництва замку в повітрі.