Темна матерія

Друга її частина нічого не хоче знати.
Отож вона переконує себе, що зараз не час, поправляє йому комір, пригладжує його волосся і відпускає його на цілий день, поцілувавши на прощання.
  
Розділ десятий
 
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 44 
Аманда відриває погляд од записника.
— Ти впевнений, що записувати — це найкращий спосіб?
— Коли ти щось пишеш, то цілком на цьому зосереджуєшся. Практично неможливо писати одне, а думати про інше. Сама дія викладення інформації на папері узгоджує думки й наміри.
  
— І багато треба написати?
— Для початку не ускладнюй, що простіше — то краще. Один невеликий абзац.
Вона закінчує речення, яке саме писала, згортає записник і підводиться.
— Ти тримаєш це в голові, зосередилась на цьому? — питаю.
— Здається, так.
Я надіваю на плечі наш рюкзак. Аманда підходить до дверей, натискає на ручку, штовхає. Ранкове сонячне світло вривається в коридор, таке сліпуче, що якусь хвилю я не бачу нічого назовні.
Коли очі пристосовуються до цього сяйва, помалу проступає навколишня місцевість.
Ми стоїмо у дверях куба, на вершині пагорба, перед яким розкинувся парк.
На схід, аж до берега озера Мічиган, на кілька сотень метрів стелиться смарагдова трава. А вдалині вимальовуються обриси будинків, яких я ніколи не бачив — стрункі будівлі, конструкції зі скла й сталі такі дзеркальні, аж невидимі, враження таке, наче це якийсь міраж.
У небі аж кишить від рухомих об’єктів, більшість розтинають небо над Чикаго, а деякі шугають вертикально, миттю зникаючи в глибокій синяві.
Аманда дивиться на мене, самовдоволено посміхається, постукуючи по записнику.
Я розгортаю його на першій сторінці.
Вона пише...
 
«Я хочу потрапити в гарне місце, у такий час, щоб там гарно жилося. 
 
У світ, в якому б мені хотілося жити. Це не майбутнє, але щось схоже...» 
 
