Відьма

  
Розділ 13
 
Тієї ночі Флетчер так і не повернувся додому, хоча Гранти не спали до четвертої ранку і залишили прочиненими двері на задній двір. Із першими променями сонця до задніх дверей підійшли Піт і Мері Вандермеєри. Мері, турбуючись про Грантів, спекла для них кекси, проте діти ще спали, а в Стіва не було апетиту. Джоселін досі була у банному халаті. Вона запропонувала сусідам каву, але не змогла подати її, не наливши мимо чашок. Коли жінка повністю прокинулась, то почала стиха плакати і вже не могла зупинитися.
— Не хвилюйся, Джоселін, — сказала Мері, підводячись, щоб забрати з кухні рушника. — Ми знайдемо його. Я впевнена, що він забіжить у двері, метляючи хвостом, наче й не було нічого. Ти ж знаєш, які вони, ті собаки. Вони завжди знаходять шлях додому.
— Але Флетчер ніколи не тікав із дому, — плачучи, говорила Джоселін.
«Досить і одного разу, — подумав Стів, але нічого не сказав. Він примирився з думкою про те, що, швидше за все, Флетчер уже мертвий, а не просто зник. — То кішки завжди повертаються додому. Кішки — вони волоцюги, розбійниці. Якщо собака втікає з дому, стається драма, що майже ніколи не має щасливого кінця. Старий вірний дворняжка, що й мухи не скривдить, женеться до лісу за кролем, потрапляє у пастку і гине. Люблений гончак, який ніколи нікуди не тікав, одного дня вилізає зі свого кошика і його збивають на дорозі зі жвавим рухом. Огидною смертю помирає такий собака. Його доля ніби визначена наперед».
Було десять хвилин на дев’яту, коли до дверей підійшов Роберт Грім. Для такого раннього часу він був надто настороженим.
— Ми вивчили записи камери на Діп-Голлоу-роуд з тієї хвилини, як Джоселін поїхала за продуктами, і аж до того часу, як ваш син повернувся зі школи. Ми впевнені, що ваш собака втік не на вулицю, інакше ми б його побачили. Камери позаду вашої території теж нічого не помітили. Але вони сфокусовані на стежці, а не на задньому дворі.
— Але ж це означає, що, швидше за все, він у лісі, чи не так? — з надією запитала Джоселін.
— Я сам схиляюсь до такого висновку, — відповів Грім. — Але є й трохи заспокійливих новин. Я двічі проїхався трасою 293, від поля для гольфу аж до південної сторони озера Пополопен, і нічого не помітив на узбіччі. У месенджері чимало повідомлень зі співчуттям від людей, які теж пильнують. Якщо він у місті, ми побачимо його на камерах. Певно, собака незабаром повернеться.
«Але на думці в тебе інше», — сказав подумки Стів.
Він провів Піта і Гріма на задній двір.
— Ось, погляньте на це.
Він витяг засув від вольєра Флетчера і просунув пальці крізь дротяну петлю.
— Джоселін каже, що вона впевнена в тому, що засунула засув. Я їй вірю. Просто сенсу немає відводити собаку до вольєра й не зачиняти його. А зараз подивіться на це. — Він штовхнув хвіртку до замка і відпустив її. Вона відскочила назад і залишилася прочиненою. Він зробив це ще раз, і знову хвіртка відкрилася. — Мусите її засунути, інакше вона просто не закриється.
Піт подивився і кивнув.
— Отже, гадаєш, вольєр відкрили ззовні?
— Саме так.
— Але хто то був?
Грім штрикнув великим пальцем у себе над плечем у бік міста:
— Ваш виступ на засіданні ради у середу ввечері друзів вам серед наших жителів не додав. Зрозумійте мене правильно: ваш ідеалізм був зворушливим, але ваша поведінка… дещо необачною.
— Чи не думаєте ви… — почав Стів, але зупинився на середині речення. Вітер дмухнув уздовж карниза, і він здригнувся, сам не розуміючи, чому.
— Не знаю, — відповів Грім. — Припустимо, комусь закортіло помститися, і ті люди розробили план, як отруїти собаку. Тоді їм довелося б зайти з лісу і так само вийти до лісу, уникаючи стежок, інакше б вони потрапили у камери.
— Здається малоймовірним, — сказав Піт.
— Так, але не зовсім неможливим, — промимрив Стів. — Ви справді думаєте, що їм би це вдалося?
— Якщо розробити такий план? Безумовно, — відповів Грім без найменшого сумніву. — Але стратегія надто складна. Хто хоче занапастити собаку, той пробирається у двір і дає цуцикові миску отруєної «Пуріни». Якщо забрати з собою живого собаку, це приверне забагато уваги. Особливо тут.
 
