Вигнанець і перевертень

Чечеля кликали третім, спокушаючи бриджем до пізньої ночі. Платон послався на раптовий головний біль. Мухортов тут же порадив прийняти склянку рому як ліки від усього на світі. Поки Чечель судомно добирав слова у відповідь, на виручку наспів Серж. Дуже швидко переконав полковника — не треба їм у товаристві в’юнош із такою пикою, ніби зжер за раз цілий лимон. Федір Федорович легко відступився, і Ковалевський підморгнув, тим самим підказуючи Платонові: бач, хто тебе врятував. Нарешті парочка усамітнилася, а Чечель пішов до себе.
У бібліотеці на столику теж уже стояв свічник, поруч управитель поклав сірники. Платон був узяв коробку й витягнув один. Покрутив у пальцях, передумав. Сутінки тим часом переросли в темряву. Морозяне небо блимало зорями, новорічна ніч обіцяла тишу й спокій. За інших обставин це утішило б. Тим часом неспокій та напруга лиш зростали.
Було над чим подумати.
У темряві думалося краще.
Розсунувши штори чимширше, Чечель став біля вікна, схрестив руки на грудях. Перед ним із висоти другого поверху тягнулося широке біле безмовне полотно, видне навіть крізь вигадливе мереживо морозяних візерунків. Лісова стіна виднілася вдалині. Якщо вірити в навалу вовків, зненацька не заскочуть. Бігтимуть від лісу, на снігу їхні постаті не загубляться. Проте думку про хижацький напад Платон відкинув назавжди, Мілкуси погодилися з ним. Але якраз вони, самі того не розуміючи, підвели Платона до висновку, котрий був досі не помічений — як усяке, що поклали на видне місце з метою краще заховати.
Чечель склепив повіки.
Отже, Михайло Григоренко — жертва навмисного вбивства. Його готували, інакше не пояснити пошматоване дивним знаряддям горло. Таку річ треба мати при собі, про це слід подбати наперед. Також запастися кокаїном, який виведе з ладу супутницю Мішеля. Нарешті, вбивця виманив жертву надвір глупої морозяної ночі. Ще й змусив одягтися, як у дорогу.
Якщо такий перебіг думок правильний, рішення вбити Григоренка не спонтанне.
Вчорашня непристойна сварка за обідом нічого не значить. Не вона дала привід, не вона підштовхнула вбивцю. Але цей здогад заганяє міркування в глухий кут.
Платон розплющив очі.
Ступив до вікна впритул.
Притиснув лоба до холодного скла.
Уся компанія зібрана під цим дахом у цей день та час випадково. Мілкуси влаштували благодійну лотерею серед достойних харків’ян, Серафима передала запрошення п’ятьом навмання вибраним особам. Коли бути точним — десятьом, чоловіка запрошено з парою. Його, Платона Чечеля, власний приклад є показовим. Він узагалі не мусив опинитися тут і тепер, лиш воля Ковалевського поміняла плани в останній момент. Інші теж не могли й навряд хотіли відмовити знаменитому американському мільйонерові.
У такому разі кожен повинен мати зуб на Григоренка незалежно від цього запрошення.
Раніше.
Платон поки не знав, чи спілкувалися гості між собою, отримавши кожен таке запрошення. Згадалася реакція Ковалевського: його неабияк здивувала поява серед запрошених Мухортова. Тобто чоловіки, хай давні приятелі, не похвалилися один одному напередодні. Не з’ясували, що раптом завдяки лотереї опинилися в одній компанії. Таким чином, є підозра — інші гості так само навряд поділилися одне з одним новиною.
Григоренка відверто не любили всі присутні, а його молоду супутницю Люсі взагалі не сприймають за рівну.
Мухортов — товариш Ковалевського. І обоє не поважають Авакумова.
Авакумов, своєю чергою, зневажає не лише цих двох, а й лікаря Лаврова. Натомість зовсім не приховує шкурного інтересу до Мілкусів. Покровителю муз потрібні додаткові можливості й ресурси.
Лікар Семен Лавров, вихрещений єврей, рівно віддаляє себе від інших. Тримається так, мовби терпить їхню присутність. І ця терплячість може бути покутою. А може — глибоко зачаєною ненавистю, яка ось-ось вирветься назовні.
Проте оцінка кожного гостя поки не дала Платонові підказки, хто з товариства, зібраного в одному місці випадково, наперед готувався поквитатися з Григоренком. А єдине, у чому Чечель не мав сумніву, — тут жага помсти грає першу скрипку.
  
Хто? 
За що? 
Платон різко відсторонився від вікна. Нарешті засвітив ґнотик свічки. Підхопив свічник, вийшов, освітлюючи собі путь.
