Відьма

— Тату, зачекай!
Він подивився вниз, на гвинтові сходи. Глибока, темна яма. Абсолютна пітьма.
Деякі шляхи, якими ти вирушаєш, ведуть тебе крізь таку темряву, і хода тими шляхами — або аморальність, або божевілля.
Ні. Не божевілля. Стів знав це. Любов.
Катаріну змусили пожертвувати однією дитиною, щоб урятувати іншу. Як ще це назвати, якщо не любов’ю?
Стів прослизнув у двері й вклав ключ у замок. Він зачинив двері за собою, повернув ключ і з грюкотом засунув засув, доки до нього не дісталися чиїсь руки.
Він впав і покотився вниз крутими сходами.
Вдарився об підлогу і залишився лежати на місці приземлення, скулившись на холодному камінні й стогнучи від болю. У склепі була чорна пітьма — до такої пітьми ніколи не зможуть звикнути людські очі. Але брак видива з лишком покривався надміром звуків. Він чув, як хтось грюкав у двері, чув нескінченні удари об дерево, що не піддавалося, і звуки ці були гучнішими за ревіння вогню. А ще він чув, як кричали люди. Ніби то були крики привидів. Одного разу йому почулося, як хтось викрикував його ймення — і в тому болісному крику були мука і скорбота. Якась думка загрозливо спливла на поверхню його розуму, але він несамовито прогнав її.
Стів перекотився на спину. Розплющив очі, заплющив їх, знову розплющив.
Тут було цілком комфортно. Пітьма його якраз влаштовувала.
У пітьмі він почав міркувати про любов. Десь там, у іншому світі, він ще міг чути крики людей, які вмирали, і йому ввижалося, що то був спів тих проклятих душ. Стів скулився у клубок, намагаючись стати якомога меншим, і заткнув пальцями вуха. А потім почав співати.
Піснею він заколисав себе і, перш ніж поринути в сон, прошепотів: «Я люблю тебе, Тайлере».
Але у тій пітьмі ніхто йому не відповів.
А в той самий час Катаріна стала на узвишші, й тепер вона була саме такою, якою всі діти Блек-Спрінга бачили її у найжахливіших кошмарах. Відьмою, народженою у скверні гріха, що зверталася до сил, старіших за саме людство, до сил, які жили у куточках всесвіту, що постаріли ще до того, як народилася земля. Вона стояла на Храмовому пагорбі обличчям до церкви, що палала, і, здіймаючи руки до небес, робила ними жести, схожі на жести стародавніх друїдів, мурмочучи перекручені слова і звуки мовою, якої ніхто з її стада не міг би ідентифікувати, але від якої кожна їхня волосина ставала сторч. Деякі з них побачили її й закричали, але Катаріна продовжила звертатися до небес із заклинаннями, народженими у підземному світі…
…і весь цей час вона плакала.
Жителі Блек-Спрінга почали ходу на схід. Це була безкінечна процесія загублених душ, деякі з них були голими, і в усіх них на обличчях був один і той самий бездумний, затуманений вираз. Усі вони, ніби уві сні, віддалилися від церкви, що палала. Коли люди дісталися дороги номер 293, то не пішли по ній, а просто щезли в лісі на протилежному боці. Майже три години минуло, і перші з них з’явилися на безлюдній дорозі на південь від Форт-Монтґомері. Всередині чистеньких, прикрашених будиночків у колоніальному стилі заможні батьки крадькома спускалися з мансард на перші поверхи, несучи цілі купи яскраво обгорнутих подарунків. Коли вони розкладали їх, у камінах жевріли останні вогники, а зовні дорогою проходив невидимий, кошмарний, безкінечний парад. Люди з Блек-Спрінга зайшли у темряву під естакадою автомагістралі й попрямували до Гудзона.
Один по одному вони заходили в річку і зникали у крижаній воді, де їх підхоплювала течія.
Пройшло чимало годин, і небо над нагір’ям Гайлендз забарвилось кольором крові.
 
А коли нарешті настав світанок, стало видно, як сотні роздутих трупів повільно пливли під мостом Таппан Зі до Нью-Йорка… і той, хто вранці прокинувся раніше за всіх, зміг побачити шматочок чужого кошмару.
І настало Різдво.
  
