Відьма

У готельному барі запала мертва тиша. Стів поглянув на мобілку й зауважив, що вже чверть на четверту. Беммі тремтіла й ридала в обіймах Берта, решта присутніх зніяковіло роздивлялися власні ноги.
— Берте, я не хочу повертатися у той будинок, — голосила Беммі, — я ніколи більше не хочу туди повертатися!
— Не плач, тобі не треба туди повертатися, — хрипко промовив Берт і звернувся до Гріма. — Знаєте, що, ми обоє неабияк засмучені. Щиро дякую, що ви замовили для нас оцю кімнату в готелі, але гадаю, ми з дружиною не залишимося у Блек-Спрінзі жодної зайвої хвилини. В нас є ціла купа запитань, але з тим можна почекати. Якщо моя дружина зможе вести машину, то ми переночуємо у друзів на Мангеттені. Якщо ж ні, поїдемо на таксі до Ньюбурга і знімемо там кімнату в мотелі.
— Я не вважаю, — почав було Піт, але Берт не дав йому вставити ані слова.
— Вже завтра я викличу ріелтора. І я… шкода, що ви мусите жити з усім цим, але… то не для нас. Ми їдемо звідси.
— Боюсь, цього не станеться, — м’яко заперечив Піт. Наразі, як зауважив Стів, навіть Піт не мав мужності дивитися на подружжя.
— Що ви маєте на увазі? — нарешті прислухався до нього Берт.
— Ви раніше говорили нам: «ваш» сільський привид і «ваша» відьма. Мені дуже прикро, що я мушу вас засмутити, але боюся, що, починаючи з цього вечора, це й ваша проблема теж. Вона вас звідси не випустить. Тепер ви теж жителі Блек-Спрінга. А це означає, що прокляття відтепер висить і над вами.
Запала така гнітюча тиша, що її зміг порушити лише Роберт Грім:
— Ласкаво просимо додому, — крива посмішка спотворила йому обличчя. — В нас є скільки завгодно чудових міських ярмарків.
  
Розділ 7
 
Наступного дня по обіді Тайлер повернувся додому із громадських робіт мокрий до рубчика від дощу і з напруженим виразом обличчя. Стів сидів за обіднім столом і читав статтю у «Нью-Йоркері», але раз-по-раз мусив повертатися і двічі читати одне й те саме, бо його думки постійно десь блукали. Він і Джоселін повернулися додому того ранку аж за чверть шоста, засмучені й виснажені. Вони дрімали і знову прокидалися над чашками чаю в кухні, допоки перші сонячні промені не торкнулися небокраю на сході й Стів не почав мимоволі помічати обриси дерев у лісі за будинком. Він вирішив не лягати спати разом із Джоселін і перейшов від чаю до кави, бо о сьомій йому однаково треба було вставати на роботу.
У другій половині дня після занять він повернувся до офісу в дослідному центрі, щоб проглянути стос тестових робіт здобувачів докторського ступеня. Проте упіймав себе на тому, що просто вдивляється у пасма дощу, які струменіють вікном. Подумки він знову і знову повертався до розмови з подружжям Делароса.
— Не знаю, про що ви думаєте, — зауважила Лора Фрейзер, його асистентка, заскочивши до його кабінету, щоб заповнити стопку бланків, — але ось вам моя порада: ходіть додому та поспіть. Трохи сну вам би не завадило.
Стів заціпеніло всміхнувся:
— Я мало спав. Дружина захворіла. — Він був приголомшений тим, як природно брехня зіскочила з його вуст. Боже, яким професійним брехуном він став за ці вісімнадцять років! То є частина ідентичності жителя Блек-Спрінга, — сказав би на те Піт Вандермеєр.
— Якщо не побережетеся, то захворієте. Я не жартую.
— Маю чортзна-який вигляд? — запитав він. І раптом у нього в голові пролунав відчайдушний крик Берта Делароса: «Чому ж ви, сучі діти, не доклали усіх зусиль, щоб ми забралися звідси?»
Цього разу Джоселін була нагорі у ліжку, а Метт робив домашні завдання. Тайлер крізь зуби пробурмотів татові «привіт» і теж пішов нагору, щоб розвісити мокрий одяг. Стів помітив, що сина щось гризе. Він знав, що їм треба поговорити, але не все було так просто. Тайлера вже не викличеш на розмову, треба було дочекатися, поки він прийде сам. Ота хлопчача вразливість була однією з синових рис, якими Стів пишався.
«Авжеж, ось він і з’явився», — констатував подумки, коли Тайлер за п’ятнадцять хвилин спустився вниз. Проте не підняв очей від газети, бо не хотів показувати синові, як він чекав на цю мить.
 
