Яйцепос. Книга 1

Чародій нечутно підкрався ззаду до незнайомця й зняв із нього капелю­ха. І завмер із цим капелюхом у піднятій руці. Ось, думає, лю­дина, відчувши, що з неї злетів головний убір, озирнеться й побачить, що капелюх нерухомо завис у повітрі. Ото здивує­ться! Олександр Манюня сподівався, що ця його витівка по­трапить на сторінки нового доповненого видання популярної, що неодноразово перевидавалася в Терентопії книги «Маги жа­ртують».
  
Перехожий дійсно схопився за волосся, дійсно озирнувся й дійсно втупився в капелюха. Але тут же перевів погляд із голо­вного убору просто в очі Олександра Олексійовича, насупився й сказав:
– Ви чого хуліганите, громадянине? Робити вам нема чого? Чи, може, захотіли отримати вдар по лобу?
– Ви мене бачите?! – здивувався голий чарівник і соро­м'язливо прикрив чужим капелюхом сороміцьку ділянку орга­нізму.
– Авжеж, не сліпий. Віддайте, – капелюхоносець вирвав головний убір із пальців мага й, сердито напнувши, продовжив рух вулицею, бурмочучи: – Лікуватися треба, громадянине. У пси­хіатра. Мало того що голий, так і капелюхи...
Тут слід сказати, що маг Олександр Манюня, як і інші суча­сні терентопські маги, не відрізнявся принципово зовнішнім виглядом від інших громадян: носив звичайну одежу, а не якийсь із вишитими зірками або магічними символами халат і аналогічний ковпак, як чаклуни у казках. Якби терентопські маги, і в тому числі Олександр Манюня, одягалися якось по-особливому, мали свій чисто магічний стиль, то незнайомець зрозумів би, що перед ним чарівник, і говорив би з ним не на­стільки грубо. А тут заради невидимості чудотворець зовсім оголився, тож тим паче неможливо було зрозуміти, хто він за фахом.
Олександр Манюня почервонів і, прикриваючи долонями голе тіло нижче живота й спини, став задкувати, зиркаючи обабіч – чи не бачать його в такому ганебному вигляді односельці. Але, слава Богу, крім незнайомця на вулиці нікого не було.
Чародій чкурнув додому і втупився в дзеркало, чого не зробив після вживання зілля, будучи цілковито впевнений у своїй прозорості. Гай-гай, він був видимий, наче й не вжив чарівного препарату! 
Ця невдача так його вразила, що він від­клав подальшу роботу із цієї теми.
А приблизно за тиждень у чародія сильно заболіло в боці, і він викликав швидку допомогу. Лікар, обмацавши його черевну область, поставив діагноз: апендицит. Потрібна не­гайна хірургічна операція з ампутації запаленого апендикса. Пацієнта терміново доставили в операційну Хухримухриє­вської лікарні.
Оперував досвідчений хірург Кир'ян Валерійович Молокококосососов. Олександр Манюня перебував у цей час під місцевим, а не загальним, наркозом, і тому був у свідомості, і міг спілкуватися з лікарем. 
Розітнувши скальпелем праву клу­бову область його тулуба, хірург свиснув. Пацієнта налякав цей нетиповий для даного заходу звук, і він запитав, що лікаря так здивувало в його нутрощах. Молокококосососов спантели­чено відповів, що жодних нутрощів він у розрізі не ба­чить. Па­цієнт, мовляв, порожнистий, як повітряна кулька або надувна лялька чи там дитячий круг для плавання, з тією різницею, що кулька і надувна лялька, буду­чи розітнутими, лопнули б або здулися, а пацієнт не лопається й не здувається. Видно тільки шкіру, а під шкірою – нічого. 
Ча­рівник, звичайно, второпав у чому річ і повідав хірургові про зроблений над собою експеримент. Ви­ходить, він усе ж таки став невидимцем, але не повністю. Вну­трішні органи – скелет, м'язи, серце, легені, кишечник, залози, вени та решта – стали ці­лковито прозорими, невидимими. А зовнішні органи – шкіра, очі, волосся й нігті – чомусь залиши­лися такими, як були. 
Доктор сказав, що оскільки операція не­складна, то він зможе зробити її навіть із заплющеними очима, наосліп, на дотик. Але якщо в подальшому знадобиться більш серйозна, бережи Боже, то через невидимість внутрішніх органів її неможливо буде провести, і здоров'я, а може й життя пацієнта опиниться в сме­ртельній небезпеці. Тому Молокококосососов порадив чарівни­кові не жартувати такими речами й терміново повернути свій організм у первинний стан. 
