Вигнанець і перевертень

— Маю слабкість. Зберігаю публікації про процеси, у яких брав участь. Але розчарую: тримаю архів лише своїх перемог. Поразками, на жаль, не захоплююсь. Та з пам’яті не викинув. Що цікавить?
— Суть. У загальних рисах.
— Суть так суть.
Адвокат наново розкурив згаслу сигару.
— Десять років тому, весна. Давали «Отелло» в драматичному театрі. Шабанов представляв Кассіо [40], те, що треба для нього. Але виставу скасували, бо за годину до початку актора знайшли вбитим у артистичній вбиральні. Свідки згадали: незадовго Пітером цікавилася особа, жінка не молода, зрілого віку, проте й не стара. Її ж помітили, коли вибігала через задній вихід театру. Раніше ту жінку бачили серед прихильниць Адоніса. Дізнатися, що її звуть Ідою Лихоліт і що вона — дружина університетського професора, не забрало багато часу. — Сокольський огорнув себе густим пахучим білим шаром диму, розігнав його рукою. — Спершу Іда все заперечувала. Уже потім пояснила мені: дуже злякалася, не могла відійти від шоку. Бо справді домовилася про зустріч із Адонісом. Без задньої думки, він лише обіцяв прихильниці контрамарку. Іда справді любила театр, тут ми з нею зійшлися. З її слів, застала Шабанова в калюжі крові. Побігла геть. Поліцію не гукнула, бо цілком логічно вирішила — одразу стане першою підозрюваною.
— Перебіг думок правильний, — згодився Чечель. — Та все одно помилка.
— І не одна, — піддакнув Сокольський. — Вона вирішила приховати побачене від чоловіка. Іллю Юхимовича не надто тішило її захоплення театром. Зокрема — акторами, молодими й не дуже. Він сказав мені це щиро, відверто, але тут же запевнив: навіть не припускав, що дружина може його зраджувати.
— Чоловіки здебільшого такого не припускають.
— Але не в їхньому випадку! — підніс голос адвокат. — Лихоліти були чудовою парою. Любили одне одного, тісно спілкувався з обома, такого не приховаєш. Зіграти можна, та вони й не грали. До всього Іду природа щедро обдарувала. На неї мужчини озиралися на вулицях. А один власник фотоательє вмовив Іду з Сашенькою позувати йому.
— Сашенька, це…
— Олександра, донька, — пояснив Сокольський. — До речі, дуже схожа на матір, одне лице, фантастика просто. Грошей фотограф із них не взяв, знімок презентував. А ще одну копію поставив у вітрині, клієнтів приваблювати. Лихоліту це не дуже подобалось, та разом із тим лестило. Бо він не лише старший за дружину на п’ять років, — хоча в наш час це не аж така велика різниця, — сам по собі не красень. Ось одна з перших обставин, за яку зачепилося слідство. Негарний чоловік, вродливий коханець, коханка старша, у Адоніса виводок прихильниць. Ревнощі, скандал, перерізане горло.
— На цьому будувалося обвинувачення?
— І на це спиралися присяжні! Ті самі, кого, як вважаю, вдалося перетягнути на свій бік Авакумову. Моралісти й консерватори, Платоне Яковичу, — страшні люди.
— Мішель Григоренко, обвішаний молоденькими коханками? Знаєте ви чи ні, що він позбавлявся їх, поміщаючи в клініку на Сабуровій дачі? І його називаєте моралістом?
— Ну, десять років тому пан Григоренко був одружений, — мовив адвокат. — Гультяєм ще тим був і тоді. Але ж на людях, коли треба засудити чужу аморальність, такі типуси роблять це наввипередки.
— Ковалевський? З усіх я його найбільше знав. Він не схожий на дволикого.
— Бо він, мосьпане, справді не був дволиким за життя, — відрубав Сокольський. — Людина не надто складна. Сім’янин, мисливець, консерватор. Іще й дружина дровець підкинула. Жінкам узагалі ніколи не шкода чиїхось коханок. Вона, як і, припускаю, пані Мухортова, свій особистий вирок Іді винесли. Й оголосили чоловікам. Сподіваюся, ви не вважаєте полковника кавалерії людиною вільних, демократичних поглядів?
— А Лавровим що рухало?
— Походження, — зітхнув адвокат. — Уявіть: юдей, хай вихрещений, ставить під сумнів слідство і суд імперії.
— Купець Білоусов…
— З купецтвом узагалі все ясно. Жертвував на церкву мало не кожного великого свята. Жінка, шестеро дітей, театр вважав кублом розпусти. Пристойні люди, на його думку, не повинні близько туди підходити. А коли вже прийшов — усе, пристойності гаплик. Мануфактурник Васильєв, той, кого Лихоліт застрелив, таких самих поглядів був. Тож Авакумову й старатися надміру не довелося. Хай би хто як до нього ставився, на той момент погляди всіх сімох збіглися. Хіба що, припускаю, Георгій Андріянович усе ж через друзів-покровителів якось та й вплинув на формування саме такого складу присяжних. І то, зволите бачити, ледве-ледве голоси переважили.
