Темна матерія

У кадрі з’являється чоловік, підходить до куба.
На спині в нього рюкзак, надітий поверх обтічного скафандра, шолом від якого він несе під лівою рукою.
Ось він біля дверей, натискає на ручку, відчиняє їх. Перш ніж увійти досередини, він повертається через плече, дивиться прямо в камеру.
Це я.
Я махаю рукою, заходжу в куб, зачиняюсь ізсередини.
Лейтон перемотує відео вперед.
  
На екрані спливає п’ятдесят хвилин, куб стоїть непорушно.
Він знову уповільнює відео, коли в кадрі з’являється ще хтось.
Жінка з довгим каштановим волоссям підходить до куба, відчиняє двері.
Тепер подача відео відбувається з екшн-відеокамери «GoPro», закріпленої на голові жінки.
Зйомка ведеться ізсередини куба, видно, як світло падає на голі стіни й підлогу, відбиваючись від нерівної металевої поверхні.
— Фуррр, — каже Лейтон. — І тебе немає. Аж до... — Він відкриває наступний файл. — Три з половиною дні тому.
Я дивлюся на те, як я вибираюся з куба і падаю на підлогу, наче мене хто виштовхав звідти.
Минає якийсь час, і ось я бачу, як з’являється евакуаційна команда в захисних костюмах і вкладає мене на каталку.
Не можу позбутися відчуття абсолютного сюрреалізму, передивляючись зафіксований момент перетворення нічного жахіття на моє нове життя.
Мої перші секунди в цьому «дивному, новому» навіженому світі.
Одне зі спальних приміщень на підрівні один приготоване для мене. Це облагороджений варіант попередньої камери.
Розкішне ліжко.
Велика ванна.
На столі — ваза зі свіжими квітами, які запахтили всю кімнату.
Лейтон каже:
— Я думаю, тут тобі буде зручніше. Хочу просто сказати: будь ласка, не намагайся накласти на себе руки, бо ми всі напоготові. Вмить у ці двері зайдуть люди й зупинять тебе. І тоді тобі доведеться жити в гамівній сорочці в отій гидкій камері внизу. Якщо відчуєш наближення нападу розпачу, просто підніми слухавку й скажи тому, хто там буде, щоб покликали мене. Не страждай мовчки.
Він торкається ноутбука на столі.
— Сюди завантажили весь твій доробок за останні п’ятнадцять років. Навіть дослідження, які ти проводив до «Лабораторій швидкості». Пароля немає. Користуйся вільно. Може, це якось розворушить твою пам’ять.
Він іде до дверей, озирається, каже:
— До речі, ці двері будуть зачинені, — він посміхається. — Але тільки задля твоєї безпеки.
Я сиджу на ліжку з ноутбуком, намагаючись якось розібратися з цією величезною купою інформації, запханою в десятки тисяч папок.
Все згруповано по роках і починається ще до того, як я виграв Павію, ще з аспірантури, коли почали прокльовуватися перші паростки моїх життєвих амбіцій.
У ранніх папках — знайома мені інформація: чернетки статті, яка стала моєю першою опублікованою роботою, виписки зі статей за спорідненими темами, усе, чим я займався в той час у лабораторії Чиказького університету, а також конструкція того першого крихітного куба.
Результати експериментів у чистій кімнаті ретельно впорядковані.
Я переглядаю файли на ноутбуці, поки в мене не починає двоїтися в очах. Та навіть це мене не зупиняє. Я жену себе вперед, спостерігаючи, як просувається моя робота з того місця, де я зупинився у моїй версії мого життя.
Наче ти все про себе забув, а тепер читаєш власну біографію.
Я працював щодня.
Мої записи стали кращими, глибшими, точнішими.
Але я марно старався намацати спосіб створити суперпозицію свого макроскопічного диска. У моїх записах бринять зневіра й розпач.
У мене злипаються очі.
Вимикаю лампу на приліжковому столику, накриваюся ковдрами.
Суцільна темрява.
Єдине джерело світла в кімнаті — зелена точка світла високо на стіні, спрямована на моє ліжко.
Це відеокамера нічного бачення.
Хтось стежить за кожним моїм рухом, ловить кожен мій подих.
Я заплющую очі, намагаюсь не звертати уваги.
Але я знову бачу те, що переслідує мене щоразу, коли я заплющую очі: кров тече по її щиколотці, по її голій ступні.
Чорний отвір між її очима.
Так легко зламатися.
Розлетітися на друзки.
У темряві я доторкаюся до шматочка нитки на підмізинному пальці й нагадую собі, що моє інше життя реальне, що воно й досі десь є.
