Темна матерія

Аманда штовхає двері, і коли в ангарі вмикається тривога, вона зникає всередині.
Я кидаюся за нею, мало не наступаючи їй на п’яти. Стрибаю через поріг прямо в куб.
Вона відштовхує мене з дороги, впирається плечем У Двері.
Я чую голоси й кроки, що наближаються.
Аманда старається щосили, і я теж з розгону навалююся на двері разом із нею.
Вони, мабуть, важать цілу тону.
  
Нарешті двері починають рухатися в протилежному напрямку.
На дверній рамі з’являються чиїсь пальці, але інерція працює на нашу користь.
Двері з грюкотом зачиняються, масивний засув стає на своє місце.
Тиша.
І непроникна пітьма. Темрява така глибока й суцільна, що голова йде обертом.
Я добираюся до найближчої стіни, кладу руки на метал, просто, щоб спертись на щось тверде, і намагаюсь усвідомити те, що я і справді перебуваю всередині цієї штуки.
— Вони зможуть прорватись у двері?
— Не думаю. Двері мають блокуватися на десять хвилин. Схоже на якийсь вбудований захист.
— Захист від чого?
— Хтозна. За тобою ж гналися? Ти насилу вискочив із халепи. Це ж ти його побудував. Здається, він таки працює.
Я чую, як у темряві щось шарудить.
Умикається ліхтар Колемана із живленням від батарейок, освітлюючи внутрішню частину куба блакитнуватим світлом.
Так дивно, страшно, але ж і дух захоплює від того, що я нарешті опинився тут, серед цих товстелезних, майже непорушних мурів.
Перше, що я бачу при світлі — чотири пальці, відрізані на рівні другої фаланги.
Аманда стоїть на колінах над відкритим рюкзаком, запустивши туди руку по плече. Зважаючи на те, що прямо перед нею на друзки розбилося все її життя, викликає подив її стриманість і впевненість людини, яка чітко контролює ситуацію.
Вона витягає невелику шкіряну сумку.
У ній повно шприців, голок і крихітних ампул з якоюсь прозорою рідиною, яка, мабуть, і є тією Раяновою «сполукою».
Я кажу:
— Отже, ти зі мною?
— А в мене є вибір? Вийти звідси й пояснити Лейтону, як я зрадила його й усе, над чим ми працювали?
— Я жодного поняття не маю, як працює цей ящик.
— Я теж, тож, здається, попереду на нас чекають веселі часи. — Вона дивиться на свій годинник. — Коли двері зачинилися, я увімкнула таймер. — Вони увірвуться сюди через вісім хвилин, п’ятдесят шість секунд. Якби не брак часу, можна було б просто випити одну із цих ампул, або вколоти внутрішньом’язово, але зараз мусимо знайти вену. Доводилось робити собі внутрішньовенну ін’єкцію?
— Ні.
— Закасай рукав.
Вона зав’язує гумовий джгут над моїм ліктем, бере мою руку й підносить її до світла лампи.
— Бачиш оцю вену, перед ліктьовим суглобом? Це твоя ліктьова вена. Сюди й треба колоти.
— А ти хіба не можеш це зробити?
— Ти впораєшся.
Вона подає мені пакет із дезінфікуючими серветками.
Я розриваю пакет, дістаю серветку й витираю велику ділянку шкіри.
Тепер вона дає мені шприц на три кубики, дві голки й одну ампулу.
— Це — фільтрувальна голка, — каже вона, торкаючись однієї з них. — Нею треба висмоктувати рідину з ампули, щоб не захопити осколок скла. Потім встановлюєш другу голку й робиш ін’єкцію. Ясно?
— Та наче.
Я вставляю в шприц фільтрувальну голку, знімаю кришку, потім відломлюю шийку скляної ампули.
— Все до дна? — питаю.
Вона зав’язує гумовий джгут на своїй руці, протирає шкіру.
— Ага.
Я обережно всмоктую вміст ампули в шприц і міняю голки.
— Обов’язково постукай по шприцу й видави через голку трохи рідини. Ти ж не хочеш вколоти собі бульбашку повітря в судинну систему — каже Аманда.
Вона знову показує мені свій годинник: 7:39...
7:38.
7:37.
Я стукаю по шприцу й видавлюю краплю Раянової хімічної сполуки через голку і кажу:
— То я, просто...
— Встроми її у вену під кутом сорок п’ять градусів, щоб отвір на вістрі голки був спрямований угору. Я знаю, тут є над чим добряче подумати. Але ти все робиш чудово.
У мене всередині клекоче стільки адреналіну, що я навіть не відчуваю проколу.
— Що тепер?
— Переконайся, що ти потрапив у вену.
— Як я це...
— Витягни трохи поршень.
Витягаю.
— Бачиш кров?
— Ага.
— Чудова робота. Ти потрапив у неї. Тепер розв’яжи джгут і поступово вводь.
Я дотискаю поршень і питаю:
— І як швидко настає ефект?
— Майже миттєво, якби я мала...
Я навіть не чую кінця її речення.
Цей препарат збиває мене з ніг.
Я притуляюся спиною до стіни й випадаю з часу, аж поки знову бачу Аманду перед очима. Вона щось каже, але я ніяк не можу розібрати, що саме.
Я дивлюся вниз і бачу, як вона витягає голку з моєї руки й прикладає спиртову серветку до крихітної ранки.
До мене нарешті доходить, що вона каже:
— Притисни її.
Тепер я бачу, як Аманда простягає руку до світла ліхтаря, і коли вона встромляє голку в свою вену й розв’язує джгут, мій погляд падає на її годинник і на цифри, які він відраховує до нуля.
Невдовзі Аманда лежить, випроставшись на підлозі, ніби наркоман, який щойно піймав кайф, а час усе біжить. Тільки це вже не має ніякого значення.
Я не вірю власним очам.
  
