Темна матерія

Знову набираю номер.
Цього разу вона бере слухавку й відповідає перед другим дзвінком:
— Алло?
Якусь хвилю я мовчу.
Бо не можу й звуку вичавити.
— Алло?
— Привіт.
— Джейсоне?
— Так.
— З якого номера ти телефонуєш?
Я так і знав, що вона зразу про це спитає, тож кажу:
— Мій телефон здох, і я попросив ось у жінки в поїзді.
— У тебе все добре?
— Як ти там поживаєш вранці?
  
— Чудово. Ми ж щойно бачились, дурненький.
— Я знаю.
Вона крутиться на поворотному кріслі й каже:
— То тобі так закортіло поговорити зі мною, що ти позичив телефон у незнайомої людини?
— Авжеж, так і є.
— Ти милий.
Я просто сиджу і вбираю в себе її голос.
— Даніело?
— Так?
— Я справді скучаю за тобою.
— Що сталося, Джейсоне?
— Нічого.
— Ти якийсь дивний. Поговори зі мною.
— Я йшов до еля, і тут мене наче вдарило.
— Що саме?
— Кожну мить із тобою я сприймаю, як щось звичайне. Я виходжу з будинку, йду на роботу, і ось я вже думаю про свій день, про лекцію, яку мені треба прочитати, ще бозна про що, і я просто... я сідаю в поїзд, і в якийсь момент мені наче проясняється, як сильно я тебе люблю. Як багато ти значиш для мене. Бо ніколи не знаєш...
— Що ніколи не знаєш?
— Коли все це може зникнути. Отож я хотів зателефонувати тобі, а мій телефон здох.
По той бік западає довга пауза.
— Даніело?
— Я тут. І я відчуваю те ж саме до тебе. Ти ж знаєш, правда?
Від хвилювання я заплющую очі.
Думаю, що ось зараз я перейду вулицю, зайду всередину і все тобі скажу.
Як же мені погано, любове моя.
Даніела встає з крісла, підходить до вікна. На ній довгий кремовий светр, надітий на штани для йоги. Її волосся зачесане вгору, в руках вона тримає кухоль, швидше за все, з чаєм із сусіднього магазину.
Вона притримує рукою округлий живіт, де зріє дитина.
Чарлі скоро стане старшим братом.
Я усміхаюся крізь сльози, мені цікаво, що він про це думає.
Це те, чого немає в мого Чарлі.
— Джейсоне, ти впевнений, що в тебе все добре?
— Абсолютно.
— Гаразд, послухай, мені треба вчасно віддати роботу клієнту, отож...
— Тобі треба йти.
— Так.
Я не хочу, щоб вона йшла. Мені хочеться слухати її голос.
— Джейсоне?
— Так?
— Я дуже тебе люблю.
— І я тебе люблю. Ти навіть не уявляєш, як.
— Побачимось увечері.
Ні, ти побачиш мого дуже щасливого двійника, який навіть не уявляє, як йому пощастило.
Вона завершує розмову.
Вертається до столу.
Я кладу телефон у кишеню, мене проймає дрож, мої думки скачуть мов навіжені, тонуть у темних фантазіях.
Я бачу, як поїзд, на якому їду, сходить з рейок.
Моє тіло спотворене до невпізнання.
Або його так і не знаходять.
Я бачу, як я вступаю в це життя.
Воно не зовсім моє, але десь дуже близько.
Увечері я все ще сиджу на лавці на вулиці Елеанор-стріт через дорогу від особняка, який зовсім не мій, спостерігаючи, як наші сусіди сходяться додому з роботи й зі школи.
Яке це диво, щодня повертатися додому.
Де тебе люблять.
Де тебе чекають.
Мені здавалося, що я ціную кожну мить життя, але сидячи тут на холодюці, я розумію, що я просто сприймав усе, як буденне. А як інакше я міг це сприймати? Тільки коли все розлітається на друзки, до нас нарешті доходить, що в нас було насправді, і яке воно прекрасне й неймовірно крихке, готове зникнути щомиті.
Небо темніє.
У вікнах навколишніх будинків спалахує світло.
Джейсон повертається додому.
Я почуваюся препаскудно.
Цілий день не їв.
Навіть не пив.
Аманда, мабуть, уже божеволіє, не знаючи, де я, але в мене не стає сил забратися звідси. Моє життя, чи якась його руйнівна подоба, розгортається за кілька кроків од мене.
Уже далеко за північ, коли я відчиняю двері до нашого готельного номера.
Горить-світло, блимає телевізор.
Аманда, у футболці й піжамних штанах, вибирається з ліжка.
