Відьма
— Як ця стара шкапа про них дізналася?
— Заспокойся, — сказав Воррен. — Добре, що вона хоч не стовбичить у їхній вітальні. Вона на газоні, тож ми накинемо на неї стару мотузку із простирадлами. Ви з Марті дістанетесь туди за п’ять хвилин. Я зателефоную власникові того будинку чи то їхнім сусідам і попрошу заховати її під ковдрою, доки ви не приїдете.
Грім побіг до виходу, підштовхнувши Марті у коридорі.
— Феєричний мегапрокол!
— Якщо вони її побачать, ми скажемо, що вона бере участь у фестивалі, — сказав Воррен. Він обдарував Гріма блискавичною посмішкою, яка б краще пасувала вечірці у стилі сальса з порцією мохіто, аніж ситуації, за якої можуть загинути люди. Проте він дуже прорахувався, намагаючись заспокоїти Гріма. — Місцевий люд, жартуючи, вітає новоселів. О-о-о, о-о-о, о-о-о, поглянь, яка мила невеличка витівка! Та це ж усього лише відьма!
Роберт Грім крутнувся у дверях, як дзиґа.
— Це аж ніяк не довбана казочка про Гензель і Гретель!
Розділ 3
Останній теплий день року проминув швидко. Пройшло кілька тижнів навчального року, і Стів Грант уже почав призвичаюватися до чергування занять у Медичному коледжі Нью-Йорка та роботи керівника проекту в науково-дослідному центрі. Джоселін працювала три з половиною дні на тиждень у Природничому музеї Гудзонських висот у Корнволі, а хлопці, хоча й пручалися за звичкою, та все ж почали звикати до нового шкільного року у старших класах школи «О’Ніл» у Гайленд-Фолзі. Тайлер заледве закінчив перший рік і тепер відвідував додаткові заняття з математики, щоби бути готовим до іспитів. Від цих занять у нього зростала дратівливість. Тайлер мав хист до слів, а не до чисел, і якби він закінчив цей рік, — це було велике «якби», на думку Стіва, — він волів би працювати зі словами. Наприклад, у журналістиці. Ідеалом було б навчання у Нью-Йоркському університеті, хоча тоді йому довелося б щодня їздити до мегаполіса. Жити у гуртожитку в кампусі на такій відстані від Блек-Спрінга було б надто небезпечно. Бо воно вповзе у нього повільно, майже нечутно… але наприкінці влучить у самісіньке серце, і, може, надто неочікувано, щоб бути вчасно поміченим.
Метт у темпі вальсу закінчив перший рік середніх класів і почав другий з притаманними підлітковому віку різкими перепадами настрою. Він оточив себе дівчатами зі школи та, здавалося, поділяв як їхні нескінченні пароксизми реготу, так і спалахи передменструальної злості, а за першим покликом пішов би танцювати до упаду. Джоселін висловила занепокоєння тим, що Метт може цього чи наступного року здійснити камінг-аут. І хоча Стів від самої лише цієї думки хмурив брови, в глибині душі він підозрював, що Джоселін має рацію. Ця думка його тривожила, попри те, що ані він, ані Джоселін не дотримувалися консервативних поглядів. Просто він усе ще дивився на Метта як на ласкаву та вразливу дитину, якою він і був усі попередні роки.
«Вони й справді стають дорослими, — подумав він із легким смутком. — А ми старіємо. І для нас ніхто не зробить винятку. Ми всі постаріємо… і станеться це у Блек-Спрінзі».
Від цієї думки йому стало важко на серці. Він пройшовся стежкою уздовж кінної огорожі до кінця двору. Хоча була майже одинадцята вечора, надворі було досить тепло. Погода, як наприкінці літа, у повітрі — жодного натяку на осінь, хоча по радіо на завтра передавали дощ. Перед ним у суцільній пітьмі тягнувся у височінь мовчазний ліс. Стів свистом покликав Флетчера, який ховався десь у темряві.
По той бік паркану в темряві світилася цигарка Піта Вандермеєра. Стів підняв руку, і Піт дружнім жестом приклав два пальці до скроні. Піт був соціологом кожною клітинкою свого організму, він часто засиджувався надворі аж до світанку й курив. Пару років тому він дочасно пішов на пенсію через ревматоїдний артрит, і з того часу його дружина Мері годувала сім’ю. Піт був на п’ятнадцять років старшим за Стіва, але його син Лоуренс був однолітком Тайлера, і з часом обидві сім’ї здружилися.
— Привіт, Стіве! Що, насолоджуєшся останніми теплими вечорами?
— Наскільки це можливо, — посміхнувся він.
— Тож насолоджуйся до кінця. Насувається буревій.
Стів здивовано підняв брови.
— Хіба ти не чув? — Піт видихнув хмарку диму. — У нас свіже м’ясо.
— От лайно! — вилаявся Стів. — І що це за люди?
