Темна матерія

Я сьорбаю каву.
— Як саме?
— Існує багато варіантів лікування, які ми можемо використати. Психотерапія, когнітивна терапія, креативна терапія. Навіть клінічний гіпноз. Я просто хочу, щоб ви знали, що для мене найважливіше допомогти вам упоратись із цим.
Аманда дивиться мені в очі з несподіваною бентежною пильністю, розглядаючи їх так, наче на моїй рогівці записані всі таємниці людського буття.
  
— Ви й справді не знаєте мене?
— Ні.
Вона підводиться зі стільця, збирає свої речі.
— Скоро прийде Лейтон і проведе вас на МРТ. Я просто хочу допомогти вам, Джейсоне, наскільки зможу. Якщо ви не пам’ятаєте мене, що ж, нехай. Просто знайте, що я ваш друг. Тут усі — ваші друзі. Ми тут, щоб допомогти вам. Ми всі сприймаємо це, як само собою зрозуміле, що ви про це знаєте, тож, будь ласка, почуйте мене: ми всі в захваті від вас і вашого розуму, і від цієї штуки, яку ви створили.
Біля дверей вона зупиняється, повертається до мене:
— Нагадайте, будь ласка, ім’я тієї жінки. Яку, як вам здається, ви бачили вбитою.
— Мені не здається, що я бачив. Я бачив. А її ім’я Даніела Варгас.
Решту ранку я провів за столом, снідаючи й переглядаючи файли, наче якусь хроніку наукових досягнень, про які я нічого не пам’ятаю.
Незважаючи на мої теперішні обставини, це так хвилююче, читати свої записи, спостерігати, як вони невпинно наближаються до мого прориву з мініатюрним кубом.
Рішення створити суперпозицію мого диска?
Надпровідні кубіти, інтегровані з масивом резонаторів, здатних реєструвати одночасні стани, як вібрації. На слух — щось абсолютно незбагненне й нудне, а насправді — революція.
Вона виграла мені Павію.
І, очевидно, загнала мене сюди.
Десять років тому, в мій перший робочий день у «Лабораторіях швидкості», я написав інтригуючу програмну заяву-звернення до всієї команди, фактично спрямовуючи їх на прискорений розвиток концепцій квантової механіки та мультивсесвіту.
Особливо впав мені в око розділ, присвячений мірності.
Я писав...
Ми сприймаємо наше середовище в трьох вимірах, але фактично ми не живемо в 3-D світі. 3-D статичний. Знімок. Щоб почати описувати природу нашого буття, нам доведеться додати четвертий вимір. 
4-D тесеракт (або гіперкуб) не додає ще один просторовий вимір. Він додає часовий вимір. 
Він додає час — потік 3-D кубів, відображаючи простір у процесі його руху вздовж «стріли часу».
Найкращу ілюстрацію цього ми отримаємо, якщо поглянемо на зорі в нічному небі, блиск яких доходить до наших очей п’ятдесят світлових років. Або п’ятсот. Або п’ять мільярдів. Ми не просто дивимося в простір, ми дивимося крізь час в минуле. 
Наш шлях через 4-D просторово-часовий континуум є нашою світовою лінією (реальністю), яка починається з нашого народження і закінчується нашою смертю. Чотири координати (х, у, z, і t [час]) визначають положення точки в тесеракті. 
І ми думаємо, що там вона й залишається. Але це справедливо тільки тоді, якщо неминучим є будь-який результат, якщо свобода волі — це ілюзія, і наша світова лінія єдина.
А що, як наша світова лінія, це тільки одна із безкінечної кількості світових ліній, одні з яких тільки трохи відрізняються від звичного нам життя, а інші набагато більше? 
Багатосвітова інтерпретація квантової механіки стверджує, що існують усі можливі реальності. Що все те, що може відбутися, відбувається. Усе, що могло статися в нашому минулому, сталося, тільки в іншому всесвіті. 
А якщо це так і є? 
А може, ми живемо в п’ятивимірному ймовірнісному просторі? 
А що, як насправді ми живемо в мультивсесвіті, а наш мозок еволюціонував таким чином, що наділив нас своєрідною системою обмеження доступу, огорожею, яка й обмежує до одного всесвіту все, що ми сприймаємо? Одна світова лінія. Одна, яку ми вибрали, секунда в секунду. І в цьому є сенс, якщо задуматись. Інакше нам би довелося одночасно розбиратися з усіма можливими реальностями. 