Відповідь може бути за третіми дверима після бібліотеки.
Мішель напевне давав характеристику кожному гостеві для своєї Люсі.
До потрібної кімнати не дійшов.
Зупинився поруч, постукав Лаврову. Зсередини не реагували, стукнув знову. Тепер почувся шерех, обережні кроки, сторожке:
— Хто?
— Чечель.
— Чого вам треба?
— Балакати не через двері.
Подіяло, клацнув замок, прочинилося. Вогник свічки висвітив в утвореній щілині насторожене лице психіатра.
— Чим зобов’язаний?
— Мені — жодним чином. Маєте поруч пацієнтку.
— З нею щось не так?
— Треба глянути. Хіба клятва Гіппократа не зобов’язує дбати про хворих?
— Та дівуля — не моя пацієнтка.
— Наразі — ваша, Семене Миколайовичу. Ви взяли на себе відповідальність за неї. Коли загнали в нестяму, аби привести до тями.
— Мої здібності тут переоцінюють, — процідив Лавров, говорячи не так до Платона, як до дружини, котра тихо сиділа десь углибині спальні. — Насправді я лише виконую прохання господарів, маючи велику повагу до пані Мілкус особисто. Може, ви не знаєте… Вони зробили пожертву нашій лікарні. Досить щедру як на нинішній час.
— Не знав, бо воно мені так треба… Чули ж уже, я — перекотиполе чи щось такого. Харківські справи, котрі не входять до сфери інтересів моїх ділових партнерів, не переймають і мене. Звучить грубо, згодні?
— Маєте право на будь-які думки. Ви дивна особа, Платоне Яковичу.
— Дивна?
— У нинішній час і у вашому становищі отримали дивний привілей — думати й чинити незалежно. Не зважати ні на кого й ні на що.
— За це розплачуюся фактичним статусом бездомного волоцюги.
— Усім би волоцюгам ваш статус, пане Чечель. — Лікар заговорив упевненіше. — Ви ж не для таких розмов постукали в двері.
— Люсі, — нагадав Платон. — Людмила Черниш у миру.
— Що з нею знову?
— Ви повинні мені сказати. Може, все ж вийдете?
— Момент.
Двері причинилися, та ненадовго — Лавров виринув з кімнати, накинувши піджак і прихопивши лікарський саквояж.
— Чого ми хочемо? — запитав діловито.
— Ми з вами вже знаємо, що Люсі сидить на кокаїні. Підозрюю, ви ощасливили цією новиною свою дражайшу Ольгу Янівну.
— Я мусив мовчати?
— Ради Бога, оголосіть усьому зібранню, — відмахнувся Платон. — Ставлення до дівчини від того не поміняється в іще гірший бік. Певен, Люсі кожен, і Мілкуси теж, відучора приписав значно гірші риси, ніж кокаїнізм. Мене цікавить, точніше, турбує суто медичний аспект.
— А ще ясніше?
— Її колотило зранку, пане лікарю, — нагадав Чечель. — Ви зробили потрібний укол, аби полегшити стан та заразом убезпечити від її вибриків товариство. Бодай на якийсь час. Але зараз дія ваших ліків напевне закінчується. Люсі знову біситиметься. З огляду на сумні обставини, у яких опинилися ми всі, таке видовище найменш потрібне.
— Тобто ви хочете, аби я зробив їй іще один укол?
— Найперше — перевіримо її загальний стан. Зізнаюся, пане Лавров, мені треба дещо в неї запитати. Хочу розуміти, наскільки можливе спілкування, наскільки адекватними будуть відповіді.
Тонке полум’я висвітило криву посмішку лікаря.
— Ви — сищик, Платоне Яковичу.
— Тут я гість.
— Ви сищик. — Лавров мовби не почув. — Дівка потрібна вам для допиту. Ви мало схожі на того, хто просто так, із доброго дива, візьме на себе труд опікуватися звичайною шльондрою.
— Ну, ви надто радикально оцінюєте цю молоду особу.
— Хочете сказати, що справжні шльондри — у борделях, на вулицях і проспектах та мають жовті білети замість пачпортів? Ви ж чудово знаєте — це не так. Утриманки, такі ось дами напівсвіту, від повій відрізняються хіба місцем проживання. І гардеробом. Більше скажу. — Лікар ступив ближче, раптом заговорив тихіше, з присвистом, від нього ледь відгонило лікером. — Жінки, котрі щодня продають себе в лупанарах, кімнатах дешевих готелів чи на верхніх поверхах трактирів, не мають ілюзій. Тому психіка їхня більш стійка, ніж у баришень. — Кивок на сусідні двері. — Моя практика знає приклади божевіль, у які важко повірити. Або — божевілля, купленого за гроші.