Відьма

Гризельда мала досвід жертвоприношень. Вона чудово розуміла безсловесну мову таких настроїв, і тому, скориставшись нагодою, прослизнула всередину крамнички і зачинила за собою двері.
— Ось він! — заволав хтось, тикаючи в напрямку Джейдона узятою з дому настільною лампою.
— Це він зробив!
Авжеж, вони всі те знали. Вони всі були в тому переконані. А хто ж іще міг відкрити очі Катаріні, як не цей мерзотник, який побив її камінням, який отримав за те справедливе покарання і якого милостиво відпустили — а він що? А він повернувся до них спиною і помстився усім у Блек-Спрінзі! Від такої несправедливості люди просто знавісніли, вони вже не контролювали себе. Незабаром навколо злочинця зімкнулося півколо з тридцяти чи сорока людей, вони насувалися на нього, їхні руки тремтіли, а кулаки були стиснуті.
У ці останні миті свого життя Джейдон, мабуть, побачив на їхніх обличчях риси нелюдів, він повернувся до дверей м’ясної лавки, а його власне обличчя спотворила посмішка первісного страху. Про що він мусив подумати, коли збагнув, що двері були замкнені? Що промайнуло в його мозку, коли він почав барабанити по склу, в той час як мати споглядала це з кам’яним обличчям, а ще коли побачив у вікні відображення людського кільця, яке дедалі щільніше стискалося навколо нього?
А потім нападники враз відкинули останні залишки нерішучості, й кільце зімкнулося навколо хлопця. За секунду вони, ніби дике плем’я, підняли його над головами і понесли над юрбою, що ревла і гойдалась, як хвиля. Джейдон кричав не своїм голосом. Стоячи на сходах перед церквою, Грім бачив, як він вирячив очі, а тим часом жителі міста почали зривати з нього одяг, смикати за волосся, за кінцівки… Дуже скоро він упав, і люди накинулися на нього, ніби зграя вовків. Вони роздирали його плоть нігтями, різали ножами й били молотками, і Грім, втративши будь-яку надію спинити юрбу і волю до спротиву їй, впав на коліна, а з колін — на бетонні сходинки.
Його охопила глибока ненависть до земляків, йому хотілося втекти від цього видовища, а також — від своєї людської сутності, що зв’язувала його з ними, адже якщо вони звалися людьми, то він не хотів мати нічого спільного з такою людяністю. Грім упав на бруківку і занурився у хмарні глибини власної свідомості, пітніючи і страждаючи — страждаючи лише через себе самого, горло йому душили гарячі, нудотні сльози та гіркий присмак жовчі. Він не знав, скільки часу так пролежав, поки не почув, як від будинків донеслося відлуння звуку пострілу. Отже, у нього таки було щось спільне з усіма цими істотами — від цього звуку здригнулися всі, включаючи самого Гріма.
Грім подивився вгору, витер обличчя.
Ліворуч від місця лінчування стояв Марті Келлер, якого не помітили розлючені жителі. Над головою він обома руками тримав чорний револьвер калібру тридцять вісім спешіел, і руки його ще тремтіли від відбою. Сотні людей втупилися в нього, не вірячи власним затуманеним очам, з їхніх пальців іще крапала кров, їхні щоки спітніли, але їхній запал — вже згас.
Трясця, це дитинча витягло з сейфа службову зброю й застромило її собі за пояс. Грім не знав, хто дав йому на те дозвіл, але ту людину він би просто розцілував.
А потім з’явилася й відьма.
Натовпом прокотилася хвиля — ніби молитва, тільки без почуття любові: «Відьма, ось вона, відьма, Боже, то відьма…» Усі люди навколо нього відсахнулися назад, і тепер можна було побачити те, що залишилося від Джейдона Холста, — невелика, тепла, кривава каша, в якій конвульсивно смикалися м’язи. Але очі всіх були зосереджені не на ньому. Усі повернули обличчя в одному напрямку, звідки назустріч їм рухався їхній найбільш страхітливий нічний кошмар; у той самий бік поглянув і Грім.
