Темна матерія

Ми впріли, в тиші чути, як калатають наші серця.
Даніела запускає пальці в моє волосся і в темряві дивиться на мене так, як я люблю.
— Чого ти? — питаю.
— Чарлі точно зауважив.
— Що саме?
— Те, що він сказав, коли ми повертались. Так не було відтоді, як з’явився Джейсон-2. Тебе неможливо замінити. Навіть тобою. Я все згадую, як ми вперше зустрілися. У ту мить нашого життя ми могли пересіктися з ким завгодно. Але ти з’явився на тій вечірці й урятував мене від того придурка. Я знаю, що частина нашої історії — це чиста фізика, іскра між двома контактами. Але друга частина — це просто диво. Диво в тому, що ти увійшов у моє життя саме в потрібну мить. Саме ти, а не хтось інший. У якомусь сенсі, це навіть більше диво, ніж та іскра сама по собі. Те, що ми взагалі знайшли одне одного.
  
— Це надзвичайно!
— І ось я бачу, що те ж саме сталося вчора. Із усієї купи Джейсонів тільки ти додумався утнути оту божевільну штуку в закусочній, щоб опинитися в поліції, де ми нарешті так благополучно зустрілися.
— Тобто ти хочеш сказати, що це доля.
Вона усміхається.
— Здається, я хочу сказати, що ми вдруге знайшли одне одного.
Ми знову кохаємось і засинаємо.
Глупої ночі вона будить мене й шепоче мені на вухо:
— Я не хочу, щоб ти їхав.
Я повертаюсь і дивлюся на неї.
Її очі широко розплющені в темряві.
У мене болить голова.
У роті сухо.
Я перебуваю в тому непевному стані між сп’янінням і похміллям, коли задоволення повільно перетворюється на біль.
— Може, ми просто поїдемо далі?
— Куди?
— Я не знаю.
— А що ми скажемо Чарлі? У нього є друзі. Може, й дівчина. Так і скажемо йому, щоб він усе це забув? Зрештою, йому подобається в школі.
— Я знаю, — каже вона. — І мені від цього гидко, але так, це те, що ми йому скажемо.
— Місце, де ми живемо, наші друзі, наша робота — ці речі нас визначають.
— Не тільки ці речі нас визначають. Поки я з тобою, я напевне знаю, хто я.
— Даніело, понад усе на світі я хочу бути з тобою. Але якщо я не зроблю отого завтра, ви з Чарлі ніколи не будете в безпеці. І щоб там не трапилось, а біля тебе буду я.
— Я не хочу якусь твою версію. Я хочу тебе.
Я прокидаюся ще затемна від того, що в голові гупає пульс, а в роті пересохло намертво.
Натягнувши джинси й сорочку, шкандибаю коридором.
Камін сьогодні не розпалювали, і єдиним джерелом освітлення на першому поверсі є слабенький нічник, увімкнений в розетку над кухонним столом.
Я беру з шафи склянку і набираю воду з крана.
Випиваю залпом.
Набираю ще.
Центральне опалення вимкнене.
Я стою біля раковини й сьорбаю чудову холодну воду.
У хаті так тихо, що я чую, як потріскує підлога, коли в різних кутках будинку деревні волокна розширюються і стискаються.
Дивлюся на ліс у вікно над кухонною раковиною.
Я радий, що саме я потрібен Даніелі, але я не знаю, куди б ми могли поїхати звідси. Я не знаю, як уберегти їх.
Трохи далі за джипом щось впадає мені в око.
По снігу повзе якась тінь.
Сплеск адреналіну.
Я ставлю склянку, йду до вхідних дверей, взуваю черевики.
Виходжу на веранду, застібаю сорочку й іду до втоптаного снігу між сходами й машиною.
Потім далі, за джип.
Онде.
Я бачу те, що муляло мені очі з кухні.
Воно ще ворушиться, коли я наближаюся.
Воно більше, ніж здавалося спершу.
Завбільшки з людину.
Ні.
Боже.
Та це людина.
Шлях, яким він повз, відмічений смугами крові, котра здається чорною при світлі зірок.
Він стогне, намагаючись повзти до веранди. Навряд чи він туди добереться.
Я підходжу до нього, стаю на коліна.
Це — я, той самий бушлат, рюкзак із «Лабораторій швидкості», нитяна обручка.
Однією рукою він тримається за живіт. Вона вся залита ще паруючою кров’ю. Він дивиться на мене неймовірно розпачливими очима.
