Темна матерія

Вони справляють враження людей, для яких жорстокість — це просто робота.
— Раяне, ходімо з нами, будь ласка, — каже Лейтон.
Раян вагається.
— Витягніть його звідси.
— Я йду.
Раян підводиться і шкутильгає до дверей.
Охоронці беруть його попід руки й витягають геть. Лейтон залишається.
Він дивиться на мене.
— Це не я, Джейсоне. Я це ненавиджу. Я ненавиджу, що ти примушуєш мене бути таким монстром. І до чого це приведе? Це не мій вибір, а твій.
  
Я стрибаю з ліжка й кидаюсь на Лейтона, та він грюкає дверима в мене перед носом.
У моїй камері вимикають світло.
Я бачу тільки зелену світлову точку камери нічного спостереження над дверима.
Я забився в куток у темряві й згадую все, що сталося й привело мене до цього моменту, відколи я почув ті кроки, які переслідували мене недалеко від мого дому, в моєму світі, п’ять неможливих днів тому.
Відколи я побачив маску гейші й пістолет, єдиними моїми відчуттями стали страх і сум’яття.
Зараз, у цей момент, відсутня всяка логіка.
Неможливе вирішення проблеми.
Не існує ніякого наукового підходу.
Я просто спустошений, зламаний, нажаханий, і хочу, щоб усе це вже закінчилось.
На моїх очах убили кохання мого життя.
Мого старого друга, мабуть, катують, поки я оце тут сиджу.
І ці люди ще добряче помордують мене, перш ніж я сконаю.
Я такий наляканий.
Я сумую за Чарлі.
Я сумую за Даніелою.
Я сумую за своїм стареньким особняком, на ремонт якого в мене ніколи не вистачало грошей.
Я сумую за нашим іржавим «Субурбаном».
Я сумую за своїм кабінетом у студентському містечку.
За моїми студентами.
Я сумую за життям, саме за моїм життям.
І раптом у цій темряві наче зажевріла нитка електролампочки — до мене почала доходити правда.
Я чую голос свого викрадача, якийсь наче знайомий, котрий розпитує мене про моє життя.
Про мою роботу.
Про мою дружину.
Чи називаю я її «Дані».
Він знав, хто такий Раян Голдер.
Господи!
Він приволік мене на якусь закинуту електростанцію. Накачав мене наркотиками.
Розпитував мене про моє життя.
Забрав мій телефон, мій одяг.
Чорти б тебе вхопили!
Він стоїть у мене перед очима.
Моє серце клекоче від люті.
Він зробив усе це, щоб улізти в мою шкуру.
Щоб забрати собі моє життя.
Жінку, яку я люблю.
Мого сина.
Мою роботу.
Мій дім.
Бо той чоловік був я.
Той, другий Джейсон, який побудував куб — він зробив це для мене.
Коли зелений вогник камери відеоспостереження гасне, я розумію, що десь у душі я знав це, щойно побачив той куб.
Просто не хотів дивитися правді в очі.
А чому б мені хотіти?
Одна річ загубитися в чужому тобі світі.
І зовсім інша річ знати, що тебе замінили в твоєму. Ця краща версія тебе загребла твоє життя.
Він розумніший за мене, тут немає питань.
А чи кращий він батько для Чарлі?
Кращий чоловік для Даніели?
Кращий коханець?
Він зробив це для мене.
Ні.
Я ще більший придурок, ніж я собі уявляв.
Я зробив це для себе.
Коли замок у дверях клацає, я інстинктивно втискаюсь у стіну.
Ось воно.
Вони прийшли по мене.
Двері повільно відчиняються, на порозі стоїть одна людина, силуетом на тлі світла ззаду.
Вони заходять, зачиняють за собою двері.
Не бачу, хто це.
Але я відчуваю, що це вона — чи то парфуми, чи то гель для душа.
— Амандо?
Вона шепоче:
— Говори тихіше.
— Де Раян?
— Його нема.
— Що значить, «нема»?
Її голос на межі сліз, на межі зриву.
— Вони вбили його. Мені так шкода, Джейсоне. Я думала, вони просто лякають його, а вони...
— Він мертвий?
— Вони прийдуть по тебе з хвилини на хвилину.
— А чому ти...
— Бо я не підписувалась на це лайно. На те, що вони зробили з Даніелою. З Голдером. На те, що вони збираються зробити з тобою. Вони переступили межу, яку не можна переступати. Ні заради науки. Ні заради чого б то не було.