— Мама сказала мені, що ви допізна засиділися з тими новачками, — сказав Тайлер з удаваною легковажністю. Він всівся на обідній стіл.
— Не хочу й починати цю тему, — відповів Стів, — ми засиділися аж до ранку.
— І як усе пройшло?
— Паскудно, як завжди. Але якось вони з тим упораються. Як твої громадські роботи?
Тайлер почервонів і винувато посміхнувся:
— Ну, ти ж знаєш.
— Та усе місто вже знає, — сказав він, але разом із тим підморгнув синові й довірливо штурхонув його у бік. Помітив, що Тайлер враз розслабився. — Ну, ти й перець! Роберт Грім учора ввечері показав мені відео. Мушу визнати, це твій найбільш сенсаційний репортаж.
— Якщо серйозно, ми були приголомшені. Ну й, чесно кажучи, мені трохи соромно, що я таке з нею зробив. Ну, тобто, ми чогось очікували, але геть не цього, не того, що вона гепнеться просто на дупу…
Стів посміхнувся і продовжив уже серйозно:
— Сподіваюсь, ти розумієш: вам усім неймовірно пощастило. Досить було допустити хоча б одну помилку, і ти б уже не збирав папірці у парку, а був би там, на тому острові.
— Ти ж знаєш, Роберт на нашому боці.
— Роберт — можливо, але ж рада — ні. Ти сам визнав, що ви не знали, чого очікувати. Вона могла б обійти того стовпа, а натомість наскочила на нього й гепнулася. Тільки Богові відомо, що ще могло статися. Якби справа дійшла ради, ви б усі були прямо зараз у Дудлтауні.
Тайлер знизав плечима, і від цього жесту Стів трохи розгубився.
— Ти взагалі розумієш, куди вліз? — запитав він. — Ти не стаєш невразливим уже від того, що твої наміри гарні, розумієш. І я навіть не кажу зараз про неї. Рада не надто поважає таких персонажів, як Джейдон Холст. То була його ідея?
— Ні, то ми придумали разом, — відповів Тайлер, і оком не змигнувши. То була ще одна його риса, якою пишався Стів. Тайлер ніколи не допускав, щоб інші розплачувалися за його негідні вчинки.
Проблема полягала не стільки в тому, що вони утнули штуку та ще й записали її на відео. То була хлопчача витівка, не більше. Стів і Джоселін завжди дотримувалися прогресивних підходів у вихованні дітей, незважаючи на обмеження, встановлені Постановою про надзвичайний стан. Ситуація у Блек-Спрінзі була керованою, або ж, як дехто говорив, придатною для виживання, завдяки лише одній речі — промиванню мізків його жителям. Усі дотримувалися суворих правил, оскільки вірили в ці правила і приймали їх без застережень. Діти всотували заповіді Постанови з молоком матері. Не водися з відьмою! Не кажи жодного слова про неї людям з-за меж міста! Дотримуйся умов прийняття відвідувачів! І наприкінці смертний гріх: ніколи, за жодних обставин не відкривай відьмі очі! До прийняття цих правил спонукав страх, а Стів знав, що страх неминуче веде до насильства. Раніше на ігровому майданчику початкової школи «Чорна скеля» він бачив чимало скам’янілих, безкровних дитячих облич із чорно-синіми слідами від синців і розбитими губами. То були обличчя дітей, які вибовкали таємницю друзям чи то двоюрідним братам або сестрам з інших місць і яких лупцювали, допоки всуціль не перепрограмували за батьківським зразком.
Стів і Джоселін відкидали такі методи. Вони зробили вибір на користь виховання синів на міцному підґрунті гармонії та взаємовигідних відносин, залишаючи чималий простір для самостійного мислення, але водночас тримаючи на оці реалії їхнього життя. Відтак у них росли добросерді, чутливі діти, які вселяли надію на те, що вони ніколи не вплутаються у якісь каверзи.
«Але та надія — ніщо інше, як ілюзія, — подумав Стів. — Роками ти вважав, що в тебе усе під контролем, а потім одного разу хтось згадує слово «Дудлтаун», і ти можеш лише спостерігати, як легковажно Тайлер знизує плечима».
— Коли востаннє ти був у бункері? — запитав Стів.
— Гадаю, в шостому класі. Ми там були з пані Річардсон.