Вигнанець і перевертень

Вбивцю все одно не нагадував жоден.
У практиці Чечеля майже всі вбивці, з якими мав справу, не підпадали під теоретичні висновки професора Чезаре Ломброзо.
Тим часом зимова ніч остаточно вступила в права. Годинник у передпокої відбив шосту вечора. До нового року лишилося шість годин, і це саме по собі заважало зосередитися. Хай там як, свято наближалося, старий рік минав, зазвичай даючи надії в новому почати з чистого аркуша абсолютно всім: від злидаря до імператора. Платон зустрічав у вигнанні вже п’ятий рік. Але навіть попередні, проведені під чужими дахами новорічні ночі все ж не сприймалися й не виглядали так печально.
А ще Платон жодного разу не зустрічав новий рік під одним дахом із убивцею.
Озброїтися не мав чим. Намір позичити рушницю в Ковалевського розбився, щойно зазирнув до нього в спальню та побачив Сержа одягненим поверх застеленого ліжка. Він хропів наввипередки з Мухортовим — полковник видавав рулади, розвалившись у кріслі. «Зауер» стояв у кутку, та без дозволу брати чуже, тим більше — вогнепальну зброю, Платон не ризикнув. Хай навіть вона й належить його товаришеві. Просити рушницю в Мілкуса теж не наважився. Паралізований господар волів тримати її біля себе з цілком зрозумілих причин.
Чечель укотре вилаяв себе за легковажність — кольт і кишеньковий «апаш» лежали на дні валізи, у будинку Ковалевських.
Лишалося пошукати щось гостре на кухні.
Платон зі свічкою збіг донизу. Проходячи повз дзеркальну залу, побачив там світло, не стримався — зайшов. На столі горіли шість свічок у ряд. Куховарка Параскева акуратно розставляла тарілки, Носок дзенькотів столовими приборами. Вони дружно озирнулися на несподіване вторгнення, управитель тут же пояснив:
— Серафима Марківна звеліла накрити. Ну, як хтось із гостей захоче святкувать.
— Не певен, — сказав Чечель. — Але перекажіть хазяям, що вони тримають належну марку. Чесне слово, я в захваті від їхньої терплячки й зваженості.
— Барин не вийде, раптом гірше зробилося.
— Не дивує, — вставив Платон. — Я б не зрозумів, аби після того всього панові Мілкусу стало краще.
— А бариня чекатиме. Просила… — Носок запнувся, — …тобто… веліла всіх обійти. Може, ви то зробите, Платоне Яковичу?
— До чого тут я?
— Вам воно зручніше.
— Зі мною, Мартине Панасовичу, тут найменше готові спілкуватися. Не петляйте зайцем. Вам велено — ви й виконуйте. Чи ось нехай Параска.
— Господь із вами! — Куховарка перехрестилася. — Де я, а де пани! Звільніть від того, Платоне Яковичу, звільніть!
— Та цить ти, дурна баба! — гримнув Носок. — Не бачиш хіба, жартують вони!
— Нічого не бачу, Панасовичу! Темно ж, хай свічки…
Чечелю після всього перехотілося просити ножа.
Піднявся назад, пройшов до себе, зачинився зсередини.
Від нічого робити задув свічку. Примостив свічник поруч із циліндром — убір лежав на столі відучора й виглядав найбільш іншорідним предметом тут. Скинув піджак, жилетку, затим — черевики. Спустив з плечей широкі шлейки.
Завалився на канапу, примостив голову на жорсткий валик.
Навмисне відкинув подушку. Думав, так не засне, бо жорстко.
Заснув.
Не зрозумів потім: прокинувся, бо постукали, або розплющив очі, намагався зрозуміти, чи довго отак лежав, — і тут у двері пошкреблися.
Підвівся рвучко.
Мацнув сірники — не розрахував, коробка впала.
Стукали впевненіше.
Ну його — навпомацки відчинив.
— Можна?
Серафима тримала в правиці свічник, свічечка світилася сиротливо.
Ліва рука теж щось стискала.
— Можна зайти? — повторила вона.
Зі штанів вибився край сорочки. Платон метушливо заправив його, заразом підтягнув шлейки. Поправив розкуйовджене зі сну волосся. Відступив, шукаючи ногами черевики.
— То пустите? — втретє запитала Серафима, лишаючись на порозі.
— Звичайно. — Чечель прокашлявся, відступаючи й жестом запрошуючи несподівану гостю. — Дивно, що ви просите дозволу в своєму домі.
— Я прошу дозволу в гостя порушити його приватність.
