Відьма

— Навіть і так. Ті матері зробили б так само для своїх дітей. Де ж Метт? Я зголоднів.
— А якби ти обирав між моєю смертю і смертю всіх суданців?
— Тайлере, такі питання не можна ставити, — втрутилась Джоселін, але її голос звучав не надто переконливо. Вона чудово знала, що, коли вже суперечка її чоловіка та старшого сина набрала обертів, втручання навряд чи матиме шанси на успіх, як, втім, і будь-яке втручання на ширшій політичні арені.
— Отже, татку?
— Тоді Судан, — сказав Стів. — А про що взагалі цей репортаж? Про нашу допомогу Африці?
— Про чесність, — відповів Тайлер. — Той, хто каже, що врятує Судан, бреше. А той, хто не хоче відповідати, лише виявляє політкоректність. Ми поставили це запитання кожному із викладачів. Тільки пані Редфірн, викладачка філософії, відповіла чесно. Та ще ти. — Він почув тупотіння молодшого брата, що спускався сходами, й гукнув до нього:
— Якби тобі, Метте, довелося когось відправити на смерть, кого б ти обрав — увесь Судан чи наших батьків?
— Судан, — почулася миттєва відповідь. Тайлер, перебуваючи поза межами кадру, кивнув у напрямку вітальні й провів пальцем по губах, ніби застібав «змійку». Стів кинув невпевнений погляд на Джоселін, але побачив, як вона кусає губу і зрозумів, що дружина бажає підіграти синові. За мить відчинилися двері й увійшов Метт, єдиним одягом якого був рушник, обернений навколо стану, — очевидно, він щойно вийшов із душової.
— Кльово, ти мені тільки-но додав тисячу переглядів, — сказав Тайлер. Метт зробив на камеру смішну гримасу, виляючи стегнами вперед і назад.
— Тайлере, йому лише тринадцять, — спинила старшого сина Джоселін.
— А я серйозно. Отой кліп, де Лоуренс, Бурак і я співаємо голі по пояс під фонограму «Пуссікет Доллз», він отримав понад 35 тисяч переглядів.
— То була майже порнуха, — відгукнувся Метт, підтягуючи собі стільця, і всівся спиною до вітальні та жінки у «лімбі». Стів і Тайлер обмінялися жартівливими поглядами.
— Ти не міг би хоч щось вдягнути, коли сідаєш за стіл? — зітхаючи, запитала Джоселін.
— Та ви ж самі хотіли, щоб я спустився й поїв! А мій одяг смердить, як кінь, і я навіть у душі не був. До речі, мамо, мені сподобався твій альбом.
— Який?
— У Фейсбуці, — набивши повний рот локшини, він відштовхнувся від краю столу й захитався на задніх ніжках стільця. — Мамусю, ти така крута.
— Я бачила це, любий. Постав стільця на чотири ніжки, інакше знову впадеш.
Проігнорувавши попередження, Метт переключив увагу на об’єктив Тайлерової камери:
— Можемо побитись об заклад, що ти навіть не хочеш знати, що я про це думаю.
— Дійсно, не хочу, братику, бо ти смердиш, як кінь. Краще б ти прийняв душ.
— Це запах поту, а не коня, — зауважив Метт, нітрохи не засмутившись. — Гадаю, твоє запитання надто легке. Набагато цікавіше запитати: а от якби тобі довелося послати когось на смерть, хто б то був: твоя дитина чи всі жителів Блек-Спрінга?
Флетчер знову загарчав низьким голосом. Стів виглянув на заднє подвір’я й побачив, як собака схилив голову низько до землі за дротяною сіткою й оскалив зуби, як дика тварина.
— Господи, що сталося з цим собакою, — запитав Метт, — окрім того, що він повністю схибнувся?
— А чи не з’явилася тут поблизу Бабуся? — невинно запитав Стів.
Джоселін опустила плечі й оглянула кімнату:
— Я її взагалі сьогодні не бачила.
З удаваною поспішністю вона поглянула через заднє подвір’я на розколотий червоний дуб наприкінці їхньої ділянки, де стежка вела угору. На стовбурі дуба висіли три камери спостереження, які вдивлялися у різні кутки Западини Філософа.
— Бабуся тут не з’явиться, — Метт посміхнувся з повним ротом, — бо як на це відреагують Тайлерові підписники?
Мати Джоселін багато років страждала на хворобу Альцгеймера і померла від інфекційного захворювання легенів півтора року тому, мати ж Стіва пішла з життя взагалі ще вісім років тому. В ютьюбі те навряд чи знали, але Меттові однаково було смішно.
