Відьма
З натовпу прозвучав глузливий сміх, яким влучно скористався Метерс.
— У Вест-Пойнті не знають, що це таке — жити під відьминим прокляттям. Вест-Пойнт безсилий перед злом. Ми живемо ніби під скляним ковпаком і можемо покладатися лише на милосердного Господа… і одне на одного. — Він широко розвів руки, ніби вдавав із себе Ісуса. — У Блек-Спрінзі ми самі попіклуємось про своїх під пильним оком всемогутнього Бога.
— Невже Бог бажає, щоб ми били власних дітей?
Метерсів кадик конвульсивно смикався вгору і вниз.
— Хто шкодує різки, той ненавидить свого сина!
— Це — незаконна розправа!
— Це — внутрішня справа міста. І як ми завжди це робимо під час розгляду внутрішніх міських справ, голос демократії буде почуто.
З місця підвелася удова Телбота, жителька заможної частини міста, і почала говорити з ідеальним самовладанням:
— Я схиляюся до того, щоб погодитися з паном Метерсом. Ми ж не можемо просто так послати їх тричі поспіль до Дудлтауна, так ми з їхньої психіки зробимо кисіль. Саме це сталося з Артуром Ротом: його мозок не витримав. Мені, чесно кажучи, це здається набагато менш гуманним, аніж добре попрацювати батогом якихось п’ять хвилин.
Стів сидів і дивився на цю сцену, не вірячи власним вухам, відчуваючи, як волосся у нього на потилиці стає сторч. Як швидко це все перетворилося на непристойність! Якщо вже оця жінка, саме втілення респектабельності й вишуканості, може підвестися і з такою незворушністю оголосити себе прихильницею публічного сорому, публічних катувань… тоді все, греблю прорвано.
— Та й, крім того, — вела далі пані Телбот, піднявши пальця догори, — якщо вже люди поводяться настільки безвідповідально, що водяться з відьмою, то, гадаю, варто всім дати урок. Я схвалюю ваше рішення.
У відповідь — гудіння. Схвальне, але водночас нервове й насторожене.
— А чим поганий звичайний арешт? — наполягав Грім. — У нас є камери під церквою. Ми можемо психологічними засобами зняти їхні захисні бар’єри і переконати їх у серйозності подібних вчинків. Ми…
— Гріме, ми тебе зрозуміли, — вигукнув хтось із присутніх. — Може, вже сядеш на місце?
Публіка підтримала цей вигук, і Грім безпорадно оглянувся довкола. Стів інстинктивно відчув необхідність підвестися і виступити проти цього фарсу, але Джоселін вхопила його за руку і міцно притисла її собі до живота.
— Стіве, я не хочу, щоб ти виступав. Подумай про Тайлера і Метта.
Він здивовано поглянув на неї, але, побачивши страх в її очах, усе зрозумів. Коли він виступав у справі Артура Рота, йому востаннє пробачили нерозсудливий ідеалізм. Але цього разу все буде інакше. Колективне навіженство зайшло надто далеко, і вибуху не уникнути. Цієї миті вони були героями, бо ж вистежили паразитів, які каменували відьму, і викурили їх з їхніх нір… і, напевно, їм було краще й далі залишатися героями.
— Буде голосування, — шепнула Джоселін. — Хочеться вірити в їхній здоровий глузд.
— Вибач, але я в це не вірю.
Він кинув погляд на Піта, шукаючи підтримки, але Піт вдивлявся кудись удалечінь із байдужим виразом обличчя людини, яка спостерігає за тим, як справджуються її найжахливіші кошмари. Він зчепив свої пальці з пальцями Мері, й Стів бачив, що той не має жодного бажання вставати і щось говорити.
«Подумай про Тайлера. Ти ж знав, що так станеться.»
«Але ж… не це!»
«Слухай, кого ти дуриш? Звичайно, ти знав це. А тепер тримай язика за зубами, інакше дорого заплатиш.»
— Тату, я хочу додому, — нервово прошепотів Тайлер.
Стів поглянув на сина і взяв його за руку. Тайлер міг би зараз бути серед засуджених. Можна було поринати у будь-які фантазії про те, як було б гарно поплисти вниз Гудзоном разом із сином, але якщо він забуде, що зараз стояло на кону, то може втратити усі шанси. Отож Стів відкинувся назад… і нічого не сказав.
