Темна матерія

Тепер вона роздивляється його у тьмяному світлі кухні, зачудовано прислухаючись до енергії, яку він приніс із собою додому.
— Щось сталося, поки тебе не було, — каже вона.
— Нічого не сталося, крім того, що я втратив лік часу.
— То ти не тріпався там на вечірці Раяна з якоюсь дівахою, яка примусила тебе знову відчути себе двадцятип’ятилітнім? А тепер ти являєшся сюди збуджений, і придурюєшся...
  
Він сміється. Чудово.
— Чого ти? — питає вона.
— То он як ти все це сприймаєш? — він підступає на крок ближче. — Коли я вийшов з бару, мої думки витали деінде. Я про щось задумався. Ступив на проїжджу частину, і якесь таксі мало не розмазало мене по асфальту. Я перелякався до смерті. Не знаю, як це пояснити, але з того моменту — і в гастрономі, і дорогою додому, і ось тут на кухні — я відчуваю себе таким живим. Наче я раптом побачив своє життя так чітко і ясно. Усе, за що я такий вдячний долі. Тебе. Чарлі.
Вона відчуває, як її гнів починає танути.
Він каже:
— Наче був якийсь застій у наших стосунках, ніби ми позастрягали у своїх канавках, перестали бачити тих, кого ми любимо такими, які вони є. Але сьогодні, просто зараз, я знову бачу тебе, як тоді, коли ми вперше зустрілися, коли звук твого голосу, твій запах були для мене новим світом. Мабуть, я мелю якісь дурниці.
Даніела підходить до нього, бере в долоні його обличчя і цілує.
Потім вона бере його за руку й веде нагору.
У коридорі темно, а вона все намагається пригадати, коли це востаннє чоловік примушував її серце так калатати.
Біля кімнати Чарлі вона ненадовго зупиняється, притуляється вухом до зачинених дверей, вловлює приглушене навушниками ревище музики.
— Усе чисто.
Вони якомога обережніше просуваються скрипучим коридором.
Заходять до спальні, Даніела замикає двері, висуває верхню шухляду свого туалетного столика, шукаючи хоч якусь свічку, але в Джейсона немає на це часу.
Він підштовхує її до ліжка, тягне вниз на матрац, і ось він зверху на ній, цілує її, його руки під її одягом пестять її тіло.
Вона відчуває вологу на своїх щоках, на губах.
Сльози.
Його сльози.
Тримаючи його обличчя в своїх долонях, вона питає:
— Чого ти плачеш?
— Мені здалося, ніби я тебе втратив.
— Я тут, Джейсоне, — каже вона. — Я тут, поряд із тобою, любий. Я твоя.
Коли він роздягає її в темряві їхньої спальні, вона відчуває, що ще ніколи й нікого не хотіла так шалено. Гнів минув. Сонливість від випитого вина мов рукою зняло. Він повернув її в той час, коли вони вперше кохалися на її горищі в Бактауні, і видно було сяйво середмістя у величезні вікна, які вона розчинила навстіж, щоб прохолодне жовтневе повітря вливалося досередини й несло із собою нічні звуки кроків людей, які брели додому з барів, сирен і двигунів великого міста, яке навіть вночі, крізь сон, не зупинялося, не вимикалося, а просто гурчало собі потихеньку, на малих обертах.
І у вирішальну мить вона намагається стримати крик, але ні їй, ні Джейсону це не вдається.
Не цієї ночі.
Бо щось змінилося, стало кращим.
Вони не були нещасливими ці останні кілька років, якраз навпаки. Але як давно вона не відчувала такої запаморочливої любові, яка збурювалась десь у шлунку, а потім якимось неймовірним чином перевертала увесь світ.
  