— Пара з Нью-Йорка, доволі молоді. Він отримав роботу в Ньюбурзі. Нагадують мені вас. — Один із коней у стайні тихо заіржав. — Ото вже халепа! Легше тому, хто тут народився, як от я. Вони з цим упораються, якщо їхній шлюб достатньо міцний. У більшості виходить. Але не мені це тобі говорити.
Стів покірно посміхнувся. Ані він, ані Джоселін так само не походили звідси. Вони переїхали до свого відремонтованого гніздечка у колоніальному стилі вісімнадцять років тому. Джоселін була вагітна Тайлером, а Стів отримав посаду в рамках групової лікарської практики у Медичному коледжі Нью-Йорка. Проблеми з нерухомістю почалися, ще коли вони жили в Атланті — похмурий ріелтор, несподівані проблеми з іпотекою, — але, попри все, то було ідеальне місце для виховання дітей, зусібіч оточене лісами Гудзонської долини, звідки можна було швидко дістатися кампуса.
— Сподіваюся, заради їхнього ж блага, що і в них думка дружини матиме вагу, — сказав Стів. — Я досі щодня від усього серця дякую круглякам.
Піт відкинув голову й засміявся. Джоселін тоді працювала над здобуттям ступеня доктора філософії з геології й закохалася у кругляки, залишені льодовиками, що прорізали усю вулицю Діп-Голлоу-роуд — від їхнього будинку до центру міста. Стів ніколи не насмілювався відкрито їй у тому зізнатися, але гадав, що ці кругляки врятували їхній шлюб. Якби переселення до Блек-Спрінга відбулося лише через нього, він не був би певним, чи змогла б коли-небудь Джоселін йому це пробачити. Можливо, вона б і захотіла, але на заваді стала б її надто глибока образа на нього.
— У підсумку все владнається, — промовив Піт, — це місце ніколи не стане повністю їхнім, але Блек-Спрінг заволодіє ними, то правда. — Він швидко йому підморгнув, ніби вони були хлопчаками, що діляться таємницею. — Хай там як, а час лягати спати. Одного з наступних днів у нас буде чимало роботи.
Вони попрощалися. Стів відійшов і попрямував до межі ділянки у пошуках Флетчера. Зі стайні донеслося іржання — то був Паладій або Нуала — занепокоєне і водночас тепле фиркання. Як не дивно, попри всі обмеження, Стіву подобалося життя у Блек-Спрінзі. В цій темряві його охоплювало потужне почуття приналежності, і це почуття, подібно до величезної кількості інших аспектів людської душі, не можна було раціонально пояснити. Та все ж воно існувало. Наукове мислення Стіва не дозволяло йому вірити у щось нематеріальне, як, наприклад, у притягальну силу окремих місцевостей, а втім, усередині нього жила якась первісна, інтуїтивна істота, і вона знала, що його сусід мав рацію. Це місто дійсно володіло ним. Навіть зараз у вітерці, що повівав із пагорбів цієї літньої ночі, можна було відчути, що сама місцина належала чомусь невідомому, що було давнішим за неї.
Їхній будинок стояв на краю заповідника «Ліс Чорної скелі» біля підніжжя гори Нещастя. Ланцюг пагорбів, піднятих прадавніми льодовиками та прорізаних потоками талої води, віддавна приваблював людей, що оселялися тут. Хто б не проводив розкопки, неодмінно знаходив рештки поселень і могильників племен мунсі й могікан. Пізніше, коли голландські та британські колоністи витіснили індіанців-делаварів з цієї території, на ній запанувала дика природа, а пагорби стали місцем язичницьких ритуалів. Стів знав історію… але історики не замислювалися над поясненням впливу власне самої місцевості. А цей вплив був ірраціональним за характером і відчувався лише тоді, якщо ти жив тут… і тоді він панував над тобою.
Але ж треба визнати, оті перші роки були нелегкими.
Спочатку було заперечення, згодом прийшов гнів. Раптовий кінець запереченню настав, коли, після семи тижнів невіри і здивування, вони замовили відпочинок тривалістю в місяць у чудовому бамбуковому пляжному бунгало у Таїланді. На думку Стіва, було б непогано, якби Джоселін на певний час протягом вагітності втекла від усього того сум’яття. У середині першого тижня в Азії їх обох охопила туга, ніби якась потужна, невидима журба прийшла з Таїландської затоки, залила їх з головою й тепер гризла зсередини. В неї не було ані джерела, ані напрямку, але вона існувала й розповзалася як чорнильна пляма. Стів навідріз відмовлявся визнати будь-який зв’язок між цією депресією та попередженням міської ради про те, що обрана ними тривалість відпочинку була безглуздою й навіть небезпечною для життя. Аж поки — не пройшло ще й півтора тижні після їхнього від’їзду — він почав міркувати про те, як повіситися на простирадлах, причепивши їх до бамбукової стелі бунгало.