Стів повернувся до старшого сина і сказав із непритаманною йому суворістю:
 
— Тайлере, ти це виріжеш, правда?
— Авжеж, тату, — він перемкнув тембр на канал «ТайлерФлоу95». — Що ж, перенесемо фокус уваги на рідну місцевість. Якби ти мав послати когось на смерть, о падре міо, кого ти обрав би: власну дитину чи решту жителів міста?
— В тому числі дружину і мого другого сина? — запитав Стів.
— Саме так, тату, — відповів Метт із поблажливою посмішкою. — Кого б ти врятував: Тайлера чи мене?
— Метью! — крикнула Джоселін. — Годі вже з цим!
— Я б врятував вас обох, — урочисто проголосив Стів.
— Оце й є політична коректність, тату, — посміхнувся Тайлер.
У цю мить Метт відхилився надто далеко, балансуючи на ніжках свого стільця. Намагаючись втримати рівновагу, він несамовито змахнув руками, аж червоний соус вихлюпнувся з ложки, але стілець все ж, із тріском упав назад, і Метт покотився на підлогу. Джоселін підстрибнула, злякавши Тайлера, в якого камера вислизнула з рук і ляпнулась у тарілку з куркою «чау мейн». Стів побачив, як Метт із дитячою гнучкістю виставив під час падіння лікоть однієї руки і почав істерично сміятись, лежачи на спині й намагаючись другою рукою втримати рушника на поясі.
— Братусик випав за борт, — проверещав Тайлер і спрямував донизу камеру, струшуючи з неї «чау мейн», щоб зробити гарну світлину.
Але раптом Метт затрусився, ніби від удару струмом. На його обличчі з’явилась гримаса жаху, він ударився підборіддям об ніжку стола і голосно скрикнув.
По-перше, ніхто вже не побачить кадри того моменту, відзняті Тайлеровою відеокамерою. Прикро, адже, якби хтось їх проаналізував, то став би свідком дуже дивних, навіть тривожних подій — і то якщо говорити делікатно. Кадри — гранично чіткі, й вони не брешуть. «ГоуПро» — камера невелика, але й вона відображає реальність із дивною чіткістю у шістдесят кадрів за секунду. Нею можна було знімати фантастичні кліпи, наприклад, коли Тайлер спускався на гірському велосипеді з гори Нещастя або коли він із друзями плавав під водою в озері Пополопен, попри те, що вода була каламутною.
На кадрах видно, як Джоселін і Стів розгублено витріщилися на щось у вітальні, ніби не помічаючи молодшого сина. У середині кадру — пляма з локшини, застиглої в яєчному жовтку. Камера смикається в інший бік. Метт уже не лежить на підлозі, його тіло спазматично скручується, він розпростується, а потім знову згинається і б’ється об стіл. Дивом йому вдається утримувати рушник навколо пояса. На якусь мить, здається, ми потрапили на хитку корабельну палубу, бо все навколо розгойдується, ніби ціла їдальня розпадається на шматки. Потому горизонт знову вирівнюється, і, попри те, що пляма з локшини приховує переважну частину зображення, видно кістляву жінку, яка прямує крізь вітальню до скляних дверей, що ведуть до їдальні. Досі вона нерухомо стояла у «лімбі», але раптом з’явилася саме тут, ніби їй стало шкода Метта, який впав разом зі стільцем. Рушник для посуду сповз з її обличчя, і на якусь частку секунди — можливо, це видовище зайняло лише пару кадрів — можна побачити, що в неї зашиті очі й рот. Усе відбувається настільки швидкою, що завершується до того, як мозку вдається що-небудь збагнути. Проте подібні образи зазвичай достатньо тривалі, щоб міцно врізатись у наш мозок і не лише викинути нас із зони комфорту, а й повністю її зруйнувати.
А потім Стів рвонув із місця й зачинив скляні двері до вітальні. За напівпрозорим вітражним склом видно, як кістлява жінка застигла на місці. Чути навіть легку вібрацію скла, коли вона зіштовхнулася з дверною панеллю.
Гарний настрій Стіва щез без сліду.
— Вимкни камеру, — каже він. — Просто зараз.
Він украй серйозний. І хоча його обличчя не потрапляє до камери, бо видно лише його футболку, джинси та палець руки, що тицяє в об’єктив, можна уявити собі, який у нього вираз. А потім зображення стає чорним.