Епілог
 
Коли Стів Грант прокинувся, бліді промені сонця падали йому на обличчя, а в набряклому роті відчувався гидкий присмак міді. Запилюжені й запалені очі пекло вогнем. Очам довелося поступово звикати до світла, перш ніж він зміг їх розплющити. Стів лежав на керамічних кахлях, що вкривали підлогу їхньої їдальні.
Отже, він повернувся додому. Він спробував зібрати докупи спогади про те, коли і яким чином втік із палаючої церкви. Час, що проминув між зачиненням вівтарних дверей і його пробудженням на кухонній підлозі, здавався однією великою чорною ямою. Схожою на виритий у землі склеп.
Він спробував встати і стиснув зуби від болю. Залишки одягу були всюди обпалені й смерділи димом. Шкіра на руках вкрилася червоними плямами опіків. Щось хруснуло у нього в спині, а коліно пронизав пульсуючий біль, ніби від хворого зуба. Але найбільше постраждало обличчя. Ліва його частина роздулась, як повітряна кулька, так ніби під шкірою сталася жахлива деформація щелепи. Звісно, вона зламана, можна не сумніватись. «Якщо в тебе і були якісь плани щодо участі в новому сезоні шоу «Топ-модель по-американськи», — без жодних емоцій подумав Стів, — то доведеться, мабуть, їх переглянути».
Він примусив себе підвестися на ноги і повільно роззирнувся довкола. Усе було таким, як завжди, але того «завжди» вже не було, і ця різниця його дезорієнтувала. Тиша, що панувала в домі, ніби заповзала у вуха. Ця тиша була настільки гнітючою, що Стів чув, як пульсує кров у нього в скронях. Щось пішло не так. Дуже сильно не так. Різдвяна ялинка без прикрас усе ще стояла в «лімбі» Джоселін. Вони встановили її й хотіли прикрасити по обіді, після повернення з торговельного центру. Але саме тоді вони знайшли Тайлера.
А тепер вона вже почала скидати голки.
Щось під обіднім столом привернуло увагу Стіва. Шматок потертої чорної нитки. Шов із Катаріниного ока.
Але де вона зараз? І де Тайлер?
Стів, похитуючись, вийшов у коридор. По дорозі він поглянув у дзеркало і відразу пошкодував про це. У тому обличчі, що дивилося на нього, — з глибокими борознами та зловісним, червоним жеврінням вирячених очей привида, — в цьому потворному зображенні він не впізнав нічого з того, що колись становило його єство. Ліва щока і нижня губа були схожі на цибулину лілового кольору, що переходив у чорний, а всю нижню половину обличчя закривала темна «борода» із загуслої крові. Щелепу, мабуть, доведеться відновлювати. У нього в аптечці є голка для накладання швів на шкіру, але того буде недостатньо.
Він пошкутильгав до вхідних дверей, великим пальцем відвів убік фіранку на дверній панелі й виглянув у віконце. Газон був мокрим від роси і блищав у холодному світлі. День мав бути чудовим. Але й надворі усе було не так, а в повітрі важко висіла та сама гнітюча тиша. Він подивився на захід, уздовж Діп-Голлоу-роуд, але побачив лише дерев’яні та цегляні будинки, які в ранкових сонячних променях чекали, коли з них вийдуть люди. Але люди з них вже не вийдуть. Навіть стоячи за дверима, Стів знав, що ті будинки тепер безлюдні. Йому стало цікаво, що він побачить, якщо прогуляється містом. Повітря було чистим, без жодних слідів диму. У ньому просто… не було нічого. Лише ця моторошна тиша.
Незабаром, мабуть, прибудуть представники влади. І що тоді? Буде як у лютому 1665 року. Коли вони прибудуть, то знайдуть лише цю тишу. Три тисячі людей безслідно зникли. Місто-привид.
«Так і є, — подумав він. — А я — його мер».
Стів почав сміятися — і незабаром сміх перейшов у нестримний регіт. Химерні, лункі вибухи реготу безкінечно відлунювали в безлюдному будинку, ніби то реготав мертвий. Цей сміх викликав спогади про маятник, потужний середньовічний катувальний засіб, що нависнув над їхніми життями того дня, коли він і Джоселін повернулися додому і знайшли Тайлера мертвим; його лезо було гострим як бритва, він розгойдувався вперед і назад, вперед і назад, виголошуючи свій безжальний вирок. Що ж, суд ухвалив вирок, і його виконано. І тепер він був лише купою смердючих органів людського тіла, що заходилась від сміху в кутку коридору.