Відьма

Замість того, щоб воскреснути, ніби фенікс, птах підсмажився, як курка. З пакета піднялися тонкі пасма диму, а з ними — жахливий, бридкий запах, запах не горіння, а обвуглювання, ніби у тебе в горлянці розсипався сухий шматок вугілля і засипав тобі трахею гарячим попелом.
Грім подумав, що такий сморід міг з’явитися, коли відкривали стародавні могили у Помпеях.
— Я… я тобі передзвоню, — пробелькотів Марті й перервав свою розмову з Клер. — Боже, ви це бачили? Ні, я хочу сказати, ви бачили це?
Ніхто йому не відповів. Катаріна нерухомо стояла перед ними. У тому, як вона тримала цього без сумніву мертвого птаха, було щось таке, що змусило їх подумати, ніби вона глузує з них, ніби однією цією простою дією вона нагадала їм, хто був справжнім господарем тут, у Блек-Спрінзі. Грім намагався дослухатися до голосу розуму, але відчув лише, як знайомий йому світ почав знавісніло гойдатися, потім випрямився і різко впав догори дриґом. Його охопила задушлива паніка, і вперше за своє життя йому від усього серця захотілося ніколи не народжуватися на світ у Блек-Спрінзі, щоб Катаріна стала прокляттям для когось іншого.
А Катаріна усе трималася за свого павича.
Вона поміняла поведінковий шаблон. Раніше вона зникала і з’являлася деінде раз на сім годин чи близько того. Та від цієї миті вона почала блукати містом з поліетиленовим пакетом, прив’язаним до її талії, і жмутом мертвого павичевого пір’я в руці.
— Гадаю, вона задоволена цим жертвоприношенням, — зробив згодом висновок Воррен Кастільо, але ніхто не знав, правда то була чи ні.
Ввечері у понеділок, коли усі телемережі Америки висвітлювали переддень президентських виборів, вода у Струмку Філософа перетворилася на темно-червону, ніби там десь у воді плавала велетенська біла акула, що перекусила навпіл пару туристів.
А Катаріна попрямувала до муніципалітету — разом із павичем.
  
Розділ 16
 
О пів на першу ночі понеділка Тайлер лежав у ліжку — в найглибшому заціпенінні від часу смерті Флетчера. На ньому не було нічого, окрім трусів, тіло було вкрите гусячою шкірою, а соски перетворилися на темні, затверділі горбики. Зазвичай м’які лінії його ребер і добре розвинутих м’язів тепер здавалися блідими і запалими у тьмяному світлі від заставки його макбука. Він вдивлявся у стелю, дослухався до шереху в трубах опалення і рахував секунди. Віконні майстри прийдуть лише завтра, щоб відремонтувати заднє вікно, отже, будинок продувався наскрізь, і батареї опалення останніми днями працювали більше часу, ніж зазвичай.
Тайлер був виснаженим понад міру, але сон тікав від нього. Він крутився, дрижав від неспокою і натягав ковдру до талії. Він не уявляв, яким чином зміг протриматись майже без сну останні сорок вісім годин, але, так чи інакше, йому це вдалося. Але від того він почувався пригніченим, знервованим і розбитим. Ще однієї такої ночі він собі не бажав.
Незадовго до опівночі Лорі прислала йому смс:
 
Тайлере, як ти? Сумую за тобою, зв'яжись зі мною,
 
гаразд? Кохаю тебе. Лорі.
 
 
Тайлер закрив смс і вимкнув телефон. В нього не було сил їй відповісти. Лорі жила ніби в іншому вимірі, там, де не існувало тих образів, що увесь час спалахували в його мозку з нудотною повторюваністю: Катарінин сосок, Флетчер, коні. Він продивився відеосайт у пошуках легкої втіхи, але в цьому стані нічого не могло його звеселити.
Нарешті він написав текст у програмі, що керувала вмістом його блога, але, звісно, онлайн його не виставив:
 
Тотальне виснаження. Гадаю, мій мозок у відключці. Не можу ясно мислити. Мозок почувається розтрощеним, ніби Паладій замість вітальні розбив мені голову. Я 6 із задоволенням косяк забив абощо. Треба тримати себе в руках, інакше станеться вибух. На першому поверсі роздобув пляшку текіли і справив бенкет у себе в кімнаті, таку собі фієсту для одного в стилі «ТайлерФлоу95», суки ви всі. Гадаю, я від того проблююсь. А як не проблююсь, то не питиму більше ані краплини алкоголю.
  