На щастя, апендикс, незважаючи на його невидимість, було ампутовано успішно. 
Повернувшись із лікарні, чарівник насамперед ужив пре­парат для усунення невидимості. 
Цей випадок так його налякав, що він назавжди закинув цю тему.
У 1986 році він став до вирішення нового завдання, яке йому, так би мовити, підкинула його дружина. 
Слід сказати, що в 1962 році маг одружився з милою дівчиною на ім'я Світлана, дочкою ката з міста Свіжегнійополя. Вона народила йому двох синів, близнюків. Близнюки, ставши дорослими, за порадою та­туся-чарівника влаштувалися працювати пожежниками. Так бу­ває: батьки нав'язують дітям професію, про яку самі мріяли в дитинстві. 
Так от, дружина чарівника, Світлана Анатоліївна, поскаржилася чоловікові, що в будинку знову завелися миші й таргани, а боротьба з ними за допомогою отрути й мишоловок дає лише тимчасовий ефект: за деякий період після чергово­го винищення в житлі знову з'являються ці неприємні непроха­ні співмешканці. Чи не можна, мовляв, позбавитися їх всерйоз і надовго за допомогою магії?
Олександр Олексійович порився в магічній літературі, і зна­йшов старовинне заклинання для такого випадку. За допомо­гою цього заклинання житло наситилося б магічною енергією, що відлякує шкідливих тварин, так що вони й близько б до дому не підходили. 
Але тут чародій пригадав повчання бать­ків, що хороший чарівник повинен створювати нові заклинан­ня. І замість того щоб скористатися вже існуючим, засів за створен­ня свіжого. 
На це в нього пішло три роки, протягом яких боро­тьба з вищезазначеними тварюками велася по-старому за допомогою мишоловок і отрути.
Нарешті, нове заклинання було створено, і Олександр Манюня «обробив» ним свій будинок. Ця магічна «технологія», на відміну від тієї, старої, не заважала тарганам і мишам по­трапляти до оселі, але перебудовувала їхні організми таким чи­ном, що миші не могли харчуватися нічим, окрім тарганів, а та­ргани не могли їсти нічого, окрім мишей. Таким чином, ці тварини швидко винищували одні одних, або здихали від го­лоду. 
До речі, щодо Світлани Анатоліївни Манюні, дружини чарівника. У перші місяці спільного життя, коли вони були молодятами, на ґрунті жагучого кохання до чоловіка, у душі Світлани Анат... ні, тоді просто Світочки, зародилися ревнощі. Чи то чоловік якось недостатньо байдужо глянув на іншу дівчину, чи то їй це здалося, але Світочка запідозрила коханого в невірності. І, як це буває з ревнивцями, заходилася шукати докази зради. Зокрема обшарювати кишені його одягу. І натрапила там на папірця. Вирішивши, що це любовна записка від чоловіка до суперниці, або навпаки, від коханки до Олександра, Світочка відразу текст прочитала. Та ще вголос... 
Твір Даниїла Хармса «Синфонія № 2» закінчується такими словами: «Але от з Мариною Петрівною в мене вийшов забавний випадок, про який я й хочу розповісти. Випадок цілком звичайний, але все-таки забавний, тому що Марина Петрівна завдяки мені зовсім облисіла, як долоня. Трапилося це так: прийшов я одного разу до Марини Петрівні, а вона трах! – і облисіла. От і все». Це тут до того, що й Світочка після прочитання тексту з папірця теж «трах! – і облисіла». І не тільки. Крім того, у неї бабах! – миттєво виросла густа борода. Втім, слова «трах» (від початку, до пристібання цього слова до сексу) і «бабах» означають події, супроводжувані шумом. У цьому випадку траха й бабаха не було: потрібне волосся зникло, а непотрібне виникло цілковито беззвучно. 
  
Світочка в сльозах кинулася до чоловіка Сашка. Той, побачивши лисого бороданя з жіночою фігурою й у жіночому ж одязі, більш того – в одязі його дружини, у першу мить отетерів. Але в другу мить зміркував, що його кохана стала жертвою його ж магії. Як ти, читачу, звичайно ж зрозумів, на папірці було винайдене О.О. Манюнею заклинання для чарівної маніпуляції волоссям. Чарівник дав Світочці прочитати інше заклинання, і до неї повернувся початковий вигляд. Цей випадок назавжди вилікував її від обшуків і необґрунтованих ревнощів.