— Ти можеш вивести мене з цієї лабораторії?
— Ні, та тобі це й не допоможе, бо твоє обличчя — в усіх новинах.
— Про що ти? Чому я в новинах?
— Тебе шукає поліція. Вони думають, що це ти вбив Даніелу.
— Твої люди мене підставили?
— Мені дуже шкода. Послухай, я не можу вивести тебе з лабораторії, але я можу провести тебе в ангар.
— Ти знаєш, як працює куб?
Я відчуваю, що вона пильно дивиться на мене, хоч я її і не бачу.
— Поняття не маю. Але це твій єдиний вихід.
— Наскільки я чув, зайти в цю штуку — все одно, що вистрибнути з літака, не знаючи, чи розкриється твій парашут.
— Якщо літак все одно впаде, то яка різниця?
— А що з камерою?
— Із отією? Я її вимкнула.
Я чую, як Аманда рушає до дверей.
З’являється вертикальна лінія світла, розширюється.
Коли двері камери розчиняються навстіж, я бачу рюкзак на її плечах. Вийшовши в коридор, вона поправляє свою червону спідницю-олівець, і озирається на мене.
— Ти йдеш?
Я підводжуся, спираючись на раму ліжка.
Я, мабуть, просидів у темряві кілька годин, бо світло в коридорі просто нестерпне. Від несподіваного блиску печуть очі.
На якусь хвилю ми полишені самі на себе.
Аманда вже прямує до броньованих дверей у дальньому кінці.
— Ходімо! — шепоче.
Я тихо йду слідом. Над головою миготять панелі флуоресцентного освітлення.
Коридор німує, чути тільки відлуння наших кроків.
Коли я підходжу до сенсорного екрана, Аманда вже тримає свою картку-ключ під сканером.
— А в центрі управління нікого не буде? — питаю. — Я думав, там завжди хтось чергує...
— Сьогодні моя черга. Я тебе сховаю.
— Вони довідаються, що ти мені допомогла.
— Поки вони це зрозуміють, мене вже тут не буде. Комп’ютеризований жіночий голос говорить:
— Ім’я, будь ласка.
— Аманда Лукас.
— Пароль.
— Два-два-три-сім.
— Доступ заборонено.
— От чорт!
— Що сталось?
— Хтось, мабуть, побачив нас у камеру в коридорі й заблокував мій пропуск. Лейтон знатиме вже за кілька секунд.
— Спробуй ще раз.
Вона знову сканує свою картку.
— Ім’я, будь ласка.
— Аманда Лукас.
— Пароль.
Цього разу вона говорить повільно, ретельно вимовляючи слова:
— Два-два-три-сім.
— Доступ заборонено.
— Трясця твоїй матері!
Двері в іншому кінці коридору відчиняються.
Коли з’являються люди Лейтона, обличчя Аманди полотніє від жаху, а в мене на піднебінні відчувається різкий металевий присмак.
Я питаю:
— Працівники самі собі створюють паролі, чи їх призначають?
— Ми самі придумуємо.
— Дай мені твою картку.
— Навіщо?
— Бо, може, ніхто не додумався заблокувати мій пароль.
Поки вона мені її передає, у тих же дверях з’являється Лейтон.
Він вигукує моє ім’я.
Я озираюсь, Лейтон і його люди біжать до нас коридором.
Я сканую картку.
— Ім’я, будь ласка.
— Джейсон Дессен.
— Пароль.
Авжеж, це саме я.
Місяць і рік мого народження задом наперед.
— Три-сім-два-один.
— Розпізнавання голосу підтверджено. Ласкаво просимо, докторе Дессен.
Сирена вдаряє по нервах.
Двері починають поволі відчинятися. Я безпорадно дивлюсь на те, як ці люди наближаються до нас — червонопикі, грають м’язами.
За чотири-п’ять секунд од нас.
Щойно броньовані двері розсуваються на достатню ширину, Аманда протискається туди.
Я забігаю за нею в ангар, мчу по гладкій бетонній підлозі до куба.
У центрі управління порожньо, світло б’є десь згори, і я із жахом усвідомлюю, що далі тікати нікуди.
Ми добігаємо до куба, Аманда кричить:
— Нам доведеться сховатися всередині!
Я повертаюся, бачу, що перший чоловік вривається у відчинені броньовані двері, тримаючи у правиці пістолет чи електрошокер. По його пиці розмазана кров, мабуть, Раянова. Він зафіксовує на мені погляд, піднімає зброю, але я встигаю забігти за ріг куба.