Темна матерія

— Так, я. Даніела Варгас.
Ясно, що вона мене не знає, не впізнає. Я думаю, що в цьому світі ми ніколи не зустрічались.
— Джейсон Дессен.
Вона простягає мені руку, і я тисну її. Звичайно ж це її рука — шкарубка, сильна, вміла — рука художника. Фарба поприлипала до нігтів. Я й досі відчуваю їх на своїй спині.
— Оці просто чудові, — кажу я, вказуючи на картини.
— Дякую.
  
— Мені подобається зосередження на одній темі.
— Я почала його малювати три роки тому. Воно так змінюється в різні пори року. — Вона вказує на картину, перед якою ми стоїмо. — Це одна з моїх перших спроб. Джунвей-Біч у серпні. Ясні дні пізнього літа, коли вода наче світиться, набуває смарагдового відтінку. Майже як у тропіках. — Вона йде далі вздовж стіни. — Або ось такий жовтневий день, весь у хмарах, він намальований світло-сірою фарбою. Мені це подобається, бо тут не відчувається різниця між водою і небом.
— А у вас є улюблена пора року? — питаю.
— Зима.
— Справді?
— Їй найбільше притаманна багатоманітність, а схід сонця такий мальовничий. Минулого року озеро зовсім замерзло, і тоді в мене виходили найкращі картини.
— А як ви працюєте? На пленері, чи...
— В основному, з фотографій. Іноді влітку я приходжу на берег з мольбертом, але я так люблю свою студію, що рідко працюю поза її межами.
Розмова згасла.
Вона озирнулася на прилавок.
Мабуть, їй хотілося повернутися до своєї книжки.
А швидше за все, вона роздивилась мої вилинялі джинси, заношену картату сорочку на ґудзиках, і зрозуміла, що я не збираюсь нічого купувати.
— Це ваша галерея? — питаю, хоч і знаю відповідь.
Просто хочу почути її голос.
Щоби ця мить тривала якомога довше.
— Насправді це кооператив, та оскільки в цьому місяці тут висять мої роботи, то я і стою на посту, охороняю фортецю.
Вона усміхається.
Із ввічливості.
Збирається іти.
— Я ще чимось можу допомогти...
— Просто я думаю, що ви дуже талановиті.
— О, мені так приємно це чути. Дякую.
— Моя дружина — художник.
— Місцевий?
— Еге ж.
— А як її ім’я?
— Це, гм, ну навряд чи ви її знаєте, та ми вже й не разом, тож...
— Прикро це чути.
Я торкаюся зношеної нитки, яка попри все, досі обмотана навколо мого підмізинного пальця.
— Тобто, це не означає, що ми не разом. Просто...
Я не закінчую думку, бо хочу, щоб вона попросила мене закінчити її. Щоб вона виявила хоч крихту інтересу й перестала дивитися на мене, як чужа, бо ми не чужі.
Ми живемо одним життям. 
У нас є син. 
Я цілував кожен сантиметр твого тіла. 
Я плакав з тобою і сміявся з тобою. 
Невже щось таке потужне в одному світі не може просочитися в цей світ?
Я пильно дивлюся в очі Даніели, але там немає ні кохання, ні впізнання, ні приязні.
У неї вигляд людини, якій трохи ніяково.
Наче вона чекає, коли вже я піду.
— Не хочете випити чашечку кави? — питаю.
Вона всміхається.
Тепер їй уже зовсім незручно.
— Я хочу сказати, після того, як ви закінчите роботу, коли б це не було.
Якщо вона скаже «так», Аманда мене вб’є. Я й так уже запізнююсь до неї в готель. Сьогодні ввечері ми збираємось повернутися в куб.
Але Даніела й не збирається говорити «так».
Вона прикушує губу, як завжди, коли нервує, явно намагаючись придумати якусь відмовку, якесь дошкульне «ні». Але я бачу, що їй нічого не спадає на думку, і що вона набирається духу й зараз дасть мені перцю.
— Знаєте, що? — кажу я. — Не звертайте уваги. Вибачте. Я поставив вас у незручне становище.
Чорт.
Мені кінець.
Одна справа, коли тебе відшиває незнайома людина.
І зовсім інша — дістати відкоша від матері твоєї дитини.
— Краще я вже піду.
Я прямую до дверей.