Розділ п’ятий
 
— Містере Дессен?
Я рвучко прокидаюся.
— Вітаю. Вибачте, що злякала вас.
Зверху на мене дивиться лікарка — низького зросту, зеленоока й рудоволоса, у білому халаті, в одній руці чашка кави, у другій — планшет.
Я сідаю.
За вікном біля мого ліжка вже день, і хвилин із п’ять я геть не розумію, де перебуваю.
За склом низькі хмари накривають місто, обрізаючи обрій на висоті триста метрів. Звідси мені видно озеро і кілометрів три околиць Чикаго, приглушені кольори під похмурою середньозахідною сірятиною.
— Містере Дессен, ви знаєте, де ви?
— У «Лікарні Милосердя».
— Правильно. Минулої ночі ви увійшли до приймального відділення зовсім дезорієнтовані. Вас приймав один із моїх колег, доктор Рендольф, і коли вранці він пішов, то передав вашу карточку мені. Я — Джуліанна Спрінгер.
Я дивлюся вниз на голку крапельниці, встромлену у мій зап’ясток, і веду поглядом по трубці аж до пакета, закріпленого на металевій стійці.
— Що ви мені вливаєте? — питаю.
— Звичайну Н20. У вас було сильне зневоднення. Як ви зараз почуваєтеся?
Я проводжу швидку самодіагностику.
Мене нудить.
У голові б’ється пульс.
У роті наче клубок вати.
Я показую на вікно.
— Так, як там, — кажу. — Важке похмілля.
Крім фізичного дискомфорту я відчуваю жахливе спустошення, наче дощ іде прямо мені в душу.
Наче з мене все висмоктали.
— У мене є результати вашого МРТ, — каже вона, вмикаючи планшет. — Результати сканування в межах норми. Кілька синців, але нічого серйозного. А от результати токсикологічного аналізу більш промовисті. Ми знайшли сліди алкоголю, так як ви й повідомляли доктору Рендольфу, але є ще дещо.
— Що саме?
— Кетамін.
— Не знаю, що це.
— Це хірургічний анестетик. Одним із побічних ефектів якого є короткострокова амнезія. Чим можна пояснити деякі прояви вашої дезорієнтації. Токсикологічний аналіз виявив ще щось, чого я раніше ніколи не бачила. Психоактивна сполука. Просто якийсь чудернацький коктейль. — Вона сьорбає свою каву. — Я вимушена спитати: ви самі не приймали ці препарати?
— Звісно, що ні.
— Минулої ночі ви повідомили доктору Рендольфу ім’я вашої дружини, і дали кілька телефонних номерів.
— Так, її мобільник і наш стаціонарний.
— Увесь ранок я намагалася до неї додзвонитися, але номер її мобільного телефону належить якомусь хлопцю на ім’я Ральф, а ваш стаціонарний телефон увесь час перемикається на голосову пошту.
— Чи не могли б ви прочитати мені номер її телефону?
Спрінгер читає номер мобільника Даніели.
— Все правильно, — кажу я.
— Ви впевнені?
— На сто відсотків.
Вона знову заглядає у свій планшет, і я питаю:
— А ці препарати, які ви знайшли в моєму організмі, здатні викликати довгострокові змінені стани?
— Ви маєте на увазі марення? Галюцинації?
— Саме так.
— Чесно кажучи, я не знаю, що це за психогенний препарат, а отже, я не можу сказати, як саме він може впливати на вашу нервову систему.
— То він і досі може на мене діяти?
— Знову ж таки, я не знаю його періоду напіввиведення чи за який час ваше тіло позбудеться його. Але я не здивуюсь, якщо ви й досі перебуваєте під впливом чого-небудь.
У пам’яті спливають події останньої ночі.
Я бачу, як голий іду під дулом пістолета в якійсь занедбаній будівлі.
Укол у шию.
В ногу.
Уривки дивної розмови з якимось чоловіком у масці гейші.
Кімната, завалена старими генераторами й залита місячним світлом.
І хоча думки про минулу ніч емоційно наповнені, як і личить реальним спогадам, вони більше нагадують сон або нічне жахіття.
Що зі мною робили в отій старій будівлі?
Спрінгер підсунула стілець і сіла біля мого ліжка. З такої відстані мені було видно ластовиння на її обличчі, наче до нього поприлипали бліді піщинки.
— Поговорімо про те, що ви сказали доктору Рендольфу. Він записав... — Вона зітхає. — Даруйте, почерк у нього жахливий. «Пацієнт заявляє: Це був мій будинок, але це був не мій будинок». До того ж ви сказали, що рани й синці на вашому обличчі з’явилися через те, що вас переслідували якісь люди, але на запитання про те, чому вони вас переслідували, ви не змогли відповісти. — Вона відірвала погляд від екрана. — Ви професор?
— Правильно.
— В...
— У коледжі Лейкмонта.
— Тут така справа, Джейсоне. За той час, поки ви спали, й опісля нам не вдалося знайти жодного сліду вашої дружини...
— Що значить — вам не вдалося знайти жодного її сліду?
— Її звуть Даніела Дессен, правильно?