Вигнанець і перевертень

Серафима знайшла в шухляді однієї з шаф аркуш, чистий з одного боку. Олівець відшукався там же, погано заструганий. Платонові цього вистачило. Він перемістився до столу, став так, аби краще падало світло. Зараз Мілкус не бачив сищика, спробував розвернутися в його бік. Чечель зупинив його жестом.
— Я накреслю, задля наочності. Потім дружина вам усе покаже й розкаже. Отже, припускаю таке. — Накреслив прямокутник. — Ось дім. Тут парадний вхід. Вікна вашої спальні, на першому поверсі, виходять на протилежний бік. Десь тут, — позначив рискою, — вбивця розбиває шибу, заскакує всередину. Він не боїться зустріти найменший опір, адже, як поки припускаю, Лавров — його товариш і спільник. Напевне вбивця знав, що ви, мосьпане, озброєні. Вбив лікаря, чому не кинувся на вас? — Відповіді не чекав, сам собі відповів: — Бо вас, пане Мілкус, йому не треба. Інакше що зупинило б? Паралізований чоловік? Хай навіть із рушницею… Він дозволив вам вистрілити. Аби ми тут усі подумали, що його можна отак налякати. Далі він стрибає назад, відбігає… — Олівцем намалював стрілку, позначив штрихами сліди. — Поводиться дивно… з нашої точки зору. Насправді ж ним керує якась власна логіка. Вона стає зрозумілою, коли вбивця ховається десь отут. — З лівого боку, біля крайнього кута, з’явився хрестик. — Він стоїть, вичікує. Ми могли не вийти на вилазку? — Платон підняв очі від малюнка, глянув на Серафиму. — Могли. Та все ж логіка підказує — найімовірніше, після такого нападу озброєні мужчини виберуться, спробують його зловити. Він же, своєю чергою, продовжує криваве полювання. Вибір міг упасти на нашу з Сержем пару. Але не пощастило Мухортову. — Ліворуч від прямокутника з’явилося ще два хрестики. — Поки ми обходили маєток ось тут, — знову стрілочка, — вбивця зайшов за цей ріг. Просто назустріч полковнику й вашому управителю. — Чечель що далі, то більше захоплювався, навіть говорив не до господарів, сам до себе. — Дуже великий спритник. Незрозуміло одне: як йому вдалося не потрапити нам із Ковалевським на очі. Хіба б тікав ось так… — Чергова стрілка спрямувала вістря під прямим кутом від хрестика, яким Платон позначив місце нападу. — Теоретично, поки ми оббігали дім, убивця міг зникнути з очей.
Платон замовк, простягнув малюнок Серафимі. Вона передала Мілкусові, підсвітила. Чоловік покрутив схему в руці, склав аркуш навпіл, сказав, дивлячись у темряву:
— Наш управитель живий. Ніщо не заважало вбити і його. Дядько, ви пояснили раніше, дістав сильний шок. Бери голіруч, опору не зустрінеш.
— До чого ви ведете?
— Мене пожаліли. Його — теж. Ви маєте рацію, пане Чечель. — Господар згорнув малюнок учетверо. — Той, кого називаємо перевертнем, полює на наших гостей. Винятково чоловіків. Дізнатися, чим його розгнівала саме ця компанія — зрозуміти, хто вбиває. І поки що пильнувати панів Ковалевського та Авакумова.
— Згоден. Тільки, здається мені, Серж здатен за себе постояти.
— А ще він краще за всіх ходить на лижвах, — згадала Серафима. — Якщо до сходу сонця нічого страшного не трапиться…
  
Розділ 22. Електричні дроти
 
Залишок ночі минув тривожно, проте більше ніхто обложених не займав.
Платон переказав Ковалевському прохання Серафими. До нього приєднався й Мілкус, запросивши Сержа зайти в бібліотеку. Нічого такого, що б не було під силу досвідченому завзятому мисливцеві. Стати на лижви, прихопити рушницю, дістатися до Грушівки, привести очікувану відучора підмогу.
— Може так статися, що ви зустрінете її десь на півдорозі, — припустила господиня. — Бачте, вчорашнє припущення виявилося правильним. Після заходу сонця ніхто не ризикуватиме. А заходить сонце вже по третій дня. На жаль, події розгорталися швидше й трагічніше, ніж ми всі могли припустити. Та вірю, за нас не забули.
  