Жодної гадки не маю, що робити далі. Як то усе так вийшло. Гібрис, Ікарова пиха, уся та маячня? Авжеж, то моя провина. «Розплющ свої очі» — то мій проект. Належна підготовка, так. Чітке формулювання концепції, так. Терпимість, так, передбачення, так.
 
Але не може бути терпимості по відношенню до Джейдонового божевілля, і ніякого передбачення. Як він отого ножа всадив їй у цицьку. ГЕТЬ ДОВБАНУТИЙ. Не хочу про це й думати, але ж не можу того викинути з голови. Як він розрізав їй сосок, ніби шматок гнилого фрукта, чи то пак піньяту. І чому я взагалі дозволив цьому психопатові приєднатися?
 
Він НЕБЕЗПЕЧНИЙ. Довбана велика крапка. Не навертайся йому на очі. Не вводь себе у спокусу, як то було вчора. Ніби ти справжній чоловік, захищаєш свої права. Тільки йому все те до сраки. Можна подумати, він сам зрозумів, чому заслужив удар кулаком у щелепу. Збоченець, хіба ні? Ти ж бачив, як він на тебе дивився. Начебто сам напросився і знав, що так буде, ніби його залишили в школі після уроків за якусь провину.
 
Ходив сьогодні до струмка. Тато каже, що нам не можна підходити близько, тому що ми не знаємо, безпечно воно чи ні, подивись, мовляв, що сталося з кіньми. Але коні по-іншому відчувають багато речей, і, на мою думку, це не матиме такого самого впливу на нас. Мені особисто здається, що це небезпечно, але геть по-іншому. Воно тобі виїдає мозок. Оці сліди крові у воді. Ніби серпантин на вечірці. Вони тебе гіпнотизують.
 
Як би там не було, я їх трішки відзняв, але редагувати це не хочеться. Та й навіщо? Сайт помер і більше не оживе. Він у могилі на задньому дворі, як і Флетчер.
 
Так, Флетчер. Тату, вибач. Мамо, вибач. Метте, вибач. Якби не я, Флетчер був би ще живий. Тато знає, що я знаю щось. Це видно з того, як він на мене дивиться. Одного разу він мене спитав, але я нічого не сказав. Чи він чекає, поки зізнаюся сам? Але ж я не можу, не знаю як. А Катаріна просто відреагувала, бо Флетчер напав першим. Чи можемо ми звинувачувати Катаріну в тому, що вона хоче поквитатися з нами? Ми вбили її дитину, ми її повісили, ми зашили її довбані очі. Хто 6 на її місці не розізлився? Трясця, чому це я кажу «ми»? Параноя. Може, в мене їде дах. Усе розлітається на порох. Повертаємось до реальності: ЇЇ ОЧІ НІЗАЩО НЕ МОЖНА ВІДКРИВАТИ. 300 років вона стримувала свою силу, тож вибухне, ніби наднова.
 
Я дурію від страху. За все життя ніколи так не боявся. Чому я наш проект назвав «Розплющ свої очі»? Дивно, наскільки сповненим сенсу все було на початку і як потім усе пішло до біса.
 
Цей заклик увесь час стосувався Блек-Спрінга.
 
І чому зараз він звучить, ніби заклик до відьми?
 
На сходах скрипнула мостина.
Тайлер вслухався, завмерши, ніби ящірка на камені, його водночас обдало холодом і жаром. Звук повторився в іншому місці, цього разу в безсумнівному супроводі стогнання сходинок — хтось ступав, легко, ніби не хотів наробити шуму. Тайлер упізнав Метта, як це буває, коли впізнаєш за звуками людей, з якими живеш. Він подумав: що то Метт робив унизу, адже ванна кімната була і тут, на другому поверсі. Мабуть, ходив щось з’їсти. Раптом Тайлер сам відчув голод, в нього не було сил і крихту проковтнути упродовж дня. Може, якщо трохи поїсти, можна буде позбутися печії від текіли… якщо йому вдасться затамувати блювотний рефлекс.
Якийсь час він ще прислухався. Тиша. Тайлер притиснув долонями очі, допоки в голові не замерехтіли зірки, а потім сів прямо і широко розплющив очі. На сходах було чути квапливі кроки. Глухий звук, удар, тиха лайка — то спіткнувся Метт. Поспішні кроки до спальні батьків. Тайлер вдивлявся у морок і прислухався до збуджених, сонних голосів. Він не міг розібрати, про що вони говорили.