Темна матерія

Тут холодно, з озера постійно дме бриз. Здається, що повітря тоненькою цівочкою вливається в мої легені, і я відчуваю ознаки запаморочення, правда, не знаю, від чого це: від браку кисню чи від страху висоти.
Ми підходимо до перил.
Голова йде обертом. Шлунок бунтує.
Занадто багато вражень — ігристий розлив міста, надмір сусідніх веж, величезний обшир озера, яке легко проглядається аж до південної частини штату Мічиган.
  
На тисячі кілометрів на схід і на південь від передмість у ранковому світлі сяють прерії.
Вежа похитується.
В ясний день можна побачити чотири штати — Іллінойс, Індіану, Мічиган і Вісконсин. 
Стоячи на цьому витворі мистецтва і уяви, я почуваюсь маленьким у найкращому сенсі цього слова.
Так захоплююче дихати повітрям цього світу, здатного збудувати щось таке чудове, як ця вежа.
Аманда поруч зі мною, і ми милуємося розкішними жіночними формами цієї будівлі. Тут панує спокій і тиша.
Чути тільки самотній шепіт вітру.
Шум вулиці не долинає сюди знизу.
— Ти про все оце думала? — питаю.
— Не усвідомлено, та загалом так. Наче напівзабута мрія.
Я дивлюся в бік північних околиць, де має бути Логан-сквер.
Там і близько немає мого дому.
За кілька метрів од нас бачу літнього чоловіка, який стоїть позаду своєї літньої дружини. Його вузлуваті руки лежать на її плечах, а вона дивиться в телескоп на найчудернацькіше «чортове колесо», яке я будь-коли бачив. Заввишки 305 метрів, воно здіймається над берегом озера, де має бути Неві Пір.
Я думаю про Даніелу.
Про те, що той інший Джейсон — Джейсон-2 — робить у даний момент.
Що він може робити з моєю дружиною.
Гнів, страх і ностальгія навалюються на мене, як хвороба.
Цей світ, незважаючи на всю його велич, — не мій дім. Навіть приблизно.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 42 
Наші кроки відлунюють у безмір темного коридору крізь міжсвіття.
Я тримаю ліхтар і думаю, що мені написати в записнику, коли Аманда раптом зупиняється.
— Що сталося? — питаю.
— Послухай.
Стає так тихо, що я чую прискорене биття свого серця. А потім — щось неможливе.
Звук.
Десь далеко, далеко в коридорі.
Аманда дивиться на мене.
Вона шепоче:
— Що за чорт?
Я вдивляюся в темряву.
Нічого не видно, крім тьмяного світла ліхтаря, яке відбивається в безкінечній стіні.
Звук гучнішає з кожною секундою.
Це човгання кроків.
Я кажу:
— Хтось іде.
— Як це може бути?
Рух досягає кола світла.
До нас наближається якась постать.
Я відступаю крок назад, коли вона наближається. Мені хочеться втекти, але куди ж я втечу?
Доведеться зустрітися лицем до лиця.
Це чоловік.
Він голий.
Його шкіра вкрита багном, чи брудом, чи...
Кров’ю.
Точно кров.
Від нього тхне кров’ю.
Наче він качався в калюжі крові.
Його волосся сплутане, обличчя замурзане й укрите кіркою настільки, що білки очей світяться на її тлі.
Руки в нього тремтять, а пальці намертво скоцюрблені, наче він щось відчайдушно дряпав.
Тільки коли він опиняється метрів за три від мене, я розумію, що цей чоловік — я.
Я пропускаю його, притуляючись до найближчої стіни, щоб йому вільніше було йти.
Коли він, хитаючись, бреде повз мене, його очі втуплюються в мене.
Я навіть не впевнений, що він мене бачить.
У нього приголомшений вигляд.
Спустошений.
Наче він щойно вийшов із пекла.
З його спини й плечей вирвані шматки плоті.
Я питаю:
— Що з тобою сталося?
Він зупиняється, дивиться на мене, а потім відкриває рота, і я чую найжахливіший звук з усього, що я коли-небудь чув — несамовитий, нелюдський вереск.
Коли луна від його крику розноситься коридором, Аманда хапає мене за руку й тягне геть.
Він не женеться за нами.
Він просто дивиться, як ми віддаляємось, а потім човгає далі коридором.
У ту безкінечну темряву.
Через тридцять хвилин я сиджу перед дверима, такими ж, як і всі інші, намагаючись викинути з голови щойно побачене у коридорі, і укоськати емоції.
Я дістаю записник із рюкзака, розгортаю його, ручка застигає в мене в руці.
Мені навіть не треба думати.
Я просто пишу ці слова:
 
Я хочу додому. 
 