Вона не намагається зупинити мене.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 16 
У кожному Чикаго, куди ми потрапляли впродовж цього останнього тижня, дерева дедалі більше оголювалися, випинаючи кістляві гілки, їхнє листя опадало й дощ пришпилював його до тротуару. Я сиджу на лавці через дорогу від свого особняка, закутавшись від холоду в пальто, яке я вчора купив у секонд-генді за 12 доларів — за гроші з іншого світу. Від нього тхне шафою якогось старого — нафталіном і знеболювальним кремом.
Аманду я лишив у готелі. Вона щось писала у своєму записнику.
Я збрехав їй, що піду пройдусь на свіжому повітрі й вип’ю кави.
Я бачу, як я виходжу з вхідних дверей і швидко збігаю сходами вниз і йду тротуаром у бік станції метро, де я сідаю на поїзд Фіолетової лінії до Лейкмонт коледжу в Еванстоні. На мені протишумні навушники. Мабуть, я слухаю подкаст [8] — якусь наукову лекцію або епізод із This American Life.
Сьогодні 30 жовтня, як написано на першій сторінці Tribune. Минуло трохи менше місяця з тієї ночі, коли на мене наставили пістолет і видерли з мого власного світу.
Таке відчуття, що я мандрую в кубі вже кілька років.
Не знаю, до скількох Чикаго ми навідувалися за цей час.
Вони всі починають зливатися докупи.
Це останнє Чикаго найдужче схоже, але все одно не моє. Чарлі вчиться в приватній школі, а Даніела працює вдома графічним дизайнером.
Сидячи тут, я розумію, що завжди вважав народження Чарлі та моє рішення жити з Даніелою такою собі ключовою подією, яка спрямувала наші життя в бік, протилежний успіху в наших кар’єрах.
Але це дуже велике спрощення.
Так, Джейсон-2 пішов від Даніели й Чарлі і згодом досягнув великого успіху. Але існує мільйон Джейсонів, які пішли й не винайшли куба.
Існують світи, де я пішов від Даніели, а з наших кар’єр все одно вийшов пшик.
Або де я пішов, і ми обоє досягли сяких-таких успіхів, але світ не перевернули.
А то й навпаки, існують світи, де я залишився, і в нас народився Чарлі, але подальше розгалуження послідовностей подій нічим особливим не ознаменувалось.
Або де наші стосунки погіршились.
Або де я вирішив розірвати наш шлюб.
Або де це вирішила зробити Даніела.
Або ж ми докладали всіх зусиль, довго жили без любові, і все це тільки заради нашого сина.
Якщо я представляю собою вершину сімейного успіху для всіх Джейсонів Дессенів, то Джейсон-2 представляє собою вершину професійну й творчу. Ми є протилежними полюсами однієї й тієї ж людини. І те, що Джейсон-2 із безкінечної кількості варіантів вибрав саме моє життя, це, на мою думку, не випадковість.
І якщо йому відомо, що таке абсолютний професійний успіх, то повна реалізація як сім’янина для нього за тими ж сімома печатками, як для мене його життя.
Все це свідчить про те, що моя ідентичність не бінарна.
Вона — множинна.
І може, я перестану побиватися за необраними шляхами, бо необраний шлях, це не просто моя протилежність. Це — безкінечно розгалужена система, яка відображує всі пермутації мого життя між такими екстремумами, як я і Джейсон-2.
Я лізу в кишеню і дістаю оплачений заздалегідь мобільний телефон, який коштує 50 доларів. На ці гроші ми з Амандою змогли б прожити цілий день, або оселитися в дешевому готелі на ніч.
Пальцями в мітенках я розгортаю аркуш жовтого паперу, вирваного з розділу «Д» телефонного довідника Чиказького Метро, і набираю обведений кружечком номер.
Від місця, яке є майже моїм домом, віє такою жахливою самотністю.
Зі свого спостережного пункту бачу кімнату на другому поверсі, яка, мабуть, служить Даніелі кабінетом. Жалюзі відкриті, вона сидить спиною до мене, обличчям до величезного монітора.
Я бачу, як вона піднімає бездротову слухавку й дивиться на її дисплей.
Незнайомий номер.
Будь ласка, поговори зі мною.
Вона кладе телефон на поличку.
Мій голос:
— Ви зателефонували Дессенам. Ми не можемо відповісти вам, але якщо...
Я вимикаю телефон перед сигналом.