Яйцепос. Книга 1

І тоді виникло питання щодо перейменування столиці герцогства, бо для міста, з точки зору його жителів, зовсім не годиться назва Мале Село. Така назва для міста, та ще столичного, принизлива й ганебна. 
Мешканці, зібравшись на віче, вирішували: яка ж назва підійшла б.
– Треба дати таку назву, щоб із неї було ясно, хто живе в нашім місті! – запропонував один житель.
– А хто живе в нашім місті? – вигукнув запитання інший, і сам же на нього відповів: – Ну, я живу; ну, ми живемо; ну, ти живеш; ну, ви живете; ну, він живе; ну, вона живе; ну, вони жи­вуть...
  
– Виходить, – резюмував перший, – от так і назвемо: місто Я-ми-ти-ви-він-вона-вони...
– ...поль, – пришпандорив закінчення третій житель.
Усі погодилися, що це логічно, і столиці Футилекрюмського герцогства була офіційно дана назва Ямитививінвонавониполь.
Герб цього міста теж курйозний. Оскільки глава герцогства був лицарем, то ямитививінвонавонипольці вирішили, що на ге­рбі столиці герцогства має фігурувати лицар. Однак із приводу забарвлення виникли розбіжності, і городяни розбили­ся на дві партії, одна з яких уважала, що треба зобрази­ти білого лицаря в чорному полі, а друга, що – чорного лицаря в білому полі. Посперечавшись до хрипоти, ухвалили: нехай остаточний варіант затвердить сам герцог. 
Антін Лялечка, вислухавши делегатів, замислився: якщо ви­брати варіант однієї партії, іншій це буде прикро; ви­ходить, щоб нікому кривдно не було, треба втілити в гербі думки обох партій. Одна хоче, щоб був білий лицар – не­хай буде білий ли­цар; інша бажає, щоб лицар був у білому полі – нехай буде в білому полі... 
Ти, безцінний читачу, уже напевно здогадався, що відбуло­ся. Біле в білому... Так, білий лицар зовсім злився з білим полем. З точки зору приїжджих, на гербі цього міста лише суці­льне біле поле й більше нічого. (Тобто цей герб схожий на морську мапу капітана Будодзвона з веселої віршованої епопеї дотепного Льюїса Керролла «Полювання на Снарка», що на тій карті також не видно жодних зображень, а лише біла порожнеча. Або на вісімнадцятий та дев'ятнадцятий розділи дев'ятого тому роману «Трістрам Шенді» не менш дотепного Лоренса Стерна, що ті розділи являють собою чисті білі сторінки без жодної букви.) І жителям Ямитиви­вінвонавониполя доводиться постійно пояснювати приїжджим, що взагалі-то на гербі є ли­цар, просто його не видно.
Втім, Автор із вини своїх мозкових півкуль занадто докла­дно заговорив про Ямитививінвонавониполь, проте барон Порфирій і граф Леонід Жвавий, хоч і переміщалися вбік цьо­го міста, у самому місті під час експедиції не побувають, бо там пошуками викраденого драконячого яйця переймалася тамтешня міліція, тож лицарям нема чого робити.
☼ ☼ ☼
Отже, рухаючись у тому напрямку, рано вранці двадцять четвертого жовтня 1995 року лицарі Порфирій і Леонід Жвавий виїхали з Корінного лісу і вздріли степ, що розкину­вся перед ними, схожий на безмежну шкіру волохатого зеленувато-бурого звіра, що по тому ботанічному хутру замість бліх де-не-де стрибали зайці. 
Прямо за курсом удалині маячив невеликий населений пункт, обабіч якого, як два величезні кучеряві крила, роз­стелялися якісь насадження. До нього вів ґрунтовий шлях, схожий на довгий шрам, що розсік волохату шкіру.
– Так, подивимося... – сказав Порфирій, розгортаючи мапу цієї частини королівства. 
Карта повідала, що вони наближаю­ться до колгоспу імені Савелія Другого й села Зиґфрідівки.
– Ко... ко... колгосп імені Савелія Другого, – уголос задумався Леонід Жвавий (він трохи заїкався). – Па... па... па­м'ятаєш, що про цей колгосп говорив Його Величність Жорик Дев'ятий у День Шляхетного Мордобою, перед лицарським турніром?
– Що? – запитав барон, складаючи карту.
– Що в районі цього колгоспу нібито завівся людожер, принаймні до короля дійшли такі чутки. Тре... тре... треба це з'ясувати. Ну, а якщо той людожер дійсно існує, дійсно пожи­рає людей, то треба його знешкодити. Вчи... вчи... вчиняти такі подвиги – це наш лицарський обов'язок.
– Так, як же лицарям без подвигів, – погодився барон Порфирій. – Знаєш, як називалася б книга «Дон Кіхот», якби го­ловний герой там не намагався вчиняти подвиги?
– Як?
– Якби Дон Кіхот не лицарював, не намагався вчиняти по­двиги, а жив собі тихесенько звичайним життям, то, мабуть, книга про нього називалася б «Тихий Дон».
– Ло... ло... логічно.
– Так, якщо ти став лицарем, то мусиш вчиняти подвиги. Як каже наша народна мудрість: назвався пальцем – лізь у ніздрю.
– А наш ко... ко... колега Андрій Цинік одного разу пере­фразував цю приказку: мовляв, якщо ти назвався клізмою, то... Хе-хе.
– Хе-хе.
(Про всяк випадок Автор Терентопських хронік підкреслить, що в цьому діалозі мається на увазі роман «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса, а не повість «Український Дон Кіхот» Грицька Основ'яненка. Тим більше, що «Український Дон Кіхот» – це перша назва повісті, а потім вона була перейменована на «Герой очаківських часів».) 
І ці два лицарі верхи на Лжедмитрії й Ксерксі поїхали з ба­жанням учинити подвиг до колгоспу імені Савелія Другого, на­званому так на честь патріарха Терентопської православної церкви...
(«У нас, у колишній совєтській країні, колгоспам теж ча­сто-густо присвоювалися імена різних людей, але щоб це­рковного патрі­арха, – ні, такого не було», – зауважує Ліва пів­куля авторського мозку. «Та й у Терентопськім королівстві цей колгосп був єдиним, названим на честь священника, та й то тільки тому, що Савелій Другий уважався не просто священником, а священником-стахановцем, – відповідає Автор, – оскільки проводив церковні служби в рекордно короткий час, і при читанні проповідей перевиконував план, видаючи крім інформацій зі звичайної Біблії також жарти з книжок "Забавна Біблія" та "Забавне Євангеліє" Лео Таксиля, збірки "Діла небесні" Остапа Ви­шні, коміксу "Створення світу" Жана Еф­феля, кумедних містерій "Ноїв ковчег" і "Божественна комедія" Ісидора Штока, а також інших веселих видань з біблійної тематики. Напевно, він використовував би і жарти з сатиричної поеми Джордано Бруно "Ноїв ковчег", якби цей твір зберігся до нашого часу і Савелій Другий мав можливість його прочитати». 
Взагалі, терентопські ко­лгоспники полюбляли давати своїм колгоспам назви, запозиче­ні, хоча б частково, у колгоспів совєтських. От, напри­клад, був у королівстві колгосп «Червоний Огі­рок». Огірки в цьо­му колго­спі вирощувались не червоні, а зелені. Прикметник «червоний» був всунений у назву лише тому, що він був ти­повим у назвах совєтських колгоспів, ну там «Червона Зірка», «Червоний Хлі­бороб», «Червоний Жовтень», «Червоний Плуг», «Червона Зоря», «Червоний Колос» тощо. 
Або інший приклад. Один колгосп у Шриньзякобубуде­цькому герцогстві колгоспники хо­тіли назвати ти­повим для совєтських колгоспів та інших орга­нізацій сло­восполученням «Серп і молот», але відразу зметику­вали, що така назва, по-перше, ніяк не відбиває той факт, що цей колгосп спеціалізує­ться на розведенні курей і ви­робництві курячих яєць, а по-друге, здатна навіяти на земля­ків оману, на­чебто цей колгосп заснували лицарі із роду Ковали­нських (бо на гербі цього терентопського ли­царського роду, як Автор уже пові­домляв чи­тачеві в тридцять сьомому розділі «Непросихаючі громадянки», зображені чорні серп і молот у світло-фіолетово­му полі), що не відповідає дійсності. Тому колгоспни­ки в назві молот замінили яйця­ми, але серп залиши­ли, як такий що має до курівництва деяке відношен­ня, бо курей годують зе­рном, а зерно раніше добувалося за допомогою серпів. З тих пір, з 1946 року і аж до 1990, коли ко­лгосп роз­валився на фе­рмерські господарства, він звався «Серп і яйця».)
  