Цікаво, невже це те, що відчував Бог? Піднесення від створення світу самим тільки промовлянням слів? Авжеж, цей світ уже існував, але я під’єднав нас до нього. Із усіх можливих світів я знайшов саме цей, і, судячи з того, що бачу в прочинені двері куба, — це те, що мені потрібно.
Я ступаю крок уперед, під ногами на бетонній підлозі хрустить скло, а полуденне світло вливається у вікна високо вгорі, осяваючи ряд металевих генераторів з якогось іншого часу.
І хоч я не бачив цієї кімнати при світлі, я її добре знаю.
Коли я востаннє був тут, над озером Мічиган сходив місяць повня. Мене притулили спиною до однієї з цих древніх хитромудрих штуковин, попередньо накачавши наркотиками. І я дивився на чоловіка в масці гейші, який під дулом пістолета приволік мене на територію цього закинутого заводу.
Дивився — хоч я тоді й не знав цього — на самого себе.
Я навіть не міг уявити собі такої подорожі.
Того пекла, яке насправді чекало на мене.
Куб стоїть у дальньому кінці залу генераторів, захований під сходами.
— Ну? — питає Аманда.
— Здається, в мене вийшло. Це останнє місце, яке я бачив перед пробудженням у вашому світі.
Ми пробираємося через покинуту електростанцію.
Надворі сяє сонце.
Сідає.
Вечоріє і чути тільки самотні крики чайок, що літають над озером.
Ми мандруємо околицями південного Чикаго, йдучи узбіччям дороги, як пара волоцюг.
Звіддаля видніються знайомі обриси будівель.
Ці обриси я знаю і люблю.
Сонце схиляється нижче й ми йдемо вже хвилин з двадцять, коли до мене доходить, що ми ще не бачили на дорозі жодної машини.
— Якось дуже тихо, правда? — питаю.
Аманда дивиться на мене.
На тому промисловому пустирищі біля озера ця тиша не була такою помітною.
А тут вона оглушує.
Не видно машин.
Не видно людей.
Так тихо, що я чую, як по лініях електропередач над нами тече струм.
Станція «Вісімдесят сьома вулиця» Чиказького управління міського транспорту зачинена — не їздять ані автобуси, ані поїзди.
Єдина ознака життя — вуличний чорний кіт із закрученим хвостом, який крадеться через дорогу з пацюком у зубах.
— Може, нам краще повернутися в куб? — запитує Аманда.
— Я хочу побачити свій дім.
— Тут якась погана енергетика, Джейсоне. Невже ти не відчуваєш?
— Ми не навчимося управляти кубом, якщо не розберемося, куди він нас заносить.
— А де ти живеш?
— Логан-сквер.
— Неблизький світ.
— То позичмо машину.
Ми перетинаємо Вісімдесят сьому вулицю і йдемо житловим кварталом. Схоже, тут не прибиралось кілька тижнів. Скрізь купа сміття. Воно нагромаджене величезними купами гидких порваних мішків уздовж тротуарів.
Багато вікон забиті.
Деякі затулені листами пластику.
Майже на всіх вікнах теліпаються шматки одягу.
Червоні.
Чорні.
Десь із будинків чується гудіння радіо й телевізорів.
Плач дитини.
А так, увесь район охоплений зловісною тишею.
Посеред шостого кварталу Аманда вигукує:
— Одна є!
Я переходжу вулицю, підходжу до автомобіля «Сієра» середини 90-х.
Білого кольору, місцями поржавілий, колеса без ковпаків.
Крізь брудне скло помічаю ключі, що стирчать із замка запалювання.
Ривком одчиняю дверцята водія і сковзаю за кермо.
— Отож, ми таки це робимо? — питає Аманда.
Я заводжу двигун, поки вона вмощується на сидінні пасажира.
Пального — ще чверть баку.