  
Чечель замислено переплів пальці, хруснув кісточками.
— Авакумов… Щойно зайшло в голову. Ходять чутки про його, скажімо так, не зовсім прийнятні інтимні вподобання.
— То й що? Содоміти, Платоне Яковичу, — теж моралісти.
— І все ж таки для покровителя мистецтв у тій справі було ось особисте. Інтимне, я б сказав. Тут не про моральність убивці йдеться, так собі думаю.
— Правильний напрямок, — легко погодився Сокольський, звично націливши недопалок. — Інакше б Авакумов пальцем об палець не вдарив. Те, що він віддає перевагу молоденьким гарненьким хлопчикам, — знаю. Те, що шлюб — прикриття, так само не секрет. Частина суспільного договору, мосьпане. У якому перший і головний пункт: зберігати пристойність. Мораль вивихнута, не трошки — сильно. Проте саме шлюб Авакумових дозволяє всім, хто втаємничений, закривати очі на ненормальну ситуацію. Смішно прозвучить… та Олена й Георгій Авакумови — така сама ідеальна пара, якою були Іда й Ілля Лихоліти.
— Але ж звинувачення Іди без вагомих на те причин суспільство проковтнуло. Отже, вчора пару називають ідеальною. А завтра запльовують.
— Так і є.
— Що заважає парі Авакумових пережити подібне?
— Він не вбив свого коханця. Її не звинуватили в убивстві свого полюбовника. Поки вони разом на людях, поки вони у світському товаристві, поки в нього є мільйони, поки він — покровитель, цінитель і меценат, поки їх приймають у найкращих домах — Авакумови недоторканні для громадського осуду. Ось у такому світі ми живемо.
Чечелю вперто щось заважало скласти висновки в логічний ланцюжок.
Знову, і то не вперше, думки об щось перечіплялися.
— Це не означає, що Адоніс не міг бути коханцем Авакумова. До речі, свого покровителя. Навряд меценат із, гм, специфічними потребами опікувався посереднім молодиком із провінції просто так.
— Згоден, благодійність нашого пана мецената має певну мету. Теж мислив у цьому напрямку, знаючи авакумовські смаки. Та зайшов у глухий кут. Шлях у нікуди. Не йдіть ним і ви, розчаруєтесь та згаєте час. Він дійсно влаштував Адоніса в театр. Дбав про гарні ролі для нього. Але — не більше. Вони не спали разом, прости, Господи. — Адвокат сплюнув. — Там узагалі не розбереш нічого. На безкорисну опіку не схоже, не та Авакумов людина. Та балакав я з акторами й акторками. Там же всі на очах. І дивна картина малюється. На початках Адоніс із коханками бавився, відбою не мав, красунчик же, ще й під дахом головного мецената. Ну, як рольку випросить для любаски при нагоді. Тільки все швидко минуло. Ходить Адоніс увесь такий загадковий. Дає зрозуміти: має зв’язок із дорослою, зрілою дамою.
— Іда?
— У поліції теж так подумали. Вона заперечує, їй не вірять. Дізнатися, з ким крутив, неможливо. Таємницю забрав у могилу. Тільки ж був у нього хтось, чорт забирай!
Сокольський зіжмакав недопалок, розтер у долоні.
Тирсу насипав гіркою в попільницю.
— Де ви взялися на мою голову, Платоне Яковичу, — буркнув беззлобно. — Роз’ятрили душу. Це ж вони вбили Іду, оті семеро присяжних. Хоч би як ви ставилися до Ковалевського, він теж спільник. Авакумов — ватажок зграї, хотіли інші того чи ні. Вони ж убили й самого Лихоліта. Якби не втік із каторги, там би рано чи пізно на смерть загнувся. Сашенька зникла, ні слуху, ні духу.
— Куди?
— Родичі від них після процесу відхрестилися. Дівчинку поселили в притулок, звідки тікала тричі протягом двох років. Усякий раз ловили. Причому зважте: не вихователі. Поліція. Дівчинка крала на вулицях та базарах. Навіть торгувала собою, аби вижити. Її повертали в притулок, як повертають батькам, додому. Мала` ще, аби йти за ґрати. Хоча притулок — та сама тюрма. Нарешті вчетверте Сашеньці пощастило. Не знайшли. Хоча, — адвокат відмахнувся, — не дуже-то й хотіли шукати, мабуть. Про Лихолітів усі хоч якимось боком причетні воліли чимшвидше забути. І що маємо в сухому залишку? Семеро присяжних засідателів в ім’я торжества моралі зруйнували порядну харківську родину. Пафосно звучить? Скажіть простіше.