«А чому б тобі не сказати, чого ти боїшся? — подумав Стів. — Чого ми всі боїмося, але не насмілюємося сказати про це вголос. Того, що, як би божевільно це не звучало, але якесь відношення до того має вона. У звичайну схему це не вкладається, але ж ти все одно про це думаєш, інакше тебе б тут не було. Боже мій, ми ж говоримо про звичайного собаку!»
Стів зрозумів, що шеф місцевої безпеки, мабуть, прочитав його думки, оскільки він втягнув голову до облямованого хутром капюшона своєї куртки. Якусь мить Грім мовчав, а потім, очевидно, прийняв рішення.
— Можливо, нам було б варто трохи прогулятися лісом. Ще рано, жодних туристів немає. Якщо він упав до однієї з тих ям, звідки добували руду, чи застряг у колючому дроті, він ще може бути живим.
— Добре, — відгукнувся Піт, ніби чекаючи на подібну команду. — Я піду вдягну чоботи. Стежки в лісі мають бути багнистими.
Вони швидкою ходою рушили вгору уздовж Струмка Філософа, який за земельною ділянкою Стіва залишав заповідник і занурювався під дорогу Діп-Голлоу-роуд, де впадав у каналізаційну мережу. Річище почало звужуватися, і вони повернули ліворуч стежкою, що вела вгору. Вони вирішили почати з гребня і звідти прочесати територію на південь і захід — ту частину гори Нещастя, що належала Блек-Спрінгу. Вони про це не говорили, проте знали — інстинктивно і неусвідомлено, але точно — Флетчер мав бути у межах Блек-Спрінга.
Лісова дорога була дійсно багнистою, і Стів, шкодуючи, що взув снікерси, вже незабаром відчув, як змокріли його шкарпетки. Коли він заходив до будинку, щоб їх взути, діти вже прокинулися. Тайлер був блідим, відстороненим і мовчазним. У Джоселін і Метта по обіді були іспити, але Джоселін сказала, що вона їх скасує, якщо не буде жодних новин. Вона хотіла залишитися вдома на той випадок, якщо раптом Флетчер повернеться.
Вони добрались до двох пласких оголень скельної породи, з яких складалася вершина гори. Оминувши справа більше узвишшя, чоловіки піднялися вибитою у камені стежкою до південного оглядового майданчика. Коли вони туди видерлися, Піт захилив голову і потягнувся, розправляючи спину.
— Усе гаразд? — запитав Стів.
— Так, треба лише подих перевести.
Він сів на камінь і запалив цигарку.
Вершина цього пагорба мала свою історію. Для індіанців мунсі, що будували поселення нижче на його схилах, вона була священним місцем, де вони ховали померлих. У сімнадцятому столітті голландські мисливці побудували на головній вершині пункт спостереження, але усі його сліди давно зникли. Звідси ландшафт круто повертав униз, у долину, якої у Льодовиковий період досягли язики континентального глетчера і в якій пізніше ріка Гудзон прорізала собі річище. Стів дивився на оброблені землі, на річку, поля, будинки Форт-Монтґомері та Гайленд-Фолза, на Міст Ведмежої гори та на місто Пікскіл удалині. У сірому кольорі цього обширу і в тиші, що панувала над ним, було щось середньовічне, щось зловісне. З цієї місцевості піднімався в повітря дикий заряд енергії. Ця енергія линула ніби зусібіч, але зосереджувалася за гребенем, на півдні, де розкинувся Блек-Спрінг. Вона смерділа минулим, в якому були жорстокість і брудні хвороби, в якому панував страх. Тут нажахані поселенці коїли страхітливі звірства. Тут вони вішали відьом. Утікши до Нового світу, але усе ще з викарбуваними на власній шкірі рубцями світу Старого, вони палили на вулицях барила смоли з запашними травами, прагнучи позбутися смороду чумного повітря, а потім несли небіжчиків, влаштовуючи похмурі процесії, палили їх на похоронних багаттях і водночас вирізали їхні інфіковані бубони, тим самим розповсюджуючи хворобу. І саме тут одного зимового ранку якась сила втягнула їхніх нащадків один по одному до Гудзона, і ніхто їх потім вже не бачив.