Темна матерія

— Навіщо?
— Я не знав, де я, що зі мною відбувається. Всі думали, що я божевільний. Я теж почав був так думати. А потім я знайшов тебе — єдину знайому душу у навіженому світі. Я так хотів, щоб та Даніела була тобою, але це була не ти. Це було неможливо. Так само, як той інший Джейсон не був мною.
— То оце таким способом ти прокладав свій шлях через мультивсесвіт?
— Це було єдиний раз, і я тоді взагалі не розумів, де я, коли це трапилось. Я не міг збагнути, що зі мною, божеволію я, чи що?
  
— Ну, і як вона? Якою я була?
— Може, ми не буд...
— Я ж розказала тобі.
— Досить справедливо. Це було так само, як коли ти розповідала про повернення додому того іншого Джейсона першого вечора. Наче я був із тобою, ще не знаючи, що я люблю тебе. Наче знову вперше переживав те неймовірне поєднання. Про що ти зараз думаєш?
— Та от думаю, з якою силою на тебе розізлитися.
— А чому ти взагалі повинна на мене злитися?
— То он, значить, який у тебе аргумент? Це не зрада, якщо це — інша версія мене?
— Але ж я вважав, що то оригінал.
Це викликає в неї сміх.
От за що я її люблю — що в таку мить вона сміється.
— Якою вона була?
— Це була ти без мене. Без Чарлі. Вона начебто була подругою Раяна Голдера.
— Замовкни. А я справді була успішним художником?
— Авжеж.
— Тобі сподобалась моя інсталяція?
— Вона була чудова. Ти була на висоті. Хочеш, я тобі розкажу про неї?
— Ще й як хочу.
І я розповідаю їй про той лабіринт із плексигласу, які відчуття виникають, коли ходиш там, усередині. Про надзвичайну образність. Про ефектний дизайн.
У неї горять очі, коли вона про все це слухає.
І тут же їй стає сумно.
— Як ти гадаєш, я була щаслива? — питає вона.
— Тобто?
— Щоб стати такою жінкою, мені довелося багато від чого відмовитися.
— Не знаю. Я пробув із цією жінкою всього сорок вісім годин. Мабуть, так само, як ти, як я, як будь-хто, вона про щось шкодувала. Я думаю, вона іноді прокидалася серед ночі й запитувала себе, чи правильний шлях вона обрала. Боялася, що ні. І намагалась уявити, яким би було її життя зі мною.
— Я теж іноді про таке думаю.
— Я бачив дуже багато твоїх версій. Зі мною. Без мене. Художник. Учитель. Графічний дизайнер. Але все це, зрештою, просто життя. Ми спостерігаємо за ним з боку, як на одну велику історію. Але коли ти в ній — дійова особа, то це всього-на-всього щоденне буття, правда? І може, це саме те, з чим треба змиритись?
Посеред озера вистрибує рибина, і від цього виляску в усі боки по склоподібній водній гладі розходяться ідеальні концентричні хвилі.
— Минулої ночі ти питала, як ми з цим упораємось.
— Якісь геніальні ідеї?
Моє перше бажання — захистити її і не казати про те, що я надумав. Але в нашій сім’ї не прийнято ховатися із секретами. Ми говоримо про все. Навіть про найважче. Це — невід’ємна риса нашої пари.
Отож я розповідаю їй про свою пропозицію, викладену в чаті минулої ночі, і бачу, як по її обличчю пробігають спалахи гніву, жаху, шоку й страху.
Нарешті вона каже:
— Ти хочеш розіграти мене в лотерею? Ніби якийсь чортів кошик із фруктами?
— Даніело...
— Я не хочу, щоб ти геройствував.
— Щоб там не сталося, ти отримаєш мене назад.
— Але це буде якась твоя версія. Ти ж це маєш на увазі, так? А якщо це буде ще один такий придурок, як той, що зруйнував наше життя? А якщо він буде не такий гарний, як ти?
Я дивлюся вбік, кудись на озеро й кліпаю, стримуючи сльози.
Вона питає:
— Навіщо ти жертвуєш собою, щоб зі мною був хтось інший?
— Ми всі мусимо пожертвувати собою, Даніело. Це єдиний вихід для тебе й Чарлі. Будь ласка. Просто дозволь мені зробити так, щоб твоє життя в Чикаго знову було безпечним.
_____________
Коли ми повертаємося в будинок, Чарлі стоїть біля плити й перевертає млинці.
— Пахне дивовижно! — кажу я.