Наче стоїш на пляжі, а хвиля висмоктує пісок між ногами й тягне назад у море. І я відчуваю, як мій рідний світ і реальність, яка підтримує його, пливуть геть з-під ніг.
Цікаво, якщо я не буду їй опиратися, то чи подужає ця реальність вхопити й поглинути мене?
Я прокидаюся від грюкоту.
Хтось стукає в мої двері.
Я засвічую лампу, вибираюся з ліжка, дезорієнтований, не розуміючи, скільки проспав.
Стукають сильніше.
Відгукуюсь:
— Я йду.
Намагаюся відчинити двері, але вони замкнені зовні.
Я чую, як клацає замок.
Двері відчиняються.
Не відразу згадую, коли й де бачив цю жінку в чорній строгій сукні, яка стоїть у коридорі, тримаючи дві чашки кави й записник під рукою. Потім згадую — тут. Вона вела, чи намагалася вести той чудернацький дебрифінг уночі, коли я очутився під кубом.
— Джейсоне, привіт. Аманда Лукас.
— Авжеж, так.
— Вибачте, я не хотіла вриватися.
— Нічого, все гаразд.
— У вас знайдеться трохи часу поговорити зі мною?
— Гм, звісно.
Я впускаю її і зачиняю двері.
Висуваю для неї стілець з-за столу.
Вона тримає пластянку.
— Я принесла вам кави, якщо вас це цікавить.
— Будь ласка, — кажу я, беручи пластянку. — Дякую.
Я сідаю на край ліжка.
Кава зігріває мені руки.
Вона каже:
— У них була якась шоколадно-горіхова дурня, але ж ви любите просту чорну каву, правда ж?
Я роблю ковток.
— Так, це чудово.
Вона сьорбає свою каву, каже:
— Отже, вам, мабуть, усе це здається дивним?
— Можна й так сказати.
— Лейтон казав, що попередив вас про мій прихід і бесіду.
— Так, попередив.
— Чудово. Я — психіатр у цій лабораторії. Працюю тут уже майже дев’ять років. У мене є необхідні сертифікати й усе таке. Мала приватну практику, перш ніж прийшла працювати до «Лабораторій швидкості». Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам кілька питань?
— Слухаю.
— Ви сказали Лейтону... — вона розгортає свій записник. — Цитую. «На місці останніх десяти років просто якась зяюча діра». Це точно?
— Так.
Вона щось строчить олівцем на сторінці.
— Джейсоне, чи не доводилося вам нещодавно пережити чи побачити якусь загрозливу для життя подію, яка викликала у вас сильний страх, безпорадність чи жах?
— Я бачив, як прямо в мене на очах пострілом у голову вбили Даніелу Варгас.
— Що ви таке говорите?
— Ваші люди вбили мою... цю жінку, з якою я був. Якраз перед тим, як мене притягли сюди. — Аманда щиро приголомшена. — Чекайте, ви що, цього не знали?
Вона робить ковтальний рух, відновлюючи самовладання.
— Це, мабуть, було жахливо, Джейсоне, — вона каже це так, ніби не вірить мені.
— Ви вважаєте, що я це вигадую?
— Мені цікаво, чи пам’ятаєте ви щось про те, що відбувалося в самому кубі, або про те, де ви були ці чотирнадцять місяців?
— Так, як я вже й казав, я нічого про це не пам’ятаю.
Вона ще щось записує, каже:
— Цікаво, може, ви цього й не пам’ятаєте... але під час того дуже короткого дебрифінгу ви сказали, що останнє, про що ви пам’ятаєте, це те, що ви були в барі на Логан-сквер.
— Я не пам’ятаю, щоб я таке казав, я тоді був сам не свій.
— Звісно. Отже, ніяких спогадів про куб. Добре. Ще кілька питань для відповідей «так-ні». Проблеми зі сном?
— Ні.
— Підвищена дратівливість чи гнів?
— Не зовсім.
— Проблеми з концентрацією?
— Не думаю.
— У вас є відчуття, що за вами стежать?
— Так.
— Гаразд. Ви не помічали, що у вас перебільшена стартова реакція?
— Я... не впевнений.
— Іноді надзвичайна стресова ситуація може викликати так звану психогенну амнезію, тобто порушення пам’яті за відсутності структурного ушкодження мозку. У мене таке відчуття, що після сьогоднішнього МРТ структурне ушкодження мозку ми зможемо відкинути. Тобто, це означає, що ваші спогади за останні чотирнадцять місяців усе ще там. Вони просто глибоко заховані у вашій пам’яті. І моя робота полягатиме в тому, щоб допомогти вам їх відновити.