Темна матерія

— Прізвище?
Я вагаюся, чи називати йому своє повне ім’я, та може, це на мене так діє пухлина, або в мене щось не так із головою.
— Дессен.
Я вимовляю його по буквах, коли він заповнює щось схоже на бланк реєстрації.
— Я доктор Рендольф, лікар. Що привело вас у такий час в лікарню швидкої допомоги?
— Мені здається, щось не так з моєю головою. Якась пухлина, чи ще щось.
  
— Чому ви так вважаєте?
— Все виглядає не так, як треба.
— Так. Чи не могли б ви пояснити детальніше?
— Я... ну, добре, це буде схоже на якесь божевілля. Просто знайте, що я це усвідомлюю.
Він одриває погляд від папки-планшета.
— Мій будинок — не мій будинок.
— Я не розумію.
— Саме так, як я сказав. Мій будинок — не мій будинок. Моєї сім’ї там немає. Усе набагато... краще. Усе оновлене і...
— Але це все ж ваша адреса?
— Точно.
— Отже, ви стверджуєте, що всередині все інше, а зовні те ж саме? — він говорить так, ніби розмовляє з малою дитиною.
— Так.
— Джейсоне, звідки у вас рани на обличчі? Грязюка на одязі?
— За мною гнались якісь люди.
Не треба б йому це казати, але в мене вже немає сил звертати на це увагу. Мабуть, я справляю враження божевільного.
— Гналися за вами.
— Авжеж.
— Хто саме гнався за вами?
— Я не знаю.
— А ви знаєте, чому вони за вами гналися?
— Бо... це складно пояснити.
Він кидає на мене професійний оцінюючий, ледь вловимий, скептичний погляд, чого не скажеш про медсестру.
— Ви приймали сьогодні ввечері наркотики чи алкоголь? — питає він.
— Трохи вина спочатку, потім віскі, але це було кілька годин тому.
— Знову ж таки, я перепрошую — у мене було дуже довге чергування — чому ви вважаєте, що у вас щось не так із головою?
— Бо останні вісім годин мого життя абсолютно безглузді. Усе наче реальне, але цього просто не може бути.
— У вас були недавно травми голови?
— Ні. Ну, тобто, мені здається, хтось ударив мене ззаду по голові. Туди боляче доторкатися.
— Хто вас ударив?
— Я точно не знаю. Я тепер ні в чому не впевнений.
— Гаразд. Ви приймаєте наркотики? Зараз чи в минулому?
— Пару разів на рік покурюю травичку. Але то було давно.
Лікар повертається до медсестри.
— Я попрошу Барбару, щоб вона взяла трохи крові на аналіз.
Він кладе папку-планшет на стіл, дістає з нагрудної кишені халата ручку-ліхтарик.
— Не заперечуєте, якщо я вас огляну?
— Ні.
Рендольф присувається ближче, аж поки між нашими обличчями залишається кілька сантиметрів, так близько, що мені чути запах поганої кави в його подиху, видно свіжий поріз від бритви на його підборідді. Він світить ліхтариком прямо мені в праве око. На мить у полі мого зору лишається тільки яскрава точка, яка моментально випалює решту світу.
— Джейсоне, а ви самі не могли собі таке зробити?
— У мене немає суїцидальних нахилів.
Ліхтарик світить мені в ліве око.
— У вас раніше були випадки психіатричної госпіталізації?
— Ні.
Він обережно бере моє зап’ястя у свої м’які, прохолодні руки, вимірює частоту пульсу.
— Чим ви заробляєте на життя? — питає він.
— Викладаю в коледжі Лейкмонт.
— Ви одружені?
— Так.
Я інстинктивно намагаюся намацати весільну обручку.
Немає.
Господи.
Медсестра починає закочувати лівий рукав моєї сорочки.
— Як звуть вашу дружину? — питає лікар.
— Даніела.
— Добре ладнаєте?
— Так.
— Вам не здається, що вона хвилюється, де ви? Я думаю, ми мусимо їй зателефонувати.
— Я вже пробував.
— Коли?
— Годину тому, в себе дома. Відповів хтось чужий. Це був не той номер.
— Може, ви неправильно набрали?
— Я знаю номер своєї дружини.
Медсестра питає:
— Ви не боїтеся голок, містере Дессен?
— Ні.
Коли вона стерилізує внутрішній згин мого ліктя, то каже:
— Докторе Рендольф, гляньте.
Вона торкається сліду від голки, коли кілька годин тому Дейтон брав у мене кров на аналіз.
— Коли це сталося? — питає він.
— Я не знаю, — краще не згадувати про лабораторію, з якої я щойно втік, як мені здається.
— Ви не пам’ятаєте, як хтось встромляв голку вам у руку?
— Ні.
Рендольф киває медсестрі, й вона каже:
— Зараз буде трохи боляче.
Він питає:
— Ваш мобільних у вас?
— Я не знаю, де він.
Він бере папку-планшет.
— Назвіть мені ще раз ім’я вашої дружини. І номер телефону. Ми спробуємо додзвонитися до неї.
Поки в пластмасовий флакон набирається моя кров, я по буквах вимовляю ім’я Даніели і диктую номер її телефону й номер нашого домашнього телефону.
— Ви проскануєте мою голову? — питаю. — Подивитесь, що там?
— Обов’язково.
Мені надають окрему палату на восьмому поверсі.
Я вмиваюсь у ванній, скидаю черевики й вкладаюсь у ліжко.
Сон навалюється на мене, але вчений десь у моєму мозку ніяк не вгамується.
Думки безперестанно обертаються в голові.
Гіпотези формулюються і розпадаються на друзки.
Я намагаюся знайти якусь логіку в усіх подіях.
Наразі я не розумію, що реально, а що ні. Я навіть не впевнений, що я одружений.
Хоча ні. Зажди.
Я піднімаю ліву руку й роздивляюсь підмізинний палець.
Обручки немає, але доказ її існування залишився у вигляді слабкої вм’ятини навколо основи пальця. Вона була там. Вона залишила слід. Значить, хтось її забрав.
Я торкаюся цієї вм’ятини, відчуваючи одночасно жах і розраду від того, що вона означає — рештки моєї реальності.
Цікаво...
Що буде, коли цей останній фізичний доказ мого шлюбу щезне?
Коли не буде за що зачепитися?
У небі над Чикаго намічається світанок — похмурий, пурпуровий, затягнутий хмарами — і тоді я провалююся в сон.
  