Я обережно зачиняю за собою двері.
Кажу:
— Вибач.
— Ти придурок.
— У мене був кепський день.
— У тебе був кепський день!
— Амандо...
Вона підскакує до мене, щосили штурхає обома руками так, що я з розгону врізаюся спиною у двері.
— Я думала, що ти мене покинув, — кричить вона. — Потім злякалася, що з тобою щось сталося. Зв’язатися з тобою я не могла. Тоді почала обдзвонювати лікарні, описуючи твій зовнішній вигляд.
— Я б ніколи тебе не покинув просто так.
— А звідки мені було знати? Ти мене налякав!
— Пробач, Амандо.
— Де ти був?
Вона притисла мене до дверей.
— Я просто цілий день просидів на лавці через дорогу від свого будинку.
— Цілий день? Навіщо?
— Я не знаю.
— Це не твій дім, Джейсоне. Це не твоя сім’я.
— Я знаю.
— Та невже?
— А ще я слідкував за Даніелою і Джейсоном, коли в них був романтичний вечір.
— Що значить ти за ними слідкував?
— Я дивився у вікно ресторану, де вони їли.
Мене обпікає сором, коли я вимовляю ці слова.
Я проштовхуюсь повз Аманду до кімнати й сідаю на край свого ліжка.
Вона підходить і стає переді мною.
Я продовжую:
— Потім вони пішли в кіно. Я зайшов слідом за ними. Сів позаду них у кінотеатрі.
— О Джейсоне.
— Я утнув ще одну дурницю.
— Яку?
— Я витратив трохи наших грошей і купив телефон.
— Навіщо тобі знадобився той телефон?
— Щоб подзвонити Даніелі і вдати її Джейсона.
Я готуюся до нової атаки Аманди, натомість вона підступає до мене, обнімає за шию й цілує в маківку.
— Встань.
— Навіщо?
— Роби те, що тобі кажуть.
Я встаю.
Вона розстібає мою куртку й допомагає мені витягти руки з рукавів. Потім штовхає мене, щоб я ліг, і стає на коліна.
Розшнуровує мої черевики.
Стягає їх із моїх ніг і жбурляє в куток.
Я кажу:
— Уперше за весь цей час, я, здається, розумію, як той Джейсон, якого ти знаєш, міг зробити це зі мною. Мені спали на думку такі ж дурнуваті думки.
— Наш розум не розрахований, щоб таке витримувати. Дивитися на всі оті версії своєї дружини — у мене це просто в голові не вкладається.
— Він, мабуть, тижнями слідкував за мною. На роботі. На наших романтичних вечірках із Даніелою. Він, очевидно, сидів на тій самій лавці, і спостерігав ночами, що там у нас відбувається в будинку, уявляючи себе на моєму місці. І ти знаєш, до чого я дійшов сьогодні ввечері?
— До чого? — вона з острахом чекає відповіді.
— Я прикинув, що вони, мабуть, тримають запасний ключ там, де й ми. Пішов раніше з кінотеатру. Я збирався знайти ключ і пробратися в будинок. Хотів сховатися в якій-небудь шафі й спостерігати за їхнім життям. Дивитися, як вони сплять. Я знаю, це божевілля. І я знаю, що твій Джейсон, очевидно, не раз побував у нашому домі, перш ніж того вечора нарешті наважився вкрасти моє життя.
— Але ж ти цього не зробив?
— Ні.
— Бо ти порядна людина.
— Зараз я не почуваюся дуже порядним.
Я падаю на матрац і втуплююсь у стелю цього готельного номера, який, так чи інакше, став нашою домівкою поза межами куба.
Аманда вкладається на ліжко біля мене.
— Це не працює, Джейсоне.
— Ти про що?
— Ми буксуємо на місці.
— Я не згоден. Згадай, із чого ми почали. Пам’ятаєш той перший світ, куди ми потрапили, де навколо нас падали будинки.
— Я вже збилася з ліку, в скількох Чикаго ми побували.
— Ми дедалі ближче підбираємось до моєї...
— Ми нікуди не наближаємось, Джейсоне. Світ, який ти шукаєш, це піщинка на безмежному березі.
— Це неправда.
— Ти бачив, як твою дружину вбили. Як вона померла від страшної хвороби. Ти розмовляв із нею, а вона тебе не впізнавала. Вона була одружена з іншими чоловіками. Одружена з різними версіями тебе. Скільки ще ти витримаєш чогось подібного, перш ніж у тебе остаточно поїде дах? А до цього недалеко, зважаючи на твій теперішній психічний стан.