Він питає:
— Зробиш оту фруктову штуку?
— Залюбки.
За секунду знаходжу дощечку й ніж.
Я стою біля сина, чищу яблука, ріжу їх кубиками й укидаю в каструлю, де вже кипить кленовий сироп.
У вікна видно, як сонце піднімається все вище й заливає світлом увесь ліс.
Ми разом снідаємо, невимушено балакаємо, і часом навіть здається, що все просто чудово, і думка про те, що це, мабуть, останній з ними сніданок, не свердлить мені мозок.
У другій половині дня ми пішки вирушаємо до містечка. Йдемо посеред старої сільської дороги. На сонці дорожнє покриття вже підсохло, а в тіні — вкрите кіркою злежаного снігу.
Ми купуємо одяг у комісійному магазині, а потім ідемо на денний сеанс у місцевому кінотеатрі, де показують фільм, який вийшов півроку тому.
Це тупа романтична комедія.
Саме те, що нам зараз потрібно.
Ми сидимо аж до кінця титрів, поки не вмикається світло, а коли ми виходимо з кінотеатру, надворі вже сутеніє.
На околиці містечка заходимо чогось випити в єдиний відчинений ресторан.
Ми сидимо в барі.
Даніела замовляє склянку піно нуар. Я замовляю собі пиво, а для Чарлі — кока-колу.
Придорожній ресторанчик переповнений — це єдина розвага буднього вечора в містечку Айс Рівер, штат Вісконсин.
Ми замовляємо їжу.
Я випиваю другу порцію пива, потім третю.
Невдовзі ми з Даніелою хмеліємо, а шум у ресторанчика зростає.
Вона кладе руку мені на ногу.
Від вина її погляд трохи затуманений, і мені так добре знову сидіти біля неї. Я стараюсь відгонити думки, що всі ці милі дрібниці, все, що зараз відбувається — для мене востаннє, але ці настирливі думки знову опосідають мене.
Народу в ресторанчику більшає.
Чудовий гамір.
У кінці залу на маленькій сцені починають розсідатися музики.
Я п’яний.
Не в зюзю, і не як хлющ.
Просто приємно «тепленький».
Якщо я думатиму про щось інше, а не про те, що відбувається в даний момент, то мене зовсім розвезе, тому я думаю не про щось інше, а про те, що відбувається тут і зараз.
Музик четверо, вони грають стилізовану народну музику «кантрі-енд-вестерн». Скоро ми з Даніелою вже повільно танцюємо серед натовпу на маленькому п’ятачку.
Вона притулилася до мене, моя долоня лежить на її попереку, під звуки гавайської гітари й від того, як вона дивиться на мене, мені хочеться тільки одного — затягти її в наше скрипуче ліжко з розгвинченими бильцями і позбивати к бісу зі стін усі оті картинки в рамках.
Ми з Даніелою сміємося, самі не знаємо з чого.
— Ну ви, дітки, й нализалися! — каже Чарлі.
Якщо це й перебільшення, то невелике.
— Треба було випустити пару, — відповідаю я.
Чарлі каже Даніелі:
— За останній місяць такого не було, правда ж?
Вона дивиться на мене.
— Ні, не було.
Ми бредемо по шосе вже в темряві. Ні позаду, ні попереду нас не блиснула жодна фара.
У лісі цілковита тиша.
Ніщо не ворухнеться.
Тихо й спокійно, як на картині.
Я замикаю двері до нашої кімнати.
Даніела допомагає мені стягти з ліжка матрац.
Ми розстеляємо його на підлозі, гасимо світло й знімаємо із себе весь одяг.
У кімнаті холодно навіть із увімкненим калорифером.
Голяка й хапаючи дрижаки, ми залазимо під ковдри.
Її шкіра гладенька й холодна, рот м’який і теплий.
Я цілую її.
Вона каже, що я так потрібен їй всередині неї, що їй аж боляче.
Бути з Даніелою не значить, бути наче дома.
Бо це і є уособленням нашого дому.
Пам’ятаю, як я подумав про це, коли ми вперше кохалися п’ятнадцять років тому. Я відчув, що знайшов щось таке, що мені й на думку не спадало шукати.
Сьогодні я ще більше впевнююсь у цьому, коли дерев’яна підлога тихо стогне під нами, а місячний промінь прокрадається між завісами, щоб освітити обличчя Даніели, коли вона відкриває рот, а голову захиляє, і так вимогливо шепоче моє ім’я.