Розділ восьмий
 
Я сідаю.
Голова ясна, я напоготові.
Аманда вже не лежить на підлозі. Вона стоїть трохи далі, спиною до мене.
Я гукаю її, питаю, чи все в неї гаразд, та вона не озивається.
Я зводжуся на ноги.
Аманда тримає ліхтар, і коли я підходжу до неї, то бачу, що світло не падає на стінку куба, яка мусить бути перед нами.
Я оминаю її.
Вона йде за мною з ліхтарем.
У світлі видніються ще одні двері, такі ж як і ті, в які ми щойно ввійшли з ангара.
Я йду далі.
Через три з половиною метри доходимо ще до одних дверей.
Потім ще.
І ще.
Наш ліхтар світить з потужністю однієї лампочки в шістдесят ват, і на відстані двадцяти-двадцяти п’яти метрів світло тьмяніє та перетворюється на якісь нав’язливі примарні плями, які відбиваються від холодної поверхні металевих стін по один бік, і від ряду дверей по інший.
За межами світла нашого ліхтаря — суцільна темрява.
Я зупиняюсь у німому благоговінні.
Я думаю про тисячі статей і книжок, які прочитав за життя. Скільки екзаменів здано. Скільки уроків вивчено. Скільки теорій визубрено. Скільки рівнянь нашкрябано на дошках. Я згадую ті місяці, коли гибів у тій чистій кімнаті, намагаючись створити щось, що було лише хирлявою подобою цього місця.
Для студентів факультету фізики й космології найближчим результатом їхніх досліджень є древні галактики, які видно в телескопи. Зчитування даних після зіткнення часток, про факт якого нам відомо, але чого ми ніколи не побачимо.
Завжди існує межа, бар’єр між рівняннями й реальністю, яку вони виражають.
Але все це скінчилося. Принаймні для мене.
Я не можу повірити, що тут стою. Що я й справді перебуваю в цьому місці. Що воно існує.
Страх полишає мене, бодай на мить.
Мене розбирає цікавість.
— Найпрекрасніше, що ми можемо переживати — це відчуття таємниці — кажу.
Аманда дивиться на мене.
— Це не я сказав — Ейнштейн.
— А це місце хоча б реальне? — питає вона.
— Що ти маєш на увазі під словом «реальне»?
— Ми стоїмо на матеріальному місці?
— Я думаю, що це прояв розуму, коли він намагається візуально пояснити щось таке, чого наш мозок не здатен збагнути.
— І що ж це?
— Суперпозиція.
— Тобто зараз ми переживаємо квантовий стан?
Я роззираюсь, вдивляюся в коридор позаду. Потім дивлюсь у темряву попереду. Навіть у тьмяному світлі видно, що простір має рекурсивну властивість, наче два дзеркала, одне напроти одного.
— Та-а-ак. Він просто має вигляд коридору, та я думаю, насправді — це куб повторює себе в усіх можливих реальностях у тій самій точці простору й часу.
— Наче поперечний переріз?
— Точно. У квантовій механіці об’єкт, який містить усю інформацію про систему — перед тим, як він колапсує внаслідок спостереження — іноді називають хвильовою функцією. Мені здається, цей коридор — це те, як наш мозок візуалізує вміст хвильової функції, в усіх можливих проявах, для нашого квантового стану суперпозиції.