Я питаю:
— Хто зробив це з тобою?
— Один із нас.
— Як ти мене знайшов?
Він викашлює бризки крові.
— Допоможи мені.
— Скільки вас тут?
— Здається, я помираю.
Я роззираюсь довкола. Відразу ж помічаю пару закривавлених слідів, які йдуть від цього Джейсона до джипа й завертають за ріг будинку.
Вмираючий Джейсон називає моє ім’я.
Наше ім’я.
Просить про допомогу.
І я хочу йому допомогти, але в голові б’ється одна думка — вони нас знайшли.
Вони таки знайшли нас.
Він каже:
— Не дай їм скривдити її.
Я озираюсь на машину.
Спочатку я не помітив, але тепер бачу, що всі шини порізані.
Десь неподалік я чую, як під чиїмись кроками рипить сніг.
Я намагаюся зловити якийсь рух серед дерев, але світло зірок не проникає глибше в ліс, який темніє навколо будинку.
Він каже:
— Я не готовий до цього.
Я дивлюся в його очі й відчуваю, як у мені наростає паніка.
— Якщо це кінець — будь мужчиною.
Тишу розтинає постріл.
Звук виходить з-за будинку, від озера.
Я рвонув назад через сніг, повз джип, мчу до веранди, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Ізсередини будинку Даніела вигукує моє ім’я.
Я злітаю сходами.
Вриваюсь у вхідні двері.
Даніела виходить у коридор. Вона закутана в ковдру, ззаду на неї падає світло з головної спальні.
Син з’являється з кухні.
Я замикаю за собою вхідні двері, коли Даніела й Чарлі збираються в коридорі.
Вона питає:
— Хтось стріляв?
— Так.
— Що відбувається?
— Вони нас знайшли.
— Хто?
— Я.
— Як це могло статися?
— Нам треба їхати негайно. Ви обоє йдіть у нашу спальню, одягайтеся, починайте збирати речі. Я піду перевірю, чи замкнені задні двері, а потім прийду до вас.
Вони рушають коридором.
Вхідні двері надійно замкнені.
В будинок можна потрапити тільки через французькі двері, які ведуть з веранди у вітальню.
Я проходжу через кухню.
Даніела й Чарлі чекатимуть від мене рішення про наші подальші дії.
А я поняття не маю, що нам робити.
Ми не можемо скористатися машиною.
Нам доведеться йти пішки.
Коли я добираюся до вітальні, мої думки вже несуться бурхливим потоком свідомості.
Що нам треба взяти із собою?
Телефони.
Гроші.
Де наші гроші?
У конверті в нижній шухляді комода в нашій спальні. Що ще нам знадобиться?
Що нам не можна забути?
Скільки моїх версій полює тут на нас?
Невже я сьогодні помру?
Від своєї власної руки?
Я намацую дорогу в темряві, повз диван, до французьких дверей. Коли я підходжу й смикаю ручки, мені спадає на думку: тут не може бути так холодно.
Хіба що ці двері недавно відчиняли.
Буквально кілька секунд тому.
Зараз вони замкнені, а я не пам’ятаю, щоб я їх зачиняв. У шибки я наче щось бачу на веранді, але ще дуже темно, і важко щось розгледіти. Здається, воно ворушиться. Мені треба повертатися до сім’ї.
Коли я стаю спиною до французьких дверей, з-за дивана виростає якась тінь.
У мене зупиняється серце.
Спалахує лампа.
Я бачу себе за три метри від себе, одна рука на вимикачі, в іншій — пістолет, націлений на мене.
На ньому тільки труси.
Руки закривавлені.
Він обходить диван, тицяючи пістолет мені в обличчя, і тихо каже:
— Роздягайся.
Я впізнаю його по шраму на обличчі.
У французькі двері мені видно, що робиться позаду мене.
Світла лампи достатньо, щоб побачити на веранді купу одягу — черевики «Тімберденди» і бушлат — та ще одного Джейсона, який лежить на боку, головою в калюжі крові, з перерізаним горлом.
Він каже:
— Я не повторюватиму.
Я починаю розстібати сорочку.
— Ми знайомі, — кажу.
— Ще б пак.
— Ні, я про шрам на твоєму обличчі. Два дні тому ми разом пили пиво.
Я бачу, що він розуміє, про що я кажу, але це на нього не впливає так, як я сподівався.