Барон Порфирій раптом поринув у філософствування на тему людожерства, і навіть сказав, що людожером може бути будь-яка жива істота, навіть корова. Граф Леонід Жвавий заперечив, що корова-от точно не може з'їсти людину. Порфи­рій наполягав, мовляв, може. Леонід викликнув, що це абсурд. Де ж це бачено, щоб корова... Ну, хіба тільки не звичайна корова, а якийсь коровоподібний хижий мутант із Окраїнних Земель. Ні, не мутант, а звичайнісінька корова, продовжував гнути свою лінію барон, може запросто зжерти людину. Не може, ніяк не може, корови й інші травоїдні на це не здатні, сперечався граф. А от і може, не вгамовувався Порфирій, якщо спочатку людину подрібнити до пилоподібного стану й роз­порошити над пасовищем. Пожираючи зелень, корова по­ступово зжере й напилену на траву людину. І взагалі корова мимоволі є звіром почасти хижим, тому що разом із травою іноді поїдає й тварин: усіляких там павучків, комашок, равликів і інших, що повзають по цій траві. Граф змушений був погодитися, що в такому випадку корова дійсно з'їсть людину, навіть цього не помітивши. Але відразу зауважив, що йдеться все-таки про людину не живу, а розчленовану на мікрочастинки. Барон на хвилину замислився, а потім сказав, що й живу людину корова може з'їсти. Якщо її (не корову, людину) за допомогою магії зменшити до розміру комахи й помістити на траву, що пожирається травоїдним. Таким чином, як не крути, навіть корова може бути людожером. Леонід Жвавий визнав аргументи співрозмовника переконливими.