Катаріна ван Вайлер повільно спускалася з Аппер-Резервуар-роуд, тримаючи за руки двох дітлахів у середньовічному вбранні. Картина та була сповнена абсурдного спокою. Незворушно, неквапливо крокувала відьма, ніби пастух назустріч своєму стаду. Уперше за весь час, відколи вона жила тут, у неї були відкриті очі, й коли жителі міста побачили це, увесь їхній запал розвіявся, ніби й не було його. Риси мертвотно-блідого обличчя Катаріни залишилися тими самими, добре їм відомими, але тепер безкровна, дірява від стіжків плоть її губ і повік ожила і блищала, ніби справжня шкіра. Усі без винятку людські душі, які скупчилися на майдані, були вражені тим, що її очі не дивилися скоса і не було в них того огидного, хворобливого пожадання, якого всі вони очікували у своїх найпохмуріших думках. Тепер обличчя Катаріни, позбувшись моторошної маски з зашитих очей і рота, стало вражаюче людським. Коли воно перестало викликати жах, стали помітними його м’які лінії й витончені риси. Катаріна дивилася на вулиці, на будинки, на людей двадцять першого століття із притлумленим захватом, породженим трьомастами п’ятдесятьма роками темряви, усміхаючись від здивування і насолоди. Жодного сліду злостивості не було — залишилася просто мати, що вийшла на прогулянку з дітьми. Чи не того вона прагнула весь цей час? Вираз її очей можна було описати лише словами «незрівнянне блаженство».
 
І ця картина настільки не відповідала тим жахливим образам, які Катаріна вкарбувала в мізки жителям Блек-Спрінга, і тому страху, з яким вони жили оці роки, що всім мимоволі стало дуже ніяково. Невже це могло бути правдою? Виходить, і мерзотою ніякою вона не була, адже на мерзоту її перетворили вони самі.
Завмерши від жаху, Роберт Грім спостерігав, як Катаріна та її діти підходять до майдану. Здавалося, склалися усі передумови для сцени, що зображує щастя, — але щастя ніхто не побачив, не побачив ідилії, яка мала б настати. А все тому, що саме в цей час Катаріна окинула поглядом нажаханих жителів — разом з тим, що залишилося від Джейдона Холста. Її очі враз посмутнішали.
«Ми ніколи нічому не вчимося», — подумав Грім.
Натовп ворухнувся і відступив іще далі. Дехто спробував було утекти, але більшість зрозуміла, що втеча не мала сенсу. Ніби за якимось невидимим сигналом усі попадали на коліна, сотні людей разом, як мусульмани в напрямку Мекки. У кожного в горлі ніби застряг клубок, усі вони попадали відьмі до ніг, цілком віддавши себе на її милість, і всі разом, у спільній молитві, благали її: «Пробач нас, Катаріно! Ми визнаємо тебе, Катаріно! Не карай нас, Катаріно!»
Але на їхніх руках усе ще була кров, і нова кров мала пролитися незабаром. Краєчком ока Роберт Грім зауважив, як невідворотне лихо наблизилось в особі Марті Келлера, як той виступив уперед з-посеред натовпу, що стояв на колінах, тримаючи зброю у тремтячих руках.
Грім спробував підвестися і гукнути Марті, щоб той не втручався, але не втримав рівноваги і впав обличчям на бруківку. Удар вибив повітря з його легенів, і хоча він усе ж таки скрикнув, було запізно.
Марті зробив постріл. Але ж він не був снайпером, він був фахівцем із обробки даних. Гаразд, не тільки ним, але однаково ніколи в житті так не нервував, як тієї миті, коли натиснув на гачок. Куля потрапила малому Джоуї Хоффману в шию, і той упав на тротуар. Катаріна приголомшено нахилилася, намагаючись втримати дитину, цівка крові бризнула їй на сукню, залишивши схожий на віяло слід, але хлопець помер ще до того, як упав на землю.
Мала Наомі закричала, затупотіла ногами й обвила руками відьмину шию. Призначенням наступної кулі було покінчити з Катаріниним прокляттям раз і назавжди, та натомість вона відірвала дівчинці більшу частину черепа. Люди почули, як відьма, що втратила другу дитину, хрипко хапала ротом повітря, хитаючись у макабричному вальсі з двома дитячими тільцями.
«То, мабуть, жарт, — подумав Грім. — Чи якесь жахливе непорозуміння, якого я не можу збагнути».
Відьма підвела погляд і подивилася на Марті.
Марті закричав. Він хотів утекти, але ноги його не слухалися. Відьма підійшла до нього, зів’яла, але спокійна, він не зводив з неї очей, а в її погляді були презирство, горе і безжальна помста.
Вона поклала руки Марті на плечі й подивилася на нього. Понад десять секунд вона вдивлялася в обличчя свого новоспеченого ката, а тим часом юрба відступала все далі й далі. А потім вона кашлянула йому в обличчя.