— То навряд, мови нема, — кивнув Ковалевський. — Але маєте рацію, Серафимо Марківно. Після того, що ми всі тут пережили, прискорити звільнення не завадить. Сам про це думав. А потім — велика облава! — Він войовничо струснув «зауером».
— Потім, мосьпане, усі заберемося з цього справді проклятого місця геть, — тихо й твердо відказала Серафима. — Ми з чоловіком усе остаточно вирішили.
Коли вона переклала сказане, Мілкус мовчки кивнув. Він, схоже, втомився від розмов за минулу, дуже довгу, здавалося — безкінечну ніч. Зрештою, вона вимотала всіх. Чечель дивом тримався на ногах. Піддав сумніву ідею відправляти Сержа по допомогу, адже Ковалевський так само майже не спав — вони з Платоном куняли по черзі, так домовилися пантрувати до світання. Мухортова й Лаврова не витримали напруження, здалися, заснули в обіймах одна одної. Принишкла у своїй нірці Люсі, хоча вже не металася, навіть трошки заспокоїлася, час від часу витикала носика назовні, а ранком узагалі вбрала сукню й дала лад розтріпаному волоссю. Носок і Параска, переборовши страх, спустилися вниз, і саме зараз куховарка відволікалася, готуючи сніданок. Управитель не чіпав тіла`, натомість накрив мертвого полковника кінською попоною, а лікаря у вистиглій спальні — хазяйською ковдрою. Подружжя Авакумових вперто не виходило на люди без нагальної на те потреби. Навіть не балакали вони ні з ким, і складалося враження — старанно вдавали, що або їх тут нема, або нікого довкола не існує.
Все ж таки справедливості заради Чечель мав визнати: нікому, окрім як Ковалевському, таку місію доручити не можна. Носок — тутешній, та залишити маєток без обслуги Мілкус не хотів. Так само не бажав відпускати далеко Платона. Та навіть якби вибору не мав, Чечель сам би не взявся — поганий з нього лижвар. Просити про щось покровителя мистецтв ніхто з чоловіків навіть не думав.
Без вибору — Сергій Павлович Ковалевський.
І так, права Серафима: сидіти й чекати набридло.
Звільнення зі снігового полону треба якось прискорювати.
Серж, уже вдягнений у путь, перехопив шмат хліба з м’ясом. Переконався, що рушницю заряджено. Перечепив на ремінь через груди. Зараз він, пишновусий бородань, уперше не виглядав старшим за сорок сім своїх років та негарним від природи добродієм. На лижви ставав озброєний, зграбний, красивий у своїй войовничій силі надійний чоловік. Справжній античний вояк, якщо подібне порівняння тут доречне.
Проводжати його вийшли Платон і Серафима.
Молода жінка куталася в дублений кожушок і теплу квітчасту хустку, яка їй не пасувала. Ноги засунула в биті валянці з короткими халявами. Далі ґанку не пішла. Шлях до брами управитель розчистив ще вчора, та далі починався глибокий сніг. Помилитися дорогою, збитися Ковалевський не мав змоги. Сліди саней не замело, негода за минулу добу не поновилася. Якщо триматися їх, з курсу не зіб’єшся, доведуть до самої Грушівки.
— Ну, глядіть тут, Платоне Яковичу, — побажав Ковалевський.
Далі зробив уже зовсім несподіване. Зняв рукавиці, розправив вуса, крекнув. Обхопив Чечеля, міцно обійняв, тричі поцілував. Затим для чогось перехрестив, помахав пальцем. Потім бадьоро підморгнув, розвернувся, справно рушив, прокладаючи лижню. Платон постояв, чекаючи, поки постать зникне за деревами. Засунув руки в кишені, неквапом подався назад.
Уже на середині подвір’я зупинився.
Раптом згадав, що муляло весь час.
— Чорт, невже так просто? — мовив Чечель, дивлячись на парадний фасад маєтку. — Чому ж я вчора не…
Думку не продовжив, бо відповідь очевидна: вчора, при місячному світлі, ще й у такому гармидері все одно не зміг би, та й не мав часу розгледіти, вивчити будь-які сліди. Між тим сніг зараз як ніколи ставав у пригоді Платонові.
Бо на ньому лишалися сліди.
Їх замела вчорашня хуртовина — тільки ж нові, свіжі, мусили лишитися.
Мусили. 
— Чорт… — тихо повторив Чечель.
Треба було здогадатися раніше. Хоча — стрімкі події не лишали йому такої можливості. Мабуть, на це й розраховував убивця, коли утілював свій план полювання.