Вигнанець і перевертень

— А сліди по той бік вікна спальні Мілкуса?
— Вискочив, натоптав. Оббіг, зайшов до маєтку чорним ходом. Він же добре його вивчив. Тому ніхто краще за нього не знав, де дроти. Вбивши Григоренка, управитель приставив драбину до стіни й перерізав їх. Потім закріпив, аби не привернули мою увагу.
— Саме вашу?
— Моя поява, пане ротмістр, порушила всі його плани. Він чекав на іменитих гостей, мав щось персональне до всіх і кожного. Мотив навряд дізнаємося. Відтак сама присутність фахового сищика збила з пантелику. — Чечель захопився, його несло. — Не збирався відмовлятися від дбайливо продуманого плану.
— Заметіль викликав штучно?
— Думаю, хуртовина допомогла. Якби її не було, суттєво нічого б не помінялося. Гірше, повторюся, скоювати злочин за злочином там, де присутня особа, знана вмінням їх розкривати. Носок зважив на це — і кинув мені виклик. Частиною його гри було занурити все довкола в темряву, бо при свічках важче провадити дізнання. Далі — не давати мені передиху. Я мав метатися від гостя до гостя, плутатися у версіях, зайняти оборону від нападу удаваного монстра. Тим часом той, кого шукали ззовні, вбивав ізсередини. Недарма одразу підозрював серед присутніх спільника. Того, хто став очима й вухами загадкового вбивці. Тоді як убивця весь час був поруч. Сам усе чув та бачив.
— Обірваний дріт — остання деталь?
— Не лишив інших підозрюваних. Ніхто з гостей не знав, де дроти, де драбина, чим їх розітнути, як краще закріпити. Тим більше цього не міг облаштувати паралізований господар. І вже точно — його дружина.
— Жінки також бувають убивцями…
— Бувають. Пані Мілкус за формальними ознаками — вбивця. Застрелила Мартина Носка. Чим урятувала мені життя. Поліція не переслідує її за це, навіть на думці не мала. Але якщо треба пояснити, чому Серафима не могла вбивати своїх гостей, — прошу дуже. Ви ж бачили рукавицю з пазурами.
— Роздивився. Середньовіччя якесь. Темні часи.
— Зброя не для її тендітної руки.
Газетяр знову пробіг повз них, тепер у зворотному напрямку.
— Ви не згадали про останню жертву, Платоне Яковичу.
— Вона доводить незрозумілу досі Носкову затятість. — Чечелю це найбільше боліло. — Я був виснажений, побитий, поранений, погано усвідомлював себе та все довкола. Там без мене обстежили місцевість. Знайшли сліди від лижв, але з протилежного боку садиби. Вбивця вибрався через садову хвіртку. Вже знав, що господиня попросила Ковалевського вирушити в Грушівку. Можу напевне сказати: управитель на очі не потрапляв, у маєтку його точно не було. Вислизнув, погнав на лижвах навпростець…
Перебіг думок раптом об щось перечепився.
Платон затнувся, мотнув головою.
Кліпнув очима.
— Платоне Яковичу?
— Нічого, нічого… — Він знову кліпнув. — Так, згадав дещо. Не надто суттєве, проте… — Прокашлявся, повів далі впевненіше, хоча вузлик не розв’язався. — Пішов навпростець, зрізав кут. Підстеріг Сержа, заскочив зненацька. Не дав оговтатися, зробив свою справу, повернувся назад. Напевне мої обстеження в дворі не проминули Носкову увагу. Зрозумів — його викрито. Перейшов у атаку, критися більше не мало сенсу. Тією самою сокирою міг потім порубати решту гостей. Почати з Авакумова, жінки так само навряд могли розраховувати на пощаду.
Чечель говорив, думки ширяли в іншому напрямку.
— Якщо ви й помиляєтесь у прогнозах, то не набагато.
— Що?
Платон зиркнув на Кулагіна, мовби балакав не з ним, втрутився в чужу розмову.
— Е, ви де зараз? — Ротмістр провів правицею перед його обличчям.
— Даруйте… — Чечель опанував себе. — То як ви сказали? Не помиляюся?
— Здається, у вас досі гуде в голові.
— Це правда. Паморочиться час від часу, — збрехав Платон.
