Відьма

А тим часом відьма — справжня відьма — вирішила постовбичити на паркінгу для інвалідів за мерією. Вона з’явилася трохи пізніше за одинадцяту тридцять та й залишилася там. Паркінг був на відстані менш як триста ярдів — відстань польоту ворони — від епіцентру всіх розваг, але з тим розташуванням можна було ефективно працювати. Грім наказав відгородити парканом під’їзд до Діп-Голлоу-роуд. За мерією він спорудив фейковий будмайданчик, з усіх боків оточений цілою батареєю добре проінструктованих робітників. Саму ж Катаріну зачинили в комірці для інструментів. Якби сталося малоймовірне і Катаріна вирішила б приєднатися до святкувань, в їхньому розпорядженні на той випадок було шість різних сценаріїв. Востаннє подібне трапилося у 2003 році, до того, як вони придбали вуличний орган. Безсоромна дівка усе святкування свавільно стовбичила на міському майдані навпроти кав’ярні Сью. Після жвавого обговорення вони вирішили поставити позаду неї білборд з рекламою міста та повісити банер з написом «СФОТОГРАФУЙСЯ ЗІ СПРАВЖНЬОЮ ВІДЬМОЮ!». А коли до неї пришпилили значок з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БЛЕК-СПРІНГА», ніхто вже й повірити не міг, що вона справжня. Усі діти хотіли пофотографуватися з кумедною пані. Бізнес виявився відносно небезпечним і вельми прибутковим. Усі батьки із задоволенням платили по п’ять баксів за світлину.
Деякі діти, щоправда, жалісливо плакали, та на те вони й діти.
Але сьогоднішнє свято проходило напрочуд гладенько. Інспектори з Пойнту поїхали, Грім знову думав про залізобетон, а народ святкував, аж дим коромислом.
О четвертій п’ятнадцять Тайлер Грант із друзями сиділи під огорожею біля фонтана і бронзової скульптури пралі. Вони наминали цукрову вату і з тихою заздрістю витріщалися на Чужинців, що хвилями прокочувалися повз них. Джейдон того дня допомагав матері на одному з лотків, але, взявши перерву, теж на хвильку приєднався до друзів.
Лоуренс тримав у руці п’ять сірників. Кожен витяг по одному, і всі одночасно розтулили долоні. Сірник із обпаленим кінчиком дістався Буракові. За кілька секунд до нього дійшла істина: жереб обрав Бурака для «тестування шепоту». Він вилаявся. «Авжеж. Як брудна робота, її завжди роблять турки.»
Інші засміялися, але не надто щиро. Тайлерові цей сміх здався нервовим, удаваним, сповненим полегшення від того, що не їм випав жереб із тестування. Холодні пориви вітру ворушили листя біля його ніг, свинцеве небо було схожим як купол, що опускався на Блек-Спрінг. Тайлер зіщулився і втягнув голову в комір. «Усе це дуже скоро стане реальністю», — подумав він.
Воно стане реальністю, але не так, як гадав Тайлер.
Незадовго до п’ятої години, коли Катаріна ван Вайлер усередині комірки для інструментів за мерією невпинно шепотіла стародавніми мовами покручені слова, а Флетчер нервово ворушився уві сні у вольєрі за дві милі звідти, Гризельда Холст крадькома залишила святкування. Вона квапливо рушила крізь цвинтар до задньої сторони Кришталевої церкви. Ніхто не помітив, як вона відмичкою відчинила важкі дерев’яні двері до вівтарної частини, прослизнула всередину і зачинилася від святкової какофонії. Тримаючись руками за холодні стіни, Гризельда спускалася вниз спіральними сходами, усе глибше занурюючись в огидний сморід старого каменя, зітлілого дерева, води, що просочувалася крізь стіни, та людських хвороб. Неприємний холод вповзав зі стін до суглобів Гризельди. У склепі під церквою завжди була зима і завжди була ніч.
Артур Рот лежав, прихилившись до ґрат клітки, і Гризельда вмить збагнула, що він мертвий. Він був голий, й при світлі лампочок на стіні його шкіра, туго напнута на виснаженій грудній клітці, набула блідо-фіолетового кольору мертвої риби. Рот лежав у власних екскрементах, одна його рука безсило звисала, прикута до ґрат, вени на руках нагадували оголені кабелі.
Попри те, що в Гризельди калатало серце, вона відчула дивне полегшення. І не тому, що її муки нарешті завершилися, адже їй не треба більше спускатися цими моторошними сходами, годувати його, обмивати його, слухати його божевільне гигикання, що відлунювало від склепінчастої стелі, ніби церковний підвал кишів загубленими душами. Гризельда не відчувала жалю, всередині була лише якась повільна, нескінченна мрячка, яка завжди насичувала її розум. І це ж не вона заморила його голодом. Вона лише діяла за вказівками Метерса. Вона виконала свій обов’язок перед Катаріною.
 