Решта судового процесу проплила, ніби в тумані. Пан Шеєр виступив з емоційним закликом. Його будинок вже зруйнували, хіба вони не можуть виявити милосердя бодай до його сина? Він говорив про наведення мостів, про подолання етнічних розбіжностей. Говорив про людяність і гідність. Вимовляв слова із сильним акцентом, а оскільки говорив довго і не збирався закінчувати, розлючені слухачі витягли його з зали. Почалася бійка, десь у центрі залу піднявся пан Вокер і почав загрожувати розголосом у пресі, якщо вони таки насміляться вдатися до такого покарання. Проте навіть без загрозливих поглядів присутніх і без голови ради з його Дудлтауном було очевидно: пан Вокер зламався і не протистоятиме подальшим подіям. Та й хіба не було видно по його обличчю, що він з усім змирився? Якби то був син когось іншого, він, звісно, проголосував би «за».
Гризельда Холст також протестувала, уся в сльозах, їй надали більше часу, ніж іншим, оскільки жителі міста симпатизували їй найбільше. Але й тут Стів зрозумів, що то була лише формальність, яка нічого не змінить ані на макове зернятко. Народ прагнув крові й хотів голосувати. Удова м’ясника нагадала юрбі про трагічну історію знущань над Джейдоном його батька, про руйнівні емоційні наслідки цієї жорстокості й завершила виступ благанням дозволити її Джейдону пройти лікування замість покарання.
— Я прошу вас, дорогі друзі. Ми ж знаємо одне одного, хіба не так? Хіба то не ви всі ходите до мене щотижня купувати стейки? Чи гамбургери? Телячі відбивні? Курячі крильця? Паштет, нарешті?
— Заберіть цю жінку звідси, доки вона не почала перераховувати увесь асортимент свого довбаного м’ясного відділу! — вигукнув якийсь місцевий дотепник. Жарт був позбавлений смаку, але блазень отримав те, чого прагнув: Гризельду, що без упину ридала, вивели з зали.
Нарешті настав час голосувати. Голова ради попросив тих, хто підтримував вирок, підняти праві руки. Вгору здійнялося багато рук, включно з руками трьох членів ради. А потім Метерс попросив підняти праві руки тих, хто був проти вироку. Стів підняв праву руку… і відчув невимовне полегшення, коли й цього разу побачив велику кількість рук. Проти також проголосували троє членів ради, включаючи, певна річ, і Роберта Гріма. Стівові здалося, що з’явився проблиск надії. Голосування не було вирішальним — не було можливості встановити, на чиєму боці більшість. Це означало, що, слава Богу, багато людей мали достатньо здорового глузду, щоб мовчки протистояти цьому знущанню.
Коли почалася підготовка до письмового голосування, Грім знову взяв слово:
— Люди добрі, не будьте дурнями. Я знаю, що саме це написано в Постанові, але то не більше, ніж жарт. Пам’ятайте: коли-небудь настане мить, коли ми звільнимося з-під Катаріниного прокляття, і чи зможете ви тоді дивитися одне одному в очі, якщо на вашій совісті буде отаке? Чи зможете ви протанцювати навколо церкви і проспівати «дінь-дон, відьма здохла», якщо на ваших руках буде кров? Будь ласка, будьте розсудливими!
А потім почалося нескінченне човгання ніг повз трибуну, де з упаковки видерли чотири пачки паперу для друку, і люди брали фломастери, щоб таємно написати «так» або «ні». Оскільки Стів, Джоселін і Тайлер сиділи попереду, вони голосували одними з перших. Стів укинув імпровізований бюлетень до урни — до тієї самої урни, яку лише тиждень тому використовували для голосування на президентських виборах. Минулого тижня вони голосували за того, хто — Барак Обама чи Мітт Ромні — стане господарем Білого дому на наступних чотири роки. Цей місток до реальності, з якої Блек-Спрінг остаточно випав, здавався якимось абсурдним.
Минула принаймні година, допоки не проголосували всі — й ті, хто човгав до трибуни, й ті, хто прибув у інвалідних візках, і ті, хто чекав у гардеробі чи стояв на балконі. Ще двадцять хвилин збігло, поки члени ради сортували і рахували бюлетені. Стів згубив з очей Джоселін, Тайлера та Вандермеєрів. Ніколи ще він не почувався таким одиноким і розгубленим, попри те, що багато жителів міста хапали його за руки, бажаючи докладно дізнатись, як розгорталися ті події. В якусь мить перед ним раптово постав надзвичайно реальний образ: люди навколо нього не просто нагадували людей із далекої давнини, а й реально стали тими людьми, вбраними в лахміття, що смерділи брудом і хворобами. Якби він вийшов на вулицю, то побачив би, що Діп-Голлоу-роуд стала порохнявим шляхом, яким торохтять вози, почув би монотонний дзвін зі шпиля старовинної церкви і зрозумів би, що надворі 1664 рік.