— Тепер мене послухайте, дуже уважно. — Кулагін зосередився. — Мова рапортів суха, казенна. Мені справді важливо було почути живі пояснення від людини, що мимоволі викрила одного з найнебезпечніших злочинців імперії. Не перебільшую. Самі того не розуміючи, пане Чечель, ви діяли в інтересах нашого департаменту.
  
— Охоронного відділення? — Подив був щирим.
— Особу вбивці мали офіційно встановити. Не мені пояснювати вам процедуру. Це забрало час. Та щойно її встановили, матеріали негайно передали нам, на Жандармську. Хочете пояснень, шукаєте мотивів убивці? Не знаю, чи новина дасть усі відповіді. Та поживу для нових роздумів матимете.
— Ваша манера тягнути, довго готувати фокуси мене дратує, — нагадав Платон.
Кулагін добирав фрази, аби говорити лаконічно:
— Той, кого ви всі знали як Мартина Носка, мав декілька паспортів та партійних прізвиськ. Усі записані в його особовій справі. Батьки ж хрестили його в листопаді тисяча вісімсот сімдесят четвертого року Степаном Івановичем Харитоновим. Уродженець Житомира, батько — старший учитель математики в чоловічій гімназії, потім директор народних училищ. Степана у шістнадцять уперше зловили на зборах нелегальної марксистської організації. У вісімнадцять завдяки татовим клопотанням зміг вступити до університету Святого Володимира в Києві. Через два роки відрахували — баламутив студентів. Потім — участь у різних групах соціалістів-революціонерів, там і до тероризму один крок. Учасник, потім ватажок бойових груп. Батьків зрікся в залі суду, коли судили вперше, за пограбування з убивством.
— Іменем революції. Мені це знайоме, — вставив Платон.
— Країна живе в цьому болоті чверть століття, як не більше, — сплюнув Кулагін роздратовано. — У дев’ятсот першому дістав сім років каторги. Втік із Володимирської пересилки [36]. Гуляв на волі півтора року, знову грабунки та вбивства. Зловили десять років тому, тепер мав дванадцять років каторги. Дев’ятсот шостого, у лютому, нова втеча, тепер уже з Нерчинська [37]. Знайшовся в Грушівці.
Почуте било по голові навіть сильніше, ніж управитель. Чи не вперше від новорічної ночі Чечель розгубився. Не знав, що робити і як діяти. Спромігся хіба вичавити:
— Його шукали сім років. Дурив поліцію та жандармерію величезної імперії.
— От і не дивуйтесь, що Харитонов, чи Носок, якщо вам так зручніше, обкрутив довкола пальця вас. І ще купу достойного люду, починаючи з подружжя Мілкусів. — У тоні ротмістра звучали повчальні нотки. — Насправді він час від часу виринав і кілька разів мало не спіймався. Була гучна історія, пограбування поштового вагона на перегоні між Харковом та Москвою. Здобич — мільйон, не більше, не менше. Гроші Земельного банку, посилена охорона. Харитонов не знати як опинився серед солдатів. Розстріляв усіх. Офіцер вижив дивом, упізнав убивцю серед інших, показаних на фотокартках. Після того, за даними агентури, пірнув із грішми глибоко на дно. Бо не передав за призначенням, на потреби революції, а вбив спільників.
— Пограбував своїх. Не лише за ексовиками [38] водиться.
— А я, Платоне Яковичу, революційних бойовиків та кримінальних грабіжників не розділяю, — зауважив Кулагін. — Звичайні бандити навіть чесніші, ідеями не прикриваються. Словом, заліг наш спільний знайомий із мільйоном на глибоке дно. Навіть, подейкували, за кордон просочився. Виринув у ролі управителя маєтку Мілкусів.
— Мотив такого суб’єкта — пограбування, — твердо мовив Платон. — Іншого не бачу. Хоча в сейфі Мілкус навряд тримав хоча б один зі своїх мільйонів. Не мали при собі великих скарбів і гості. Ковалевський — так точно. Які багатства в лікаря Лаврова!
— Ну, лишається припустити хіба якусь особисту помсту кожному з гостей.
— Зібраних під один дах випадково! Знаєте ж про лотерею!
Слова знову застрягли — Чечель мовби вкотре наскочив на не помічену раніше перешкоду. Увагу ротмістра це знову не проминуло.
— Та що з вами сьогодні, Платоне Яковичу?! Де ваше красномовство?! Зурочили вас тут, не інакше!