Я кажу:
— Непогано.
— Це місце реальне? — питає вона.
— Так. І ти нас привела сюди.
— Гляньмо, що тут та як. Все одно нам треба трохи передихнути від цього препарату.
Вона вибирається з куба й вирушає вниз трав’янистим схилом. Ми проходимо повз спортивний майданчик, далі йдемо пішохідною доріжкою, яка веде через парк.
Холодний чудовий ранок. У мене з рота йде пара.
Траву прихопив морозець до перших сонячних променів, а на листяних деревах, які обрамовують парк, поскручувалося листя.
Озеро спокійне, як скло.
Попереду, за півкілометра, парк перерізає ряд елегантних споруд у формі літери Y, які стоять через кожні п’ятдесят метрів.
Тільки підійшовши ближче, я розумію, що це таке.
Ми піднімаємося ліфтом на північну платформу й чекаємо під навісом з підігрівом на висоті 12 метрів над зеленим «морем». На цифровій інтерактивній карті, прикрашеній емблемою управління міського транспорту Чикаго, цей маршрут називається «Експрес Червона лінія». Він з’єднує Південний Чикаго з центром міста.
Різкий жіночий голос горлає з гучномовця над головою.
Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває. Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває за п’ять... чотири... три... 
Я подивився вздовж лінії праворуч і ліворуч, але не помітив, щоб щось наближалося.
Дві... 
З-за ряду дерев вилітає якесь розмите марево.
Одну... 
Лискучий поїзд із трьох вагонів гальмує на станції, і коли двері відчиняються, той самий комп’ютеризований жіночий голос говорить:
Будь-ласка, заходьте після зеленого сигналу. 
Нечисленні пасажири, котрі виходять із поїзда й проходять повз нас, одягнені в спортивний одяг. Червоний сигнал над кожним входом змінюється на зелений.
Можна сідати у вагон. Поїзд їде до станції «Центр». 
Ми з Амандою перезираємося, стенаємо плечима й заходимо в перший вагон. Він майже вщерть заповнений приміськими жителями.
Це зовсім не той ель, не те метро, яке я так добре знаю. Тут просторо. Ніхто не стоїть. Усі зафіксовані в кріслах, і все це нагадує аеросани.
Над кожним порожнім кріслом послужливо світиться напис «ВІЛЬНЕ».
Коли ми з Амандою йдемо проходом, автоматичний провідник каже:
Будь-паска, знайдіть вільне місце. Поїзд не зможе рушити, поки всі не будуть надійно розташовані в кріслах. 
Ми швиденько сідаємо на місця в передній частині вагона. Коли я відкидаюся на спинку крісла, раптово висуваються м’які обмежувачі й обережно притримують мене за плечі й за талію.
Будь-ласка, притисніть голову до спинки крісла. Поїзд рушає за три... дві... одну. 
Прискорення м’яке, але потужне. На пару секунд воно втискає мене в м’яку спинку крісла, а потім ми летимо вздовж однієї рейки на неймовірній швидкості, під нами зовсім не відчувається тертя, а за вікном суцільною розмитою плямою пливе міський пейзаж, і на такій швидкості практично неможливо що-небудь розгледіти.
Здалеку повільно насувається фантастичний обрій. Вигляд у будинків якийсь нелогічний, нераціональний. У різкому ранковому світлі здається, наче хтось розбив дзеркало, зібрав осколки й поставив їх сторчма. Надто вже спонтанно й невимушено розкидані вони навколо. Прекрасні у своїй недосконалості й асиметрії, наче гірський кряж, або вигин ріки.
Дорога пірнає вниз.
Мій шлунок злітає вгору.
Ми зі свистом пролітаємо тунель — темрява, в яку вриваються спалахи світла, що тільки посилює відчуття дезорієнтації і швидкості.
Ми вириваємось із темряви, і я хапаюся за ручки крісла, бо мене кидає вперед на обмежувачі, коли поїзд із шумом зупиняється.
Провідник оголошує:
Станція «Центр». 
Це ваша зупинка? — з’являється голографічний напис «Т?» і «Н?» сантиметрів за п’ятнадцять од мого обличчя над
— Давай вийдемо тут, пропонує Аманда.
Я натискаю «Т?». Вона робить те ж саме.
Наші обмежувачі розмикаються і ховаються в крісла. Підводимось і разом з іншими пасажирами виходимо з вагона на платформу розкішної станції — зменшеної копії Центрального вокзалу Нью-Йорка. Це велична, аж дух перехоплює, споруда зі стелею, яка нагадує скло з фаскою, судячи з того, як сонячне світло проходить крізь нього й розсіюється в залі крихітними діамантами, розкидаючи веселих сонячних зайчиків по мармурових стінах.
У залі повно людей.
Довгі тужливі звуки саксофона витають у повітрі.
На протилежному боці зали ми піднімаємося приголомшливим водоспадом сходів.
Усі навколо нас розмовляють самі з собою — телефонні розмови, здогадуюсь я, хоча не бачу ніяких мобільних пристроїв.
Піднявшись сходами нагору, проходимо через один із десятка турнікетів.
Вулиця запруджена пішоходами — ані машин, ані світлофорів. Ми стоїмо біля цоколя найвищої будівлі, яку я тільки бачив. Навіть зблизька вона якась нереальна. У неї не видно поділу на поверхи і тому вона нагадує шматок льоду або кристал.
Суто з цікавості перетинаємо вулицю, заходимо у вестибюль цієї вежі й, керуючись вказівними знаками, стаємо в чергу на оглядовий майданчик.
Ліфт на диво швидкий.
Мені доводиться ковтати, щоб звільнитися від закладення у вухах через постійну зміну тиску.
За дві хвилини ліфт зупиняється.
Провідник повідомляє, що в нас десять хвилин, щоб помилуватися видами згори.
Коли двері розсуваються, нас зустрічає холодний порив вітру. Виходимо з кабіни, проминаємо голограму з повідомленням: Ви перебуваєте на висоті 2159 метрів над рівнем вулиці.
Шахта ліфта займає центральну частину крихітного оглядового майданчика. Вершина вежі всього за п’ятнадцять метрів над нами, а верхівка скляної структури виготовлена у вигляді невеличкого полум’я.
Коли ми підходимо до краю, перед нами матеріалізується ще одна голограма: «Скляна Вежа — найвища будівля на Середньому заході й третя за висотою в Америці».