Вона витягла з підсобки щітку і, просунувши ручку крізь ґрати, потикала нею тіло Рота. Він не ворухнувся. Гризельду раптом охопив панічний страх, і вона озирнулася довкруж. Відтак заклякла на місці, збагнувши, що вона одна у пітьмі під церквою разом із мертвим тілом Артура Рота — ймовірно, мертвим. Здоровий глузд підказував їй, що вона мала у тім переконатися, але сумнів змусив її думки нестися навскач, перетворив розум на дурість, а логіку — на мріяння. Той самий ірраціональний сумнів сама відчувала багато років тому, в мовчазному відлунні після того, як Джим лупцював або ґвалтував її. Вона намацала брелок із ключами, і ця проста дія допомогла їй впоратися з емоціями.
Гризельда відчинила клітку й обережно стала на коліна перед холодним, виснаженим тілом, притиснувши до рота шарф, щоб не задихнутися від смороду. Аж ніяк не тривогу відчула вона, а якесь беззахисне здивування, коли зрозуміла, що чоловік іще дихав. «Він іще живий», — подумала вона. А коли Артур Рот розплющив очі і його рука вхопилася за її зап’ястя, ніби спрацювала пастка, Гризельда не встигла навіть скрикнути.
Звісно, крики там були. Вищали діти, за якими ганялися відьми й інші циркачі; волали підлітки, що злітали з коней на родео; кричали старі, змагаючись за підкови, — увесь цей вереск піднімався над вулицями Блек-Спрінга, низький туман спотворював їх, і вони перетворювались на безладне шамотіння. «Брудна шльондро», — прошепотів Артур Рот. Він був виснажений від голоду й закоцюблий, але аж ніяк не мертвий. «Я тебе відфайдолю», — прошепотів він, стиснувши Гризельду ногами і сильно вщипнувши її за груди вільною рукою. Вгорі на вулицях люди танцювали під старовинні народні мелодії, які грав квартет скрипалів. Гризельда чула їх приглушені звуки, що линули крізь вентиляцію, і, ніби в запамороченні й десь здалека, обдумувала свої шанси, якими б вони не здавалися примарними. Жінка ніби опинилася поза межами часу, і нетерпляча рука Артура Рота, що дряпала їй сорочку, вже не могла їй зашкодити, як не могли зашкодити руки Джима — він був мертвий, і в неї у ніздрях стояв запах цукрової вати і попкорну, домашньої птиці, смаженої на рожні, та сосисок в олії.
О п’ятій десять, коли Стів Грант із молодшим сином Меттом блукали серед ярмаркового натовпу і їли свіжоспечені чурос у промаслених паперових пакетиках, а Гризельда Холст, зібравшись на силі, вхопила мітлу і раз за разом гамселила нею по скривавленій голові Артура Рота у склепі під Кришталевою церквою, з кожним ударом викрикуючи ім’я свого чоловіка, незвично велика за розмірами сова всілася на церковний шпиль. То був справді розкішний птах, і з великої відстані він зосереджено спостерігав за натовпом, ніби за щурами у пастці. Небагато людей побачили птаха у осінньому присмерку. Проте ті, хто його побачив, пізніше стверджували, що вони чули плескіт величезних крил, коли той відлітав, і що у сові на хресті Божім вони побачили знамення неминучого лиха.
  
Розділ 11
 
Метт здивував Стіва тим, що після всіх залишив і своє пожертвування. Коли вони перетнули перехрестя, він підійшов до Очеретяної Жінки, видобув із кишені вимпел і поклав його на похоронне вогнище разом з іншими дарами. Стів був приголомшений, хоча й не засуджував Метта. Якби Метт жбурнув їй під спідницю пару чурос, то був би лише імпульсивний підлітковий жарт, але ж він приніс той вимпел із дому.
— Для чого ти це зробив? — спитав він Метта, коли той підійшов.
— Та ні для чого, — незворушно відповів Метт, — просто хотів щось дати бабусі.
— Але ж чому один із твоїх вимпелів? Ти ж виграв його у змаганні, це твій сувенір на пам’ять.