Господиня нарешті зайшла, штовхнула плечем двері, зачиняючи їх. Тим часом Чечель оговтався, таки відшукав сірники на підлозі. Чиркнув, загорілася друга свічка, дозволила розгледіти в руці Серафими пляшку вина.
  
— Вибачте, я в такому вигляді…
— Я теж. Погодьтеся, так порядні дами до малознаних мужчин не приходять.
Справді, на ній був довгий шовковий халат, туго затягнутий у поясі.
— Хочете сказати — не той момент, коли зважають на світські умовності?
— Ви дійсно проникливий чоловік. — Серафима поставила пляшку на стіл, Платон помітив — корку в горлечку нема. — Вибачатися мушу я. Перед кожним окремо, за зіпсоване свято. Знаєте прикмету? Як зустрінеш Новий рік, таким він і буде.
— Вірите в прикмети?
— Є причини стати забобонною. Наприклад, ось ця покупка. — Її свічник став поруч із його. — Знала ж, місце має не дуже добру славу. Спокусив мальовничий куточок, а ще більше — ціна. Гроші ж не мої, Едвіна. Мільйонери, Платоне Яковичу, не дуже щедрий народ. Рахують кожну копійку.
— Тому й мільйонери.
— Мабуть. Але слід було послухати внутрішній голос. Щось ворушилося всередині, застерігало. Ну, то ж забобони, не личить цивілізованим людям у двадцятому столітті вірити в таку чортівню. Бачте, як вийшло. З Новим роком те саме. Передчуваю велику біду.
— Для себе, своєї родини?
Тон ураз став колючим.
— Біда з моєю, — натиснула на слово, — родиною сталася раніше. — Уже наступної миті Серафима опанувала себе. — Ні, боюся за цілий світ. Хай би як дивно звучало. Ми тут уже трохи говорили, за столом, учора. Відчуття катастрофи, великої війни, великої крові. Воно в повітрі, чуєте?
Молода жінка глибоко вдихнула, повільно, з присвистом, видихнула. Повела перед собою рукою, ледь торкнулася Платонового лиця. Зробила кілька рухів по колу, спершу в один бік, потім — навпаки, мовби виконуючи таємний відьомський ритуал.
— Станеться лихо, Платоне. — Вона вперше не згадала по батькові. — Рік уже не завершиться добре. За чотири години нічого не виправити.
— Чотири? Котра зараз?
— Трохи по восьмій. Я розпорядилася накрити стіл…
— Знаю.
— Хоч якось треба рятуватися, хоч на трошки забути. Раптом вийде? Ну, як вдасться добре провести цей бісів тринадцятий рік? Задобримо Бога чи які там ще вищі сили…
— Пані Мілкус, Серафимо Марківно…
— Серафима. Марківни не вештаються темним маєтком у халаті, розпатлані й зі свічкою.
— Гаразд, Серафимо, — легко погодився Чечель. — Припускаю, можна якось задобрити Боженьку або інші сили, що над нами. Але з убивцею — як? Він серед нас, я багато думав і остаточно в тому переконався. Ніхто не наслав на Григоренка голодних вовків як кару за гріхи. Втрутилася людина. Наміри не важливі. Важливіше: справу вже зроблено. І назад нема дороги. Бісів, як ви сказали щойно, рік ми проведемо в темряві й страху. Новий зустрінемо в такому ж стані.
Захопившись, Платон не одразу помітив — Серафима кількома маленькими легкими кроками наблизилася майже впритул. Її нерівне гаряче дихання обдавало обличчя.
— Тому прийшла сюди, до вас. Мені страшно, Платоне. Мені, розумієте? — Вона тицьнула себе між груди. — Я наробила дурниць. Марнославна, розумієте? Нікому тут не скажу, крім вас, бо чомусь вірю. Ви ж такий, як я, хіба ні?
— Одружений з мільйонами? — Чечель спробував жартувати.
— Хіба я в своєму становищі мала інший вихід? Ви ж нічого не знаєте про моє життя до того часу, як зустріла Едвіна на тому кораблі! — Її палець уперся йому в груди. — Ну а ви, Платоне Чечель? Неприкаяний, усе своє носите при собі. І для вас за щастя — потрапити на очі багатій особі, мільйонеру, не менше. Виконаєте його забаганку, станете йому другом на якийсь час. Він вам заплатить за роботу, так чи ні?
Чечель ступив на крок назад, уперся в край столу.
— Зараз скажете — продали себе. І нічим не кращі від супутниці покійного Григоренка.