Розділ четвертий
 
Даніела саме глибоко занурює руки в теплу, мильну воду, коли чує грюкіт вхідних дверей. Вона припиняє шкребти каструлю, яку мордує останні півхвилини, відвертається від раковини, дивлячись через плече туди, звідки наближаються кроки.
Джейсон з’являється в арці між кухнею і їдальнею, усміхаючись, як сказала б її мати, наче дурень.
Усе ще згадуючи про вечерю, Даніела каже:
— Твоя тарілка в холодильнику.
У запотілому вікні над раковиною їй видно, як її чоловік кладе магазинний пакет на стіл-острів і прямує до неї.
Його руки ковзають по її талії.
Вона напівжартома каже:
— Якщо ти думаєш, що за якісь пару чашок морозива тобі все зійде з рук, то я просто не знаю, що сказати.
Він притискається до неї і шепоче їй на вухо, обпалюючи його гарячим подихом із залишками якогось-там віскі, що він його пив:
— Життя коротке. Не дурій. Ми просто втрачаємо час.
— А як же тоді сорок п’ять хвилин розтяглися на три години?
— Так само, як одна склянка перетворюється на дві, потім на три, і понеслось. Я почуваюся жахливо.
Його губи ззаду на її шиї викликають ніжне тремтіння вздовж хребта.
Вона каже:
— Тобі це так просто не минеться.
Тепер він цілує її шию збоку. Давно він так до неї не торкався.
Його руки ковзають у воду.
Він переплітає їхні пальці.
— Тобі треба щось поїсти. Я розігрію твою тарілку.
Вона намагається прослизнути повз нього до холодильника, та він заступає їй дорогу.
Тепер вона стоїть обличчям до нього, уважно дивиться в його очі, і, можливо тому, що вони обоє трохи випили, між ними в повітрі постає якась напруга, ніби заряджена кожна молекула.
Він каже:
— Боже мій, як же я скучив за тобою.
— Признавайся, скільки ти випив?
Він раптово цілує її, притискає так, що стільниця врізається їй у спину, а він тягнеться до її стегон, висмикує сорочку з її джинсів, тепер його руки, гарячі, як піч, торкаються її шкіри.
Вона відштовхує його до столу.
— Господи, Джейсоне.