Отже, як нам дістатися до цього 5-D ймовірнісного простору? 
І якщо нам це вдасться, то куди це нас заведе? 
 _____________
Під вечір нарешті приходить Лейтон.
Цього разу ми йдемо сходами, але замість іти далі вниз до ізолятора, ми виходимо на підрівень два.
— План трохи міняється, — пояснює він.
— МРТ не буде?
— Поки що ні.
Він заводить мене до кімнати, в якій я вже був — конференц-зала, де Аманда Лукас намагалась провести дебрифінг, коли я прокинувся під кубом.
Світло приглушене.
— Що відбувається? — питаю.
— Сідай, Джейсоне.
— Я не розу...
— Сідай.
Я беру стілець.
Лейтон влаштовується напроти мене.
— Я чув, що ти проглядав свої старі файли.
Я киваю.
— Нічого не дзенькнуло?
— Нічого такого.
— Це дуже погано. Я сподівався, що подорож закапелками пам’яті що-небудь висвітлить.
Він випрямляється.
Стілець під ним скрипить.
Така тиша, що мені чутно, як наді мною гудуть лампи.
Він спостерігає за мною через стіл.
Щось не так.
Погано.
Лейтон каже:
— Мій батько заснував «Швидкість» сорок п’ять років тому. У часи мого старого все було інакше. Ми будували реактивні двигуни й турбовентилятори, і нас більше турбувало виконання великих державних і корпоративних контрактів, ніж проведення передових наукових досліджень. Тепер нас залишилось тільки двадцять троє, але одна річ не змінилась.
— Ця компанія завжди була однією сім’єю, і джерелом нашої життєвої сили є повна, абсолютна довіра.
Він відвертається і киває комусь.
Спалахує яскраве світло.
За огорожею з димчастого скла мені видно невелику глядацьку аудиторію. Як і того разу, в ній зібралося п’ятнадцять чи двадцять чоловік.
Правда, ніхто не стоїть і не аплодує.
Ніхто не усміхається.
Вони всі дивляться на мене.
Суворо.
Напружено.
Я відчуваю, що на моєму горизонті замаячили перші ознаки паніки.
— Чому вони всі тут? — питаю.
— Я ж сказав тобі. Ми всі — одна сім’я. І своє сміття ми прибираємо разом.
— Я не розумію...
— Ти брешеш, Джейсоне. Ти не той, за кого себе видаєш. Ти не один із нас.
— Я пояснював...
— Знаю, ти нічого не пам’ятаєш про куб. Останні десять років — це чорна дірка.
— Точно.
— Думаєш, що будеш цим прикриватися?
Лейтон відкриває ноутбук на столі й щось друкує.
Він ставить його, щось набирає на сенсорному екрані.
— Що це? — питаю. — Що відбувається?
— Ми збираємося закінчити те, що почали тієї ночі, коли ти повернувся. Я ставитиму питання, і цього разу ти на них відповідатимеш.
Я підводжуся зі стільця, іду до дверей, намагаюся відчинити їх.
Зачинено.
— Сядь!
Голос Лейтона ляскає, як постріл.
— Я хочу піти.
— А я хочу, щоб ти почав говорити правду.
— Я сказав тобі правду.
— Ні, ти сказав правду Даніелі Варгас.
По той бік скляної стінки відчиняються двері й у глядацьку аудиторію, хитаючись, заходить чоловік, якого веде один із охоронців, ухопивши його за шию.
Обличчя першого чоловіка з розгону вдаряється об скло.
Боже мій!
Ніс Раяна роз’юшений, одне око повністю заплющене.
З його розбитого й опухлого обличчя по склу течуть цівки крові.
— Ти сказав правду Раяну Голдеру.
Я кидаюсь до Раяна й кличу його на ім’я.
Він намагається відповісти, але мені не чути через бар’єр.
Я впиваюся поглядом у Лейтона.
— Сядь, бо зараз я когось покличу й тебе прив’яжуть до стільця, — наказує він.
Хвиля люті знову навалюється на мене. Цей чоловік несе відповідальність за смерть Даніели. А тепер це. Цікаво, чи встигну я повидирати йому очі, перш ніж мене від нього відтягнуть